Після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. “всі блага землі запорожців достались іншим, самі ж запорожці мусили мандрувати хто на Кубань, хто за Дунай, хто на острів Мальту, хто в Анатолію, себто Малу Азію, хто до Австрії, а хто навіть аж за Атлантичний океан, у Сполучені Держави, себто Америку”.Значна частина запорожців зуміла вирватись на чайках з оточення російських військ, вийти у Чорне море і стати біля Тилігула, коло нинішньої Одеси.

 

Згодом ці козаки заснували в гирлі Дунаю Задунайську Січ. “Частина їх зосталася на Тилігулі, поставивши собі курені на Пересипу. Запорожці ці були, таким побитом, першими осадчими великого торговельного города Одеси”.Багато козаків після зруйнування Запорозької Січі оселилися поряд із Задунайською Січчю – на землях між Південним Бугом і Дністром. Розпорошені по степах запорозькі козаки самі намагалися згуртуватися у звичне їм козацьке військо і налагодити зв’язки із Задунайською Січчю.Нова війна з Туреччиною, яка насувалася, змусила царський уряд змінити свою тактику стосовно запорозьких козаків, зокрема, у 1783 р. почалося формування полків із запорожців, які не втекли за Дунай. Військо вірних козаків, згодом за героїчні вчинки перейменоване на Чорноморське, зберігало структуру та традиції Запорожжя і було офіційно поселене на вже освоєних козаками землях між Південним Бугом і Дністром із центром у Слободзеї.Чорноморці взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1787 – 1791 рр. і відзначилися під час взяття турецьких фортець в Очакові та на острові Березань, а також під час взяття Аккермана, Болграда, Хаджибея, Бендер, Кілії, Ісакчі, Браїлова, Ізмаїла, в боях при Каушанах і Татарбунарах та у морських битвах.Після закінчення російсько-турецької війни перед чорноморцями з усією гостротою постало питання про закріплення у постійне володіння земель між Бугом і Дністром. Але, як з’ясувалося, землі ці російський уряд вирішив роздати дідичам. Існування Чорноморського війська було поставлене під загрозу, тому козаки спрямували погляди на Кубань, де вони мали передані їм (у 1788 р.) указом Катерини II землі в Керченському куті.Кубанська земля вже була знайома запорожцям, які впродовж XVII – XVIII століть відвідували цей край, а то й селилися там. Як відзначав кубанський історик Федір Щербина, вони цілими ватагами без дозволу кошового начальства переправлялися через Азовське море до Єйського лиману і тут, вибравши собі полковника, старшин та отаманів, будували курені та пристановища, займалися рибальством і полювали все літо.На початку 90-х років XVIII ст. Прикубанські степи стали безлюдними, тому що ногайські татари, які кочували на цих землях, були майже вщент винищені російськими військами під керівництвом Олександра Суворова.“За словами Суворова, почалася жахлива рубка татар. Найголовніший їхній поводир, кунакайський мурза, був убитий… Татари були загнані у багнисту річку і, не бачачи порятунку, у припадку безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят”[5]. Решта ногайських татар була виселена на Південний Урал. Хтось врятувався, втікши за р. Кубань.Переселення – ефективний спосіб імперського управління. Неодноразово він був використаний і щодо українського народу, зокрема його бойової частини – козацтва, яке завжди становило для Російської імперії потенційну небезпеку, щопосилювалася в умовах загострення соціально-економічних протиріч.Намагаючись зменшити соціально-економічну напругу в покріпаченій Україні, викликану посиленням гноблення і, відповідно, зубожінням козаків і селян, російський уряд вирішив спровадити з України козацтво – войовничий елемент, рушійну силу національно-визвольного руху, переселившичастину козаків на околиці імперії. Тим самим з-підукраїнського козацтва в буквальному розумінні вибивався ґрунт – рідна земля.Цим переселенням досягалися й інші цілі. Зокрема, переселяючи українських козаків на Кубань, російський уряд мав на меті асимілювати їх шляхом перемішування з масою землеробського населення тодішньої Малоросії. Ось що писав з цього приводу Микола Стороженко: “Переселеннямалоросійських козаків в інші губернії, що заохочувалось урядом і навіть, правильніше сказати, виникло за його ініціативою, зменшуючи чисельність козацького стану, активно сприяло його, так би мовити, становому знеособленню”.