Україна й українці були і великою мірою залишаються носіями первісних мовно-культурних традицій та водночас їх прямими спадкоємцями, незважаючи на постійне змішування різних антропологічних типів, що з давніх-давен населяють Євразію.

“Небагато минуло століть від часу панування латинської мови, але зараз її уже ніхто не розуміє, так само німці не розуміють мови готів. Говори диких людей змінюються протягом декількох поколінь, мова ж українців, хоча також не в первісній формі, стоїть до нашого часу твердо, як непорушна скеля”, – писав Михайло Красуський.
Про походження української мови та її місце серед інших мов світу сказано й написано багато і настільки різного, що невтаємниченій людині важко розібратися в тому, де зерна, а де полова. У циркулярі під назвою «Отношение министра внутренних дел к министру народного просвещения от 18 июля (1863 р. – ред.), сделанное по Высочайшему повелению», що більш відомий як Валуєвський циркуляр, з цього приводу сказано таке:
“… никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык”.

Звісно, близькоспоріднені племена, що нині утворюють українську націю, довгі часи були позбавлені державного устрою і не могли очікувати ні від Польської, ні від Московської держав прихильного ставлення до особливостей своєї споконвічної звичаєвості та мови. Мова, як відомо, є безпосереднім виразником єдності тієї чи іншої спільноти, її паролем (франц. parole – «слово, мова»). Жодна історична хроніка не зберігає пам’яті про часи зародження культурних процесів. Тому лише незначна кількість дослідників, далеких від нинішніх політичних спекуляцій і оцінок, визнає, що Україна й українці були і великою мірою залишаються носіями первісних мовно-культурних традицій та водночас їх прямими спадкоємцями, незважаючи на постійне змішування різних антропологічних типів, що з давніх-давен населяють Євразію. Саме ці традиції, звісно, за посередництва їхніх носіїв, склали основу світової культури, яка сьогодні має цілковито інтегральний характер, у вигляді знань неозначеного походження. Але чи так це насправді?

Для прикладу, щойно вжите слово знання є в багатьох індоєвропейських і неіндоєвропейських мовах. Європейські дослідники, зокрема Ф. де Соссюр, А. Мейє, виводять його основу з укритого туманом містики первісного архетипу *gna. Між тим не як містичний архетип, а як найкоротший варіант слова знати у виразах типу хто знає, бог його зна і говорить незна що або казна що, це слово органічно утворене українською мовою із компонентів, що мають українське походження, бо, у свою чергу, розкладається на такі ж органічні компоненти, що й досі актуальні для нашої мови: все змінюється – проминає – минає; щоб не забути – поминути – упоминати – поменувати – поменити – йменити (менити) – найменити (наменити) – знайменити (знаменити) – ознайменувати (ознаменувати) – ознайомлювати(ся) – ознайомлення – познайомлений – познайом(те)-знайоме (знакоме) і упізнаю – пізнаю – узнаю – знаю – знай – хто його зна(є) – хочу знати -узнавати – познавати – упізнавання – упізнання – пізнання – знання і т. д. Порівняйте укр. знати і знання з грец. gnosis і санскр. джнана – «те ж саме». Усі стадії розвитку даних слів лише фрагментарно присутні в індоєвропейських мовах. Лише слов’янські частково дозволяють повторити означену парадигму.

Чи не відома нам формула – спочатку було слово і слово було Бог – формує схожі архетипні уявлення про природу слова? І чи може такий підхід бути науковим? Це ті питання, на які обов’язково маємо знайти відповідь. Адже такий, дещо спрощений і вочевидь навіяний релігійними уявленнями, парадоксальний погляд на мову не передбачає можливості пошуку історії виникнення конкретного слова в безкінечному ланцюгові перетворень, які можна простежити у зворотному, ретроспективному або інтроспективному, аспекті доти, аж доки ми не побачимо його складових. Річ у тім, що й ці, так звані елементарні, виявляються складовими ще більш ранніх утворень, які й досі актуальні для української мови. Адже вони також складаються з елементів, але більш первісного різновиду. Додамо, що це не просто склади чи навіть морфеми, а слова з притаманним лише їм визначеним смислом і таким же визначеним звуковим оформленням.

Цікаво, що Ф. де Соссюр у своїх дослідженнях не випадково прийшов до такої думки: “С несколько большим основанием мы вправе говорить о более или менее общих трансформационных процессах, свойственных различным языкам какой-либо семьи. Так, указанное нами выше постоянное ослабление механизма словоизменения встречается во всех индоевропейских языках, хотя и в этом отношении представляет значительные расхождения: наиболее сохранилось словоизменение в славянских языках, а в английском оно сведено почти на нет”. Щось подібне про первинну природу нашої мови стосовно інших індоєвропейських мов, які об’єднані так званою спільною лексикою й ідіоматикою, свідчить висновок авторів “Атласу мов світу”, виданий у Британії і перекладений у Росії: “Балто-славянские языки представляют особый интерес для исследователей, поскольку полнее сохраняют их древнюю языковую систему, что делает их весьма полезными для реконструкции индоевропейского языка”.

Звісно, жодної окремої балто-слов’янської (української) єдності в природі не існує. Насамперед, вона утворюється в умах дослідників, які сприйняли лише те, що шукали або хотіли побачити. З таким же успіхом ми можемо говорити про українсько(слов’янсько)-полінезійську єдність (порівняйте укр. мати і полінез. matua wahine, укр. губа і полінез. gubu-gubu-«рот,губа») та українсько-китайську (порівняйте укр. мення (імення) і кит. мін-«мення», укр. човен і кит. чуань – «те ж саме»). Таким чином, ми говоримо про одну й ту ж мову, яку знаходимо і в українській, і в мовах різних етнокультурних регіонів, її українськість очевидна, бо кит. джонка й укр. донка (пласкодонка) -«човен з пласким дном» – є витвором, органічним для нашої мови: тикнути – заткнути – затикати – перетинати – тинити (тин і тенета) – віддинати – задинати – днити – ставити дно. Звідси й назва бездонного потоку – річок: Дону, Дунаю, Дінця, Дністра і Дніпра. Дно порожисте – Дніпро (грец. Бористен – від порожисте дно). Річка Дон протікає і біля Лондона, London – від первісно українського линке чи вологе дно. Річка Йордан – від українського вируюче дно. Вир і дно – Йордан. І таких прикладів можна наводити безліч, деякі з них ми все ж розглянемо, щоб унаочнити правдивість нового погляду на значення української мови.

Мені можуть заперечити ті, хто, погоджуючись із наявністю так званої спільної лексики, зверне нашу увагу на відсутність спільної ідіоматики в тих мовах, що, здавалося б, далекі від слов’янської мовної єдності. Тут слід зазначити, що слов’янська єдність утворилася порівняно недавно, і дуже дивно, що сучасна наука й досі не помічає того, що так звані слов’янські мови є утвореннями, які відбулися в процесі злиття кількох модифікацій мови-основи. Характерно, що непоміченість цих надзвичайно давніх розходжень мов, які постали з різних етапів модифікації української мови (лат. modificatio з укр. міркувати – перемудрувати – мудрувати – змудрувати і змодлований – модло (модлувати) -«мірка») і становлять основу передкультурної і культурної (цивілізаційної) лексики, є доказом того, що так звана слов’янська єдність – це лише недавнє утворення, котре виникло в результаті великих переселень народів Євразії, поява яких, у свою чергу, була наслідком розпаду первісного культурного ядра. Дослідження глибин Чорного моря, здійснені американськими вченими, підтверджують гіпотезу про існування цього ядра в районі акваторії Чорного моря, яке, на думку дослідників, утворилося 7,5 тис. років тому в результаті глобального катаклізму, що спричинив танення останнього льодовика. Звідси і почалося успішне розповсюдження відтворювальних принципів культури по всьому світу.