Переселяючи десятки тисяч українських козаків із своїх споконвічних земель на Кубань, імператриця сподівалася “на фактичне вимирання козацької вольниці”. І мала рацію: “під час колонізації цієї території гинула 1/6 частина переселенців”[8]. Однією з причин масової загибелі був несприятливий клімат вкритого болотами Кубанського краю – прийшлий люд гинув від кубанської пропасниці.Серед політичних причин переселення українських козаків і селян на Кубань найголовнішою була колонізаторська, загарбницька політика Російської імперії. Колонізація Кубані, що цілеспрямовано велася російським урядом, вимагала переселення на кордони імперії насамперед козаків, здатних і звичних вести напіввоєнний спосіб життя. Уряд бажав тим самим захистити російські кордони від нападу войовничих черкеських племен, замінивши регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили повне нестатків життя у безлюдному краї, на козаків.До того ж імперський уряд намагався позбавити Чорноморське козацьке військо зв’язків із Задунайською Січчю, факт існування якої змусив Катерину II піти на створення Чорноморського війська вірних козаків, а згодом виселити його на Кубань, подалі від “невірних козаків”, щоб “вірні” раптом не опинилися на Дунаї.Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння обезлюдненого російською політикою краю.Мали свою мотивацію й українські козаки. Бажаючи – хоч за краєм української землі – зберегти свій устрій, звичаї і спосіб життя, вони змушені були переселятися з рідної України до Чорноморії. І ставали на захист інтересів Російської імперії, яка стільки бід принесла їхній Батьківщині.Земель, виділених Чорноморському війську на Тамані, згідно з імператорським наказом від 14 січня 1788 р, було явно недостатньо для розселення. За рішенням Військової ради Чорноморського козацького війська суддя Антон Головатий із кількома товаришами як депутати прибули до Катерини II з проханням надати війську у володіння землі на Тамані з її околицями (а околиці ці становили територію у 30 разів більшу, ніж увесь Таманський півострів).Катерина II видала два укази (від 30 червня і 1 липня 1792 р.), згідно з якими Чорноморському війську передавались у вічне володіння “острів Фанагорія (йдеться про Таманський півострів. –Є. П.) і землі на правому боці річки Кубані”.Не чекаючи рішення імператриці та виходячи з того, що землі на Тамані були передані війську ще у 1788 році, козаки почали переселення завчасно. “В російській історії... не було ще випадку подібних масових переселень”. Ще до отри­мання грамот кошовий отаман Захарій Чепіга відправив Чорним морем під керівництвом бригадира Пустошкіна, прем’єр-майора Саву Білого з 4000 козаків і старшин на 51 човні – для огляду і зайняття землі на Тамані. 21 серпня 1792 р. Білий із козаками прибув до “острова Фанагорії”.Слідом за флотилією полковник Кордовський із двома пішими полками і частиною сімей прибув суходолом через Крим на Кубань і розташувався біля Старого Темрюка.2 вересня 1792 року виступив на Кубань і кошовий Чепіга з кіннотою, піхотою та військовим обозом. Пройшовши через Херсонську і Таврійську губернії, обігнувши Азовське море, через Катеринославську губернію та землі Війська Донського підійшов він у кінці жовтня з півночі до річки Єї – кордону своїх земель, де і розташувався на зимівлю.З початком весни 1793 року чорноморці рушили з Єйської коси на Кубань, до Тализінської переправи. Тут, у Карасунському куті, на завороті р. Кубані при впадінні в неї р. Карасун (старої її притоки), були розквартировані головні бойові частини війська і згодом засновано Катеринодар.Нарешті 18 березня 1793 року була відправлена перша колона сімейних козаків четвертої великої групи, що переселялась із-за Бугу на нові землі Чорноморського війська. Частина переселенців рушила через Буг на Соколи, а частина – через Дніпро на Берислав.15 липня з рештою війська і вантажем виступив з-за Бугу на Кубань сам військовий суддя Антон Головатий. Ось як про це писав наш великий Кобзар:

 

Тепер, кажуть, в Слободзеї

 

Останки збирає

 

Головатий та на Кубань

 

Хлопців підмовляє...

 

Нехай йому Бог поможе!

 

А що з того буде –

 

Святий знає: почуємо,

 

Що розкажуть люде.

 

Вирушивши від Дністра, Головатий із козаками пройшов Крим і через місяць, 15 серпня 1793 року, прибув на Тамань.Але цими чотирма групами не закінчилось масове переселення чорноморців на Кубань. Після закінчення російсько-турецької війни маса сіроми розбрелась на заробітки і під час переселення на Кубань продовжувала жити осторонь війська.

 

30 квітня-3 травня 1917 р. у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд - Кубанська Військова Рада. 1917 рік на Кубані - це час пробудження української свідомості і кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію. Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв"язків та стосунків з Україною Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

 

24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради. М.С. Рябовол вітав їх: "Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Не діждались б цього вони ніколи. Не діждались ,бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми діти, руки на Матір не підняли б".

 

Український уряд у листопаді 1917 р. офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з"їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані ,на якому у резолюції було вказано "про приєднання Кубані до України".4 січня 191 8р. на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення Кубанської державності та налагодження стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми, на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності. Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з"їзді представників усього населення краю у грудні 1917р., тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М. Галаном та Є. Онацьким.У другій половині лютого 1918 р. опісля закінчення сесії на нараді членів ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії .Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "единой й неделимой России", такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

 

Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту , якнайкраще озброєні на той час.

 

22 лютого 1918 р., коли ситуація стала безнадійною військовий Отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар .Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Бардіжем пропонували організовано відійти до Новоросійська ,але певного рішення не було прийнято. У зверненні ,розповсюдженому в Катеринодарі перед відходом, писалося: "Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена .Ми вдуховлені ідеєю оборони нашого Краю від загибелі ,котру несуть з собою захватчики влади ,що кличуть себе більшовиками." Кубанська рада зійшлася з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: "В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками , які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася. Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3. На Україну від Кубанської ради була надіслана делегація ,яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з"єднала Кубанську Раду з Добровольчою Армією; хоча кубанці вагалися ,чи укладати їм спілку. Проте між ними таки було укладено військовий союз .Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об"єднання Північного Кавказу з Україною і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Денікіна Рада відмовляється .Це була перша поступка Ради Денікіну ,яка відіграла зловісну роль у майбутній історії. Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною ця тенденція була в Чорноморії. Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918р. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків(українські війська). На початку травня 1918 р. на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких-вигнання більшовиків та воз"єднання з Україною за допомогою української та німецької армії. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані-Старомінська, Новомінська, Канівська, Рогівська, Васюринська та інші.

 

На початку літа 1918р. у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П. Сулятицький описує переговори М. Рябовола та гетьмана Скоропадського так: "Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові кола України дуже зле поінформовані в кубанських справах і, можливо взаємовідносини України і Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени Кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві."Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило його.

 

Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Г.Покровський згадує: "В ст. Мечетинській було вирішено питання про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла. Делеговані на Україну М. Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум ,в якому від імені Кубані було заявлено ,що Кубань оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків." 10-23 червня відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алексєєв ,який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Ще раз підтвердилася теза про те, що не зважаючи на антагонізм, ні білі, ні червоні не хотіли бачити самого факту існування Української держави або його інститутів. Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду. В той час, коли представники Кубані вирішували питання у Києві про військову допомогу та політичні аспекти об'єднання України та Кубані , - наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському Краєвому Уряді. Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень. Дєнікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві і заарештовують українського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації. На виборах головою Кубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Денікіна лінійця Сушкова. Але вже 5 травня 1919р. уряд Сушкова йде у відставку ,яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим.На голову уряду обирають чорноморця П. Кургановського. Ця перемога українців Кубані була зустрінута денікінським терором. У ніч на 8 травня 1919р. полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Макаренка. 13 червня 1919 р. у Ростові-на-Дону було вбито М. Рябовола, який сюди прибув для того, щоб узяти участь у конференції по створенню Південноросійського Союзу. Зазнаючи поразки від Червоної армії, Денікін всю лють виливає на кубанцях. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників-членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти чоловік. 6 листопада 12 членів Ради, чорноморці, здаються - Кулабухов, Безкровний, І. Макаренко, С. Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров.

 

7 листопада 1919р. Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: "3а измену Родине и казачеству". В цей день генерал Врангель вітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.

 

17 березня 1920 р. Катеринодар був взятий більшовиками.

 

Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані ,багато в чому визначилося майбутнє незалежної України.На думку видатного кубанського українця , останнього прем"єра республіки Кубанський Край В. Іваніса, нерішуче ставлення українського уряду Скоропадського до політичного об"єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивніши наслідки боротьби з більшовиками. Досягти цього ж було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих козаків. Таке рішення змусило б Добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні так і Кубані боротися ще й Добрармією. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям ,а не Добрармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руйнації Кубані, але й цілої України.