Порівняймо рос. толковать й укр. толкувати і тлумачити, які є модифікацією однієї і тієї ж колись спільної основи, що знову ж таки утворена з донині актуальних українських лексичних компонентів. Саме на цьому прикладі ми побачимо особливості української мови, які й досі «відміняє» Валуєвський циркуляр. Між тим, як ми зараз переконаємось, саме ці її, до цього часу не помічені, якості визначають семантично-лексичні особливості мов тих регіонів, де виникли сучасні центри цивілізаційного домінування і які ми сьогодні іменуємо атлантичною спільнотою. Цікаво, що багато слів, утворених українською мовою, прийшло в російську вже в епоху Петра І із західних мов (порівняйте укр. мудрений штиб і лат.-франц. moderne style; укр. модло і лат. modulus; укр. вишуканий штиб і лат.-франц.-рос. шикарный стиль). Російське слово изысканный походить від українського ськати- «шукати», російський вираз копия отца – від укр. викапаний батько, але за посередництва латини (лат. соріа- з укр. викапаний).

Як бачимо, ідіоматика чужинських слів перебуває в цілковитій залежності від мови-основи. Саме ідіоматика (з укр. єдність або їдна множина – одноманітність походить грец. idioma), науковий погляд на формування того чи іншого стійкого виразу, допомагає нам простежити, яким чином і з чого виникає єдність слів, що становлять вираз, котрий приводить до оновлення лексики і як, у свою чергу, змінюються виражальні особливості мови і стійкі вирази (звідси від виражатись – вражати – враження грец. phrasis). Хоч як дивно, у мовах, що тією чи іншою мірою утворені з різних стадій розвитку і поширення української, вони зберігаються і у вигляді готових лексичних одиниць, і у вигляді ідіом. Їх важко віднайти в мертвих мовах, що дійшли у вигляді дієписів тих епох, які відомі нам з історичних досліджень. Та вочевидь українська лексика оновила мови багатьох регіонів світу (від поновити щось – англ. innovation), зокрема таких екзотичних, як Межиріччя, де колись була поширена шумерська мова, чи регіону Центральної Америки, де збереглися відомості про мови ацтеків, майя та ін.

Повертаючись до питання стадіальних розходжень у мовах, ми переконуємося, що в одному й тому ж, на погляд Валуєва, «общерусском языке» є такі розходження в лексичному складі української і російської мов, яких ми не побачимо в мові українській порівняно з мовами віддалених етнокультурних регіонів: tolmac у мовах східних народів, tlamatina – у мові ацтеків, а в мові майя ми знайдемо також і tovt – «товт, купець».

Як же утворені ці слова, що пов’язані єдиною композитною основою, але не підпадають під стереотипні визначення на кшталт «спільна основа» і «спільний корінь»? Від штурхати – виштурхати і виштовхати (шторх= штовх) – штовхонути – товкнути – товкати – розтовкувати – толкувати (товкувати) – толкування і добитись толку (товку). Це та стадія нашої мови, що присутня в російській. Але далі мови розходяться: від товкти-натовкти і натовкмачувати-натовкмачити- розтовкмачити-товкмачити (токмачити). Від токмачити – токмо, що означає «згода». Звідси інтернаціональне товмач: нім. Dolmetsch(еr), польськ. tlumacz, тюрк. tolmac, бо від товкмачити – перетлумачити – тлумачення – тлумачник – тлумач і клумоватість – клумоватий («розумний»). Від потлумачити – тлумити – глузувати – подати на глум – поглумитися – глум і безглуздя – безглуздий – зійти з глузду. Від слова тлумачник походить гебр. талмуд.

Чому російська мова має лише окремі слова і не відтворює весь ланцюг мовотворення, який представляє дана парадигма? Причина тут очевидна: в її нинішньому складі – дві мовні сім’ї, що розійшлися в доіндоєвропейську епоху і згодом об’єднались у результаті механічного змішання: антська, яка від початку українська, і словенська (склабенська), що є відгалуженням першої, дуже ранньої стадії розвитку первісної протокультурної спільноти.

Щоб поставити крапку стосовно вірутності так званої слов’янської споконвічної єдності, подивимось на неї у світлі конкретної українсько-англійської, українсько-перської, українсько-тюркської (посередництвом перської), українсько-семітської (посередництвом перської) єдності ідіоматики. Порівняймо українське «Чолом!», персько-арабсько-тюркське
«Салям», гебрейське «Шалом!» і англійське «Неllо!» Як відомо, у традиціях культурних народів склонити або приклонити, чи то схилити чоло, чи то ж кивати чолом означало форму привітання, яке підсилювалося звуковим супроводом: «Чолом тобі!» На жаль, нинішні українці цю форму вітання вже майже не вживають. Вона заховалася за показним демократизмом у стосунках і виглядає як архаїчна нарочитість. Але сьогодні таке враження справляє й інша форма вітання, що й досі об’єднує українську і ті гало-італійські мови, які помилково називають романськими (римськими – за належність багатьох країн до цієї імперії, яка засмітила їхні мови вульгарним суржиком). Порівняймо укр. «Бувай здоров!», франц. «Bonjour!», італ. «Buon giorno!» та іспан. «Buenos dias!» До речі, знавці мов ці вирази перекладають як «Добрий день!» Річ у тім, що всі перераховані мови (включно з українською) втратили первісну ідіоматику, а західні мови – і первісну метонімію (грец. metonymia, буквально – перейменування, заміна одного слова іншим на основі подібності їхніх значень – ред.). Але всі ці вирази зводяться до єдиного українського, що вже призабутий: «З добрим днем будьте здорові!» Сьогодні «Бувай здоров!» більше не привітання, а слова прощання. Як бачимо, цілісне привітання розпалося на сегменти.

Парадоксально, що ці форми присутні і в мові росіян та їм зрозумілі, але не зрозумілі ні італійцям, ні іспанцям у стеменному етимологічному значенні: єднати – поєднати (поєднатися) – споріднити (споріднитися) – поріднитися – рідний – одного роду – рід – породити (порода) – народити – народжувати – порожденний – вроджений і урожайний – урожай та родити – підростити – зростати – приростати – приріст – піти в зріст – визріти (зріти) – визрівати – дозрівати – дозрілий – зрілий і рости – доростати – подорослішати та доростати – здоровшати – поздоровішати – бути здоровим (великим) – Будь здоров! (не хворій) та Рости здоровим! Між тим, росіяни не знають, що таке шкодувати (шкода) і скузувати (порівняйте англ. ехсusе), що таке снідати (пор. з давньоангл. sneedan).

Як бачимо, питання мови-основи і так званої спільної ностратичної, індоєвропейської та слов’янської мов абсолютно надумане. Отже, пересвідчуємося, що перед нами в повному обсязі постає тяглість традиції, народженої нашою мовою і культурою, що є взірцем для інших мов, які й досі зберігають і нашу лексику, і нашу ідіоматику.

Звісно, в наведених прикладах ми розглянули більш-менш очевидні речі стосовно індоєвропейських мов, адже бажання віднести відомі східні вирази вітання до запозичень, безумовно, спокусливе: “Азія – це колиска людства, – скаже навчений читач. -Та ні! Про що мова!?” Таким чином, і слово чоло ми мали б віднести до так званого запозичення. До речі, те, що зичиться, в українській традиції має обов’язково повертатися назад.

Але й тут ми змушені розчарувати нашого вірутного або, як нині модно говорити, віртуального опонента (лат. virtualis з укр. віру йняти – вірутність – вірутно та йму на віру – ймовірно) в тому, що його недовіра до своєї мови і культури в цілому минуща. Навернений чужинською наукою про історію української ідентичності (лат. іdentifico – з укр. однаковість) і мови, він має переконатись, що і слово чоло у всіх його східних варіаціях теж стеменно українське.

Отже, погодимося з тим, що чільна сторона голови – це суто український вираз, тоді як за чолом – за чільною стороною – потилиця і тильна сторона (порівняйте рос. затылок). Таким чином, від зачинати – зачалось – зачало – чоло і за чолом – потилиця – тильна сторона і тил – тло. Звідси від зачинати – бути чільним представником – на чолі і очолити – очолювати – начальствувати – начальство – начальник та очолювати – чоловічий чин – чоловіцтво – чоловік і очолювати – головувати – головатий – головний – голова – головешка і булава – «знак главенства».

Отже, від означення належності до чільного народу – тубільний житель – тубілець, а належний до чільних посадовців отримує титульний знак і відповідний титул. Звідси титулувати – титулований – тубільний народ = тубільці. Відголоски цього словотворення знаходимо в мовах Полінезії (транскрибовано через французьку вимову): tatouer- «татуювання» або «титулування», чи то нанесення титульних знаків, або титулів, які існували у племінної старшини. Дана традиція проіснувала в Україні ще до минулого століття, але такі титульні знаки наші старости одягали на себе. Отже, в глибині сукупних смислів ховається істинне значення вітання «Чолом!» – залежно від титулованості особи їй кивають у першу чергу чи навпаки. В Індії й досі титульні знаки наносять на чоло. У росіян існують дві форми означення процесу титулування: родова – «начальные буквы» – і запозичена з європейських мов – «титульные буквы» та «инициалы» (з лат. initium – «начинання»). Між тим, у російській мові не існує дієслова чинити – «діяти», але є безчинство і чиновник. У німецькій мові tituliren – означає «титулярний». Таким чином, рос. высокий чин = високий титул.

Олександр Назаренко, збірник “Духовна велич України”

Джерело: http://www.skarby.org.ua/

Вже більше року в Україні йде війна яку ми чомусь називаємо АТО, спостерігаючи як москалі цинічно перекручують події, як перевернув очі брешуть усьому світові.Починаєш дивитися на події 1939-1953 років пов'язані з Степаном Бандерою по іншому. У суперечках з моїми друзями про Степана Бендеру мені сказали що, є живий свідок дідусь який приїхав з західної України і може розповісти про всі звірства Степана Бандери в ті роки.Тяжко сперечатися з живими свідками, але минув час і ось мій родич з якими я прожив 25 років, який хрестив мого первістка почав називати нас фашистами, карателями, як рідний брат Українець за народженням який живе в Росії почав говорити, що нас нациків треба вішати і розстрілювали, коли рідна тітка з дядьком "дядько народився на західній", а в цей час живуть у сибіру, почали говорити, що це ми свої караблі в Криму топимо, що Путін не причом. То після всього цього я зрозумів що гріш ціна цьому живому свідку, що ОУН-УПА не змогло б стільки часу боротися без підтримки народу, проти найсильнішої післявоєнної армії радянського союза, звідси робимо висновок: якби вони знущалися над народом, якби вони лютували у себе вдома, то вряд чі народ би їх підтримав.Значіть проводилась Червонопуза пропаганда, яка перетворювала ОУН-УПА на ворогів народу. Враховуючи що тоді пропаганду можна було вести тільки за допомогою газет і радіо, то зараз додалося телебачення та інтернет, при чому якщо раніше все це сміття лилося тільки всередині країни, то тепер ще й за кордон. Прикладів москальської пропаганди за ці 1,5 року так званого АТО накопичилося тисячі, починаючи з зелених чєловєчіків,  які надалі стануть солдатами москви, " розп'яте немовля" на хресті у Словянську і т.п. За ці півтора роки ми Українці стали карателями, фашистами, бандерівцями, націстами слухаючи як москалі брешуть на весь світ розумієш, як багато навколо Степана Бендери неправди.   Я не сперечаюся в українській армії не все гладко крім патріотів вистачає всякого сміття, але ми не ліземо в чужу країну, не захоплюємо її території. Не підіймаємо і не фінасуємо на їх тереторії різних повстань, референдумів і т.п. Гібрідна війна про яку так багато в світі  розказують і показують подаючи нам як щось нове насправд,  вже дуже стара метода, яку Москва дуже вдало випробувала на Україні у 1918 році потім у странах прибалтики і напів вдало з Фінляндією віджавши частину теріторії.  Пропоную цитати з документів 1918 року.

  Три актуальные цитаты из документов украинско-российских мирных переговоров 1918 г.
1. «Целиком уже противоречат всякому добрососедству те нападения большевиков на пограничные местности, которые бывают почти каждый день, и в результате перешли к боевым действиям. Сейчас идут бои в (…), где (…) окопавшись в лесу, бьют по украинской территории из пушек, ружей и пулеметов, чтобы захватить себе страну. Уже и сего было бы достаточно, чтобы опровергнуть те утверждения (…) о добрососедских отношениях с Украиной (…) В России устраиваются специальные митинги и денежные сборы на поддержку в Украине забастовок, организацию мятежа и беспорядка и поднятия восстания. При добрососедстве ничего даже подобного сему быть не может.» (Нота украинской делегации о нарушении правительством РСФСР условий перемирия от 12 июня 1918 г., направлена 20 сентября 1918)

2. «Что касается пограничных инцидентов, вследствие невозможности помешать повстанческим организациям предпринимать различные операции на нейтральной зоне,ответственность за них , очевидно, не может падать на российское правительство». (Ответ российской делегации на ноту украинской делегации от 20 сентября 1918 г.)

3. «Что касается права верховенства Российской СФСР на те ли иные области бывшей Российской империи, здесь украинская мирная делегация допускает досадное заблуждение, смешивая право суверенитета с конструкцией советской власти. (…) суверенитет РСФСР не упраздняется на том основании, что в тех или иных ее областях, в силу временных военных обстоятельств, не действует власть рабочих и крестьян. Поэтому и вывод украинской делегации о том,что РСФСР утратила свои верховные права на Белоруссию, Донскую область или Бессарабию, падает сам собой» (Заявление российской делегации от 26 сентября 1918)

13 грудня 1940 р. завершилося слідство найбільшого процесу в Західній Україні під час першої радянської окупації це був унікальний навіть як для кровожерливих сталінських часів суд. Цей суд назвали Процес 59-ти. Вина розстріляних полягала лише в тому,  що вони уявляли Україну окремою державою. Переглянувши справу, без врахування свідчень самих учасників процесу (а їх є чимало), видно цинізм радянської системи у здійсненні “правосуддя”. У камерах опинилися здебільшого молоді люди студенти, а подекуди ще п’ятнадцятирічні діти учні шкіл.Разом – 37 юнаків та 22 дівчини. Серед них керівників було лише вісім осіб, а решта  рядові члени ОУН. Головним завданням останніх було “вивчення націоналістичної літератури, залучення нових членів та популяризація ідеї незалежності України серед громадськості”. Зверніть увагу на дату 13 грудня 1940 р.завершенно слідство, а викрили їх Восени 1940 р. Комуняки ще ОУН не називали фашистами чи націстами мабуть тому що Сталін з Гітлєром цілувалися в зуби, строїли плани по захопленню Польщі, Естонії, Литви і т.п. Робили сумісні військові паради. Заключали договори між спецслужбами.У той час Степан Бандера почав визвольну боротьбу Українського народу ще задовго до того як краснопузі завоювали західну Україну. Він боровся з поляками під час їхньої окупації Західної України, створивши два на пади на примєр міністра тогочасної польщі. І так за що боровся Степан Бандера? Український націоналізм, як я його розумію  коли пересічний Українець знає і помьятає хто є і був його батько та мати,  дідусь та бабуся пра та прапрабабусі і дідусі. Український націоналізм- це коли ми знаємо хто ми були, хто ми є і значить ми можемо дізнатися ким  ми будемо,чим більше ми знаємо про наших пращурів, тим більша наша національна індентичність, тим більше ми розуміємо їхні вчинки тим більше ми самоіндетифікуємося. Степан Бандера боровся за історію нашого народу за віру нашого народу за його майбутнє.

докладніше:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/sovetska_propaganda_zlochiniv_upa/1-1-0-59

                   Князь Володимир говорив українською

Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому.
„Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їх чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Ріпина, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. Мікєшін, Сластьон і ін. теж малювали чуприни на середині голови, а Сластьон ще й заплетеними як у дівчат, що справді робилось тілько на жарт і рідко. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…”

Знаменита козацька зачіски „чуприна”, яку тепер називають „оселедець”…
Перш за все скажу, що чуприна і чуб не одно і те ж, як дехто думає, а зовсім два різних типи ношення волосся.

Чуб підстригався так: над лобом, на висках і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови зіставлялося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці.

 Таким робом голені місця прикривались чубом і здавалось, що голова вся в волоссі; тілько коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилось диковеличним і войовничим. Чуба носили пани, городові козаки і посполиті; тілько, здається, пани підстригали його вище, на польський лад.

 

  Зовсім інакше підстригалась чуприна. Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставляли кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало в довгу косу, яку можна було, зачесавши на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тілько спускалась на вухо, і кінець її теліпавсь на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу. У маленьких хлопчиків чуприну підрізували у рівні з бровами, щоб не лізла в очи. У старших голова не завсіди була гладко виголена, заростала невеликим волоссям, і так зіставалася подовгу, особливо так було у старих дідів, що не любили чепуритися. Чуприну носили запорізькі козаки і ті люди, котрі, так чи сяк, мали зносини з ними, як от чумаки і ті селяни, що жили близько до Запорожжя. В Гетьманщині ж, мабуть, носили тілько ті козаки, що якийсь час жили в Січі і вернулись назад. Треба думати, що і в Січі деяка старшина, як от писарі тощо, носили чуб.
“Чуба мій батько носив до самої смерти, а як голили чуприну, бачив за молодих літ і мені оповідав”.

Виявляється, не всім і на Запорізькій Січі дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо. „Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва”.

В Україні існував навіть спеціальний термін „чуприндир” — хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові.

На жаль, усі ці питання практично до сьогоднішніх днів не висвітлювались, адже московські окупанти протягом століть намагалися дотла викорінити українську військову культуру. Ще цар Олексій Михайлович, батько майбутнього ката України Петра І, спеціальним указом вимагав від козаків: „прежде нашего пришествия разделение с поляками сотворите как верою так и чином; хохлы, которьіе у вас на головах, постригите”.

У поляків військова зачіска зовсім інша — дуже високо підстрижене волосся кружком на голові — воно більше нагадує зачіску наших селян.

Але вченим, ясна річ, вникати в усі ці тонкощі окупаційна влада “не рекомендувала”. Після знищення Січі московські окупанти силою голили чуприни всім козакам, а непокірних жорстоко страчували. Навіть, коли 1788 року було утворене Чорноморське військо, „для утримання запорожців від відходу на військову службу, деякі поміщики крім різних перешкод застосовували їх в тяжкі без відпочинку роботи і, що найголовніше, у козаків відрізали на голові чуприни і цим позбавляли козаків козацької честі, якою вони дорожили і у кріпацькому званні, визнаючи себе не кріпаками, а козаками”.

Та незважаючи на всі заборони ще до 70-х років XX століття в деяких українських селах чоловіки голили голови і залишали невеликий чупер як ознаку свого козацького походження.

Усі ці факти, які вперто ігнорувалися окупантською історіографією, переконливо свідчать одне: козаки — продовження давньої військової формації воїнів-кшатріїв. За часів Київської Русі вона існувала як боярсько-лицарський стан, який виконував функції прикордонної сторожі. Зараз про це все сміливіше починають писати відомі українські вчені, зокрема Сергій Леп’явко, Леонід Залізняк, Ярослав Дзира, Дмитро Стороженко та багато інших.

Адже навіть польська влада в офіційних документах завжди зверталася до козаків не інакше як „пани-лицарі”. Про те, що козаки вважалися лицарським станом, свідчить відомий польський дипломат Станіслав Освенцім, котрий служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. У своєму щоденнику за 1643 рік, описуючи подорож з коронним гетьманом з Бара в Гадяч і назад, він зазначає: „Відправившись після обіду зі Стеблева, ми, проїхавши одну милю, досягли до ночі міста Корсуня, староства, котре належить його милості пану хорунжому коронному; тут ми прожили кілька днів. Під час цієї зупинки запорізькі козаки Чигиринського полку принесли скаргу його милості пану гетьману на свого полковника пана Закржовського про те, що вони терплять від нього великі образи і утиски, якими порушуються права їх рицарського стану. Коли справа ця роз’яснилася перед судом гетьмана і перед всіма нами, полковник був відставлений від посади…”

Не випадково на народних картинах „Козак-Мамай”, поруч з козаком, на дубі, який символізує “Дерево Життя”, неодмінно зображався родовий лицарський герб. Тобто, навіть народні майстри ідентифікували козацтво саме зі станом лицарів. Могили козаків відрізнялися від могил людей інших станів: на надгробному хресті поперечна частина була прикрашена невеличким древком з куском полотна на ньому, так званою „прапіркою”.

Там, де сном убитих сплять
Наші козаки.
На хрестах у них висять
З каймами хустки…

А найпотужніше цю гіпотезу доводять саме давні билини. Аналізуючи їх, ми отримуємо повну картину трансформації козацького стану протягом X століття. Так, в часи Святослава Завойовника (билинний Святогор) козацтво спрямовує свої сили зовні, підбиваючи держави і народи. Недаремно сам Святогор зізнається, що його через .велику силу богатирську” навіть Руська земля не може носити. Як це перегукується з літописним доріканням киян Святославові: „чужої землі шукаючи, свою занапастив”. Від надлишку власної сили Святослав-Святогор гине. Його син Володимир, якого в билинах названо „Красним Сонечком”, реорганізовує козацтво, створює з нього постійну прикордонну сторожу, організовує „застави богатирські”, найвідомішу з яких очолює „старий козак”, „отаман застави богатирської” Ілля Моровець.

Оскільки кордони у нас були не лише на сході, а й на заході, півночі та півдні, то й „застави богатирські” там також обов’язково мали бути. І тому серед билинних богатирів ми бачимо і волинян (Дюк Степанович), і галичан (Чурило Пленкович), і новгородців (Ставр Годинович). У билинах показано побут козаків, їхні звичаї, навіть бойові прийоми. Ось чому аж до останніх часів московські окупанти категорично забороняли видавати билини українською мовою (не видані вони і до сьогодні). Але це як відсутній фрагмент у мозаїці, без якого неможливо зрозуміти зміст картини. А московити постійно твердять, що билини є, мовляв, їхньою творчістю, оскільки збереглися саме на Півночі. Хоча добросовісні історики, наприклад, Є. Савельєв доводять, що Московщина билинних богатирів ніколи не знала, це творчість Подніпровської і Новгородської Русі. Найдовше вони збереглися саме на Новгородщині, оскільки на Подніпров’ї в часи боротьби з татарами з’явилися нові герої, нові думи, які й витіснили старі мотиви. А Новгородщина, де билини збереглися найбільше, з давніх часів була населена саме давньоруським, а не московським елементом, що блискуче довів славетний історик Н. Костомаров в своїй „Правде москвичам о Руси”. Але ж і пісні Січових стрільців збереглися теж на еміграції в Німеччині, в Канаді, оскільки на території колишнього СРСР за виконання цих пісень розстрілювали. Але ж канадцям чи німцям ніколи і в голову не прийшло оголосити ці пісні канадською чи німецькою народною творчістю. А в билинах описуються Київ, Галич, оспівуються українські богатирі, українська природа, українські рослини і тварини, яких ті, хто співає билини на півночі, часто не можуть собі навіть уявити. Але московських ідеологів це не дуже хвилює: якщо вже вкрали в українців навіть давню назву Русь, то можна і народну творчість присвоїти і перейменувати, адже їх першоназва, як відомо, не „билини”, а „старини”. Що ж до лицарського стану, то у XVIII столітті московський сенат прийняв спеціальну заборону приймати козаків у дворянство, оголосивши, що „в Малой России нет дворян…”, свідомо принизивши наших лицарів до рівня кріпаків.

Але повернемося до козацтва. Як ми вже зазначали вище, козацькі поселення теж існували по всьому периметру нашої держави. Тут ми підходимо до розвінчання ще однієї великої байки про козацтво, яку окупаційні історики не лише нав’язали нам, а й запустили у світ. Зокрема, вони завжди намагалася обмежити історію українського козацтва історією Запорізької Січі. Мовляв, козацтво виникло на Запорожжі і лише запорожці справжні козаки. Ігноруючи величезну кількість історичних матеріалів, які це заперечують, такий міф методично вбивали у нашу свідомість протягом століть московської окупації. Але факти свідчать про інше. Зокрема, ми знаємо, що поряд із запорізькими існували і городові, або ж реєстрові козаки, які були потужною військовою організацією та мали свою столицю спочатку в Чигирині, а згодом у Трахтемирові, містечку, яке постало на місці Кам’янського Городища — столиці могутнього сколотського царства Атея. Але історія реєстрових козаків завжди подавалась перекручено, мовляв, вони виникли з наказу польського короля 1562 року, з метою допомагати польській шляхті закріпачувати селян. Ця дата була вигадана на догоду Москві, яка таким чином намагалася довести, що донське козацтво виникло паралельно з українським. Історичні документи спростовують цю байку. Бунчуковий товариш Петро Симоновський у своєму описі козацтва, написаному 1765 року на основі стародавніх українських рукописів, а також творів латинських, французьких, польських, німецьких та інших авторів доводить, що українське козацтво принаймі на два століття старше за донське:

„Малоросійські козаки, без сумніву, є древніші від Донських, оскільки ті у 1579 році згадуються, за царювання царя Івана Васильовича стали бути відомими, а ці почали бути ще в 1340 році, коли Польща Чермну (Червону) Русь собі підкорила”.

Найцікавіше, що самі донські історики, на відміну від московських, стверджують, що саме запорізькі козаки були одними із засновників донського козацтва, вони ж заснували і першу столицю Донського Війська, яку в пам’ять про славне місто Черкаси було названо Черкеськ.

В Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення — 20 тисяч років. Але радянською історіографією навіть згадувати про це зображення було суворо заборонено. Адже ця знахідка переконливо доводить, що батьківщиною арійських племен була саме Україна.

В арійських племен, котрі в давні часи переселились до Індії, ця зачіска була ознакою військової касти — кшатріїв. Кшатрії носили її ще чотири тисячі років тому. У них вона мала назву „шикхандака” і була вона властива індійським богам вітру, Крішні (як символу воїнства). Вважається, що ця зачіска символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці, свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.

Питалися козака:
“Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна ?”
“А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну”.

Подібну зачіску можна побачити на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.), де вона прикрашає голову одного з полонених мітанійських аріїв. І мандрувала ця зачіска разом з нашими предками арійцями по всьому Євразійському континенту: від Франції, куди її принесли кельтські племена, до Японії, куди вона потрапила з таємничим арійським племенем айнів і навіть до загадкових туарегів (групи арійських племен, які дійшли аж до Африки) та аріїв Індії, де була невід’ємною ознакою воїнів та правителів. А наші предки сколоти по всіх своїх землях ставили кам’яні статуї, які своїми обличчями один до одного нагадують козаків-запорожців. До речі, самі запорожці називали ці кам’яні статуї „мамаями”. Чи не напрошується тут паралель із знаменитим образом Козака-Мамая — народним символом козацтва? Всі ми добре знаємо образи скіфів з численних зображень, які знайдені при розкопках скіфських курганів Причорномор’я. На них зображені скіфи з довгим волоссям і пишними бородами. Чомусь утвердилась думка, що саме ці зображення є зображеннями царських скіфів. Але ж Геродот зазначав, що могили царських скіфів знаходяться в таємничих Геррах, які лежать за сорок днів плавання вверх по Дніпру. Ці Герри, як вказують географічні підрахунки, мали б знаходитись десь у верхів’ях річки Прип’ять. Сьогодні вони ще чекають на своє відкриття археологами, а кургани Причорномор’я можуть бути могилами скіфів-кочівників або скіфів-еллінів, які, за Геродотом, саме там і мешкали.

Зовсім інший образ скіфських богів-царів подають нам кам’яні скіфські статуї, які радянська історіографія зневажливо іменує “скіфськими бабами”, що дають нам зовсім інший образ сколотського воїна-вождя, зовнішній вигляд якого більше нагадує запорізьких козаків, ніж скіфів, відомих із зображень із Причорноморських курганів.

Згадку про це знаходимо й у шведського історика Йогана Гербінія, котрий у своїй праці, писаній на основі давніх джерел, згадує борисфенідів-косоносців, буквально, придніпровських козаків, загони котрих були у війську Олександра Македонського.
Цікаво, що за описами істориків одне зі скіфських племен Масагети — Великі Саки — Гети, котрі складали у війську гунського царя Атілли передову кінноту, також голили голови, залишаючи зверху одну косичку, і бороди, залишаючи вуса.

Побутувала ця зачіска й у сарматів ще в II столітті, про що свідчить грецький письменник Лукіан із Само-сати. Щодо гунів, то на єдиному прижиттєвому портреті Атілли, він зображений з чуприною поверх зачіски. До речі, як довів український санскритолог Василь Кобилюх у своїй монографії „Українські козацькі назви у санскриті”, ім’я Атілла означає „надзвичайний провідник”, „великий вождь”, а гуни є предками українців. Цю зачіску вони нав’язали, як модну, навіть візантійцям. Прокопій Кесарійський, розповідаючи про звичаї у Візантійській імперії в VI ст. н. є., де народ поділився на дві партії цирку, свідчить, що члени однієї з партій носили, як відзнаку, вистрижені до висків голови, з довгим пучком волосся, що спадав на потилицю за „гунською модою”. Цікаво, що і назва цієї партії була слов’янською — „венети”.

Візантійський літопис так описує давньоруське військо, яке під проводом Аскольда і Діра 866 року оточило Константинополь:” Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голитантинополь:” Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голили бороди і носили довгі вуса; на головах з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреі… Озброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та з обох боків гострими мечами, а щити в них вгорі та внизу вузькі.” Отже, козацький чупер ще в ті часи вважався ознакою знатності роду.

Саме про козаків в IX столітті згадує перський анонім в “Книзі кордонів світу”: „Народ русів… войовничий. Вони воюють зі всіма невірними, які оточують їх і завжди виходять переможцями. Царя їх називають хакан русів. Серед них є група з моровват [лицарів]… Вони шиють шаровари приблизно із 100 гязів тканини, які надягають і обертають вище коліна… Вони шиють шапки з шерсті з хвостом, звисаючим до потилиці”. Навіть одяг русів — широкі шаровари, хутряні шапки зі шликами один до одного нагадує одяг запорізьких козаків. Саме під терміном „моровват”, який з перської перекладається як „лицарі”, перський автор розуміє професійних воїнів-козаків, що жили у військових поселеннях, які мали громадсько-вічевий устрій, носили і вуса, підковою виголюючи бороду, і голили голову, залишаючи чупер, та жили переважно з військової здобичі.
Про це свідчать також арабські автори аль-Масуді, Ібн-Фадлан. Гардізі, аль-Істахрі, аль-Савейджі, аль-Ідрісі та інші.

Найцікавіше те, що саме слово „моровват”, яке багато вчених виводять із перської мови, могло бути почутим перським мандрівником і від самих русів. Адже в праіндоєвропейській мові слово “мор” означало битву бійців. У такому ж значенні воно побутувало і у слов’ян: порівняйте “морити” — бити, вбивати. До наших днів дійшла давньоруська казка про Марію-Морівну прекрасну королівну, яка дуже любила воювати і славилася своїми численними перемогами. На Гуцульщині „муравицею” називають чорну кров. Амміан Марцеллін 358 року, описуючи сарматське військо, говорить, що у сарматів були довгі списи бойовим криком був клич „мара! мара!”, що означало смерть.

У IX—X століттях на території Чехії, Словаччини та Польщі існувала Великоморавська держава, назву якій дали слов’янські племена “мороваців” — “бійців”. У часи на „мороваців” — „бійців”. у часи Київської Русі на Чернігівщині існувало навіть городище Моровиськ (сучасне село Моровськ), що означає „місто бійців”, з котрого походив і легендарний Ілля Моровець, „старий козак, отаман застави богатирської”, котрого пізніше московити перехрестили на Муромця. А знамените село Моринці на Черкащині, де народився Тарас Шевченко? А річка Морава в Австрії та річка з такою ж назвою у Чехії, а Моравська Брама — прохід між Татрами і Судетами?

Можна стверджувати, що саме козацькі загони складали основу дружин князя Святослава та й сам князь, як свідчать описи, був посвячений в козацький стан. Ось як описує Святослава візантійський історик Лев Діакон: и… помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з густими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одної її сторони висів жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та усі інші частини тіла повністю співмірні, але виглядав він похмурим і диким. В одному вусі у нього була золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білий і відрізнявся від одягу його оточення лише чистотою”.
У радянській псевдоісторіографії нам постійно змалювали „змосковщений”, „звізантійщений” образ наших боярів, лицарів та князів: довге волосся, борода. Натомість з описів ми бачимо, що Святослав носив оселедець і вуса, у вусі сережку. Саме так описують русів, боярсько-військову формацію і арабські автори: слов’яни стрижуть волосся кружком і носять бороди, а руси стрижуть вуса підковою, а на голові залишають чупер. Наші давні князі Аскольд і Дір, Олег і Рюрик, з яких вперто намагаються зробити то шведів, то німців, в усіх договорах та документах називали себе та свою дружину не варягами, норманами чи вікінгами, а саме Руссю. Отже, оскільки руси носили чупер, то і у князя Олега він мав би бути, як у його внука Святослава.

Вікінги ж чупер не носили. А нам в літературі, образотворчому мистецтві, кіно постійно змальовували Олега кудлатого, з бородою, а інколи навіть у псевдоскандинавському шоломі з рогами. Мета цього була очевидна: втовкмачити нам у голови нав’язану чужинцями нісенітницю про нормандське походження князівської влади на Русі. І дуже помогло нашим недругам те, що грецькі церковники, котрі прибули на Русь з прийняттям християнства, активно впроваджували візантійщину в усі ділянки духовного життя, в тому числі в мистецтво. Тому, наприклад, на мініатюрах, у старовинних руських літописах той же Святослав, Володимир, а також інші князі зображаються у грецькій манері кудлатими і бородатими. Хоч, наприклад, з монети князя Володимира видно, що він бороди не носив, а Святослав самими ж візантійськими очевидцями описується з вусами і оселедцем. Хоча і в тих звізантійщених літописах інколи вдається знайти правдиві зображення. В Радивілівському літописі (друга половина XI—XII ст.) у сцені похорону Мстислава Володимировича в Чернігові ми бачимо серед групи людей козака з оселедцем, який схилився над небіжчиком. На мідній пластинці, інкрустованій золотом (XII—XII ст.), знайденій в давньоруському місті Родень, в одного із зображених там вояків також видніється оселедець.

Але повернемось до “Книги кордонів світу”, яка, описуючи місто русів Араб, зазначає: „Звідти привозять дуже цінні клинки для мечів і мечі, котрі можна зігнути вдвоє, але як тільки відпустити руку, вони приймають попередню форму”. Отже, русам були здавна відомі таємниці виробництва високоякісної сталі, подібної до дамаської. „Всі руси озброєні такими мечами, їхні лицарі завжди носять броню”,— в один голос зазначають інші автори. Про пріоритет у русів саме вояцького ремесла свідчить і такий звичай. При народженні сина батько дитини кладе перед нею голий меч і каже: „Я не лишу тобі ніякого маєтку, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем”. Цей звичай зберігся в Україні і до наших днів у трансформованому з прийняттям християнства вигляді: при народженні дитини коло неї кладуть ніж — для захисту від „нечистої сили”. Жінки русів, як свідчать арабські письменники, по смерті чоловіка ішли на вогонь разом з покійником, подібно до жінок арійських Катрин. А руський богатир Ілля Моровець у билинах називається саме „старим козаком”, „отаманом застави богатирської”, яка знаходиться на прикордонні, він разом з іншими богатирями об’їжджає кордон і бореться з ворогами. Отже, можна вважати, що руси — це першоназва кшатріїв-козаків. Саме козаки споконвіку були прикордонними захисниками Руси-Украіни, вони були тим живим муром, об який завжди розбивалися незчисленні орди різних загарбників, які звідусіль йшли на нашу благодатну землю.
На війні козаки виступали разом з народним ополченням. Саме козацьким військовим громадам київські князі пізніше виділяли землі на прикордонні, де вони несли військово-прикордонну службу.

В “Історії України-Руси” Михайло Грушевський наводить цікавий фамільний портрет підляського воєводи Василя Тишкевича, який 1569 року відмовився присягати на вірність Польщі, за що позбувся воєводства. Тишкевич на старовинному портреті виглядає справжнім козаком без бороди, з вусами та козацьким чупером на голові. Цікаво, що сам М. Грушевський обходить проблему зовнішнього вигляду воєводи мовчанкою, який аж ніяк не вписується в його концепцію козацтва. Взагалі питання козацької зачіски історики та етнографи не торкаються. А таких портретів українських шляхтичів є дуже багато. Переяславський староста Іван Жевуський (Ревуха), гетьман Станіслав Жолкевський і його син Ян, князь Станіслав Любомир ський. гетьман литовський Ян Радивил, князі Михайло та Дмитро Вишневецькі та багато інших вихідців зі старовинної української шляхти на фамільних портретах та надгробках періоду XVI— XVII столітть зображені з козацькими чупринами. Якщо ж ця зачіска була ознакою селян, які втікали від своїх панів і жили з розбою, то чому б її мали носити вельможні пани Речі Посполитої? Цікаво, що всі вони походили зі старовинних руських боярських родів.

На острові Мальта в каплиці Арагона є цікавий надгробок Великого магістра Мальтійських лицарів Ніколо Котонера, виконаний скульптором Доменіко Гвіді (1628—1701). Один з атлантів, що підтримує цей надгробок, схожий на запорожця, котрий розриває пута. Мистецтвознавці сходяться на думці, що це зображення литовського князя Радивила, що був гребцем на галері у турецькому полоні, і якого пізніше визволили мальтійські лицарі. І знову запитання: чому у князя козацька зачіска?

Та що там Річ Посполита. У Молдавії в 1595— 1606 роках правив славний господар Ієремія Могила, дядько знаменитого Петра Могили. Так от, його сини Олександр та Костянтин, котрі теж були молдавськими господарями, на старовинних портретах також зображені з чупринами на головах. А пояснюється це просто: Молдавія в давнину була частиною Київської Русі (так звана Шипотська земля) і вся правляча верхівка була руського походження, вона зберегла за собою навіть стародавню назву — бояри (котра, до речі, вживалася ще сарматами), назву керівника держави — господар, а також інші київські військові традиції. Відомо, що і знаменитий козацький гетьман Іван Підкова також походив з роду молдавських господарів.

Другий знак запитання дає те, що більшість цих родів походять із Західної України. І що цікаво, традиції носіння чуприн були тут поширені не менше, ніж на Запорожжі і навіть потрапили в іконографію. На знайденій в селі Ситихові біля Львова іконі „Різдво Христове” (XVII ст.) чітко видно козацькі зачіски двох молодих хлопців. На іншій іконі „Воздвиження Чесного Хреста”, знайденій там же. ми бачимо на хорах козака з чуприною.

На старовинному малюнку 1670 року, де зображений загін міської охорони Львова, теж бачимо козацькі зачіски. До речі, озброєні були ці львівські правоохоронці досить оригінально — величезними бойовими ціпами, звідки пішла й їхня назва „ціпаки”. А бойовий ціп був улюбленою зброєю саме запорізьких козаків, про що свідчить у своїй історії князь Митецький, котрий довгий час перебував на Запорізькій Січі. Зокрема, описуючи тактику морських боїв запорожців, він зазначає: “Але для цієї водяної війни мали в себе зброю вогненну, а також сокири і ціпи, і коли бачать турецьке яке-небудь велике судно, то наблизившись до нього на тих своїх човнах і будуть його рубати сокирами, а інші стоять з ціпами; щоб ворог їх із свого судна вразити не міг; а хто з ворогів буде оборонятися, то тими ціпами б’ють до смерті; а як судно підрубають і води напустять, буде воно тонути, то козаки багатство і артилерію собі забирають, а людей із судном топлять…”

Групу козаків на човні ми бачимо і на іконі сімнадцятого століття “Марія Єгипетська”, знайденій в селі Лісковате на Лемківщині. Зображений козак і на іконі „Усікновення голови Іоанна Хрестителя”, яка належить пензлю майстра з Судової Вишні, що на Львівщині. Всі ці факти ще чекають на своє дослідження вченими, незалежними від догм окупаційної історіографії.

Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому. Автор її підписався криптонімом „З”.
„Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їх чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Ріпина, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. Мікєшін, Сластьон і ін. теж малювали чуприни на середині голови, а Сластьон ще й заплетеними як у дівчат, що справді робилось тілько на жарт і рідко. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою, от через що я й подаю сю замітку — може, вона стане кому в пригоді…”

З книги Тараса Каляндрука “Таємниці бойових мистецтв України”

джерело:http://www.skarby.org.uа

Чуприна - старовинна чоловіча зачіска у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (переважно у козаків);

Назва «оселедець» пішла від Катерини ІІ відомою своєю неприязню до козаків, так вона називала їхню традиційну зачіску.

Назва "хохол" - суто кацапська, які навіть і не підозрюють, що саме хохол це шляхетний воїн!

Не всім дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Причому варто зауважити, що чуприну (оселедець) просто так не можна було собі вистригти. Тільки після посвяти у козаки (після першого бою, першого морського походу та складних іспитів) дозволялося воїнові голити голову, залишаючи чуприну. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо.

„Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва".

Можливо, ще в дохристиянські роки вірили в шосту чакру людини, яка має дві пелюстки (дві повіки) і міститься між бровами, "третє око", а сьома чакра людини знаходиться на тім'ї голови і має тисячу пелюсток (наша чуприна). У верхній короні-чакрі безконечно розкриваються пелюстки, і таке ж відбувається в наших мінливих, енергетично-поновлюючих косах.

 

                Кошовий Іван Сірко.ч.2

1667 р. був трагічним для України. Царська Росія та шляхетська Польща на тринадцять з половиною літ уклали перемир'я в містечку Андрусові. У 1686 р. воно з деякими змінами було підтверджене так званим Вічним миром. За Андрусівським перемир'ям Україну розтинали по живому навпіл. Лівобережна частина залишалася за Росією, а Правобережна знову перейшла до шляхетської Польщі. В особливо складне становище потрапила Запорозька Січ, над якою встановилося двовладдя Польщі *і Росії. Історичним нонсенсом було те, що від неї вимагали служити Речі Посполитій, проти якої український народ вів запеклу боротьбу.
18 жовтня 1672 р. Річ Посполита уклала з султанською Туреччиною Бучацький мир, за яким польська шляхта віддавала значну частину Правобережжя у володіння затятого ворога українського народу — турецького султана.
Після Андрусівського перемир'я на Україні спалахнула громадянська війна, посилилася турецько-татарська агресія. Правобережні гетьмани, які змінювали один одного, а іноді діяли й одночасно, то визнавали владу Речі Посполитої, то вдавалися до васалітету султанської Туреччини або Кримського ханства. А ті надсилали свої війська, грабували, руйнували міста і села, гнали величезний ясир. Цей період народ назвав «Руїною».
Іван Сірко вирушив на Слобожанщину, де зиму 1667— 1668 рр. провів з родиною у слободі Артемівці (поблизу Мерефи); тут жила його дружина Софія з синами Петром та Романом і двома дочками. У слободі й застала його звістка про народне повстання. Він одразу ж укомплектовує невеликий загін, з яким іде на об'єднання з повстанцями.
Заклик козацького ватажка підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки і Мерефа. Українське населення і російські солдати — ратні люди — нищили представників царської воєводської влади і, захопивши боєприпаси гарнізонів, приєднувалися до повсталих, а Сірка обрали харківським полковником. Під час цих дій він заручився підтримкою козаків із Дону, а з Степаном Разіним мав особисті дружні стосунки.
У березні того ж року харківський полковник привів свій загін, який налічував уже три тисячі чоловік, до Харкова. У місті одразу ж вибухає повстання. Але царський гарнізон виявився сильним, добре оснащеним артилерією. Повстанці змушені були відступити, а під Охтиркою зазнали тяжкої поразки.
Іван Сірко перейшов на Запорожжя, де продовжив боротьбу з турецько-татарськими загарбниками. Маємо дані про чотири походи у Крим протягом 1668 р. Під час третього було знищено три тисячі ординців, а півтисячі захоплено в полон. Четвертий же знаменний тим, що запорожці разом з донськими козаками та калмиками дійшли до Бахчисарая, напали на ханську столицю.
Тим часом на Січі сталися деякі зміни: тут владу тимчасово захопив,татарський ставленик Петро Суховій. Сіркові довелося з ним та його спільниками вести боротьбу, в якій його підтримав гетьман Петро Дорошенко, котрий згодом прийняв турецький васалітет. Проте особу Дорошенка, як і деяких інших діячів того винятково складного, суперечливого часу, не можна оцінювати однозначно. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко 1674 р. відрікся від васалітету султана, присягнув Росії, визнав гетьмана Самойловича і був відкликаний до Москви. В Росії став воєводою, одержав земельні володіння, вдруге одружився. До речі, Наталя Миколаївна Гончарова, дружина О. С. Пушкіна, була по прямій лінії правнучкою українського козацького гетьмана Дорошенка.
Непереможний лицар... Той, кого не могли схопити турки, татари, шляхта... Зате це вдалося зробити своїм: у квітні 1672 р. Івана Сірка підступно схопив, заарештував і видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, який з кількома генеральними старшинами висунув брехливі звинувачення проти уславленого запорозького полководця.
Мотив цього віроломства відомий — боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем'яна Многогрішного, хотіли настановити на його місце Івана Самойловича. Тому вони не бажали допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямку. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» Сірка до Сибіру, в Тобольськ. Уряд не забув колишніх зв'язків видатного ватажка зі Степаном Разіним.
Для запорозьких козаків арешт і заслання улюбленого полководця були тяжким ударом. Січ одразу ж почала клопотатися про повернення свого отамана — спеціальне посольство відбуло до Москви.
«Полевой наш вождь добрий и правитель, бусурмана страшный воин должен быть отпущен,— писали у своїй чолобитній запорожці,— для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурмана гонителя нет». Запорожці повідомляли: коли в Криму дізналися, що «страшного в Криму промышленника и счастливого победителя, который их всех поражал и побивал и христиан из неволи освобождал», знаменитого Сірка забрали з України, то татарські мурзи дедалі частіше стали нападати на Січ.
Втрутився у цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.
Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти турецької фортеці на Дніпрі — Аслам-Кермень, а потім — проти турецької фортеці Очаків. Вій не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший.
Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав/ спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».
Та вік брав своє. Похилі літа й старі рани давалися взнаки.
До того ж в одному з боїв під час походу в Крим 1673 р. загинув син Івана Сірка — Петро. Народна дума («Дума про вдову Сірчиху») розповідає про загибель Петра Сірка під Тором.
1675 р. кошовий надіслав цареві прохання про свою відставку. Він написав: «Много время, не щадя головы своей, промышлял я над неприятелем, а тепер я устарел, от великих волокит, от частих походов и ран изувечен, жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар лошадьми и животиною разорился, а мне, Йвану, теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому. Милосердний государь. Вели мне, холопу своєму, с женишкою и детишками в домишке пожить, чтобы, живучи порознь, вконец не розориться и при старости бесприютно не умереть; вели мне дать свою грамоту, чтобы мне, живучи в домишке своем, утесиения ни от кого не было».
Не повинен дивувати невластивий узагалі для Сірка принизливий тон листа. За канонами тодішніх російських урядових концелярій звернення до царя допускалися лише з такою лексикою і фразеологією.
Але досвідчений воїн потрібен був для царської служби. І йому «височайше» відмовили. У своїй грамоті цар запевняв: коли «воинские дела станут приходить в успокоение», тоді лише, мовляв, «мы тебя пожалуєм, в доме жить позволим».
І Сірко продовжував виконувати високу життєву місію, висловивши своє кредо: «И ньне, при старости моей будучи, не о воинстве, только одна мысль — до остатних дней моих против того неприятеля нашего древнего противность чинити и доставати готовым».
Навесні 1675 р. козацький отаман вирушив зі своїм військом проти ханських орд та турецьких яничарів Ібрагіма-паші, що вдерлися на українські землі. Нападники зазнали нищівного удару від об'єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків. А в наступні роки — ще кілька блискучих операцій, які зупинили похід Отаманської Порти на Чигирин.
У 1679 р. султанський уряд планував новий широкий наступ на Україну і Росію, при цьому, зокрема, 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.
Остання військова акція, пов'язана з іменем уславленого кошового,— похід 1680 р. Напередодні Іван Сірко надіслав спеціальне звернення донському козацтву, запрошуючи побратимів до спільного походу на Кримське ханство.
Це був останній документ славетного лицаря. Невдовзі він тяжко занедужав і поїхав із Січі за десять верств на пасіку в село Грушівку. Там 1 серпня 1680 р. бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок.
Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня могилу викопали в полі за Січчю і з військовими почестями поховали його «усім Військом низовим Запорозьким...». «Похований він знаменито 2 серпня з численною гарматною стрільбою»,— записав козацький літописець Самійло Величко.

Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер»,— занотовував для пам'яті поколінь Самовидець

Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й по всій Україні. У народі з покоління в покоління передавалися легенди про славетного кошового отамана.
Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, що нібито у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку — у критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки, казали, після ліквідації Січі побратими поховали правицю витязя.
У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, він виступає народним героєм, запорозьким вождем, козацьким полководцем.

                  Кошовий Іван Сірко.ч.1

Вісім разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За все понад кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна — Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина — в 60— 70-і рр. XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання і безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком безперервна героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських агресорів, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь вважав найпершою і найголовнішою метою кожного походу врятування бранців з полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.ногайські улуси, змушував хана пришвидшувати повернення його військ з України до Криму або виділяти частину орди для боротьби з козаками і дробити таким чином власні сили.Під час народного повстання, воєнних дій 1658—1659 рр., якими він керував разом з Іваном Богуном, Івана Сірка обрали кальницьким полковником.
Очолений ним похід запорозького загону до Чигирина — гетьманської столиці — визначив остаточне падіння Виговського.
На початку 60-х рр. Річ Посполита відновила війну з Росією і рушила на Україну величезним військом, заздалегідь уклавши угоду з кримським ханом, який привів на нашу землю свої орди.Іван Сірко з волості, а також із самої Січі, з якою, навіть будучи кальницьким полковником, не поривав зв'язків, організовував походи проти турецько-татарських нападників наприкінці 50-х — початку 60-х рр., що відзначалися своєю масштабністю. Навесні 1660 р. із Січі вийшло два козацьких загони. Перший спустився по Дніпру до того місця, де обабіч ріки стояли турецькі фортеці, чатувала засада. Другий попрямував до Очакова, поблизу якого зосередилися турецькі й татарські війська. Ці загони завдали водночас два удари по фортецях Аслам-Кермень та Очаків. Загін, діями якого керував Іван Сірко, за свідченням ігумена Трахтемирівського монастиря Іосафа, «в Очакове посад высек и полон... поймал». Запорожці обох загонів благополучно повернулися на Січ, привели багато полонених татар для обміну на бранців.
У 1663 р. Сірко разом з командиром російського гарнізону на Запорожжі Григорієм Косаговим здійснив два великих походи об'єднаних запорозьких і російських військ на Перекопські укріплення. Це паралізувало головні орди кримського хана і унеможливило його вихід з півострова та об'єднання з польським військом. 8 січня 1664 р. Іван Дмитрович, здавши своє кошове отаманство Пилипчаті, повів загін запорожців до Дністра, на Тягин, навколо якого стояли турецькі поселення, щоб зруйнувати їхні укріплення.
Король Ян Казимир, який очолив шляхетське військо, що вдерлося на Лівобережну Україну марно чекав увесь грудень свого спільника — кримського хана.
Докладаючи зусиль, аби привернути на свій бік козацького ватажка, популярність якого дедалі зростала, король навіть послав йому з Шаргорода 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Кошовий отаман, звичайно, не спокусився на це.
Польське військо з великими труднощами просувалося по Лівобережній Україні, вельми послаблене й тим, що в його тилу — на Правобережжі — ширилося повстання народних мас проти панування Речі Посполитої та влади її прислужника й ставленика — правобережного гетьмана Тетері.Основна бойова сила цього повстання — селянство, козаки, міське населення. А його душею став Іван Сірко, чиї відозви до народу також зробили свою справу. Козаки і селяни до приходу запорожців самі створювали загони і нищили шляхту. Одне за одним повставали українські міста і села, відмовлялися визнавати владу польської шляхти. До запорозьких загонів Івана Сірка, що билися то під Тягином, то на Брацлавщині й Уманщині, вливалися нові сили, на які мусили зважати не тільки Польща, а й Туреччина, і Крим. Вже 1 березня 1664 р. на території від Дністра до Дніпра владу Речі Посполитої було ліквідовано. Похід королівських військ на Лівобережну Україну закінчився цілковитим провалом.
У наступні роки Іван Сірко здійснював походи на володіння кримського хана. Один з найбільших відбувся восени 1667 р., коли Іван Сірко та кошовий Іван Ріг, який замінив його на отаманстві, повели із Січі кількатисячне військо на Кримське ханство. Козаки пройшли через увесь півострів і перебували там понад тиждень. Полонені татари Єнакій-Атемаш, Чинасек та інші розповідали, що Сірко повів козаків від Кафи до Ширинбаївських улусів, тобто до володінь найвпливовіших феодалів-мурз. З підходом свіжих сил хана, що стояв у Перекопі, готовий вирушити на Україну, почалася велика битва, що тривала три дні й дві ночі. Козаки зазнали значних втрат, а ще більших — ханські орди. Літописець Самовидець записав про наслідки цього походу так: «Козаки орду зламали, і мусив хан уступати». Запорожці тоді визволили майже дві тисячі бранців, серед них — українців, росіян, білорусів, силоміць навернутих у рабство. Півтори тисячі невільників пішли на Запорожжя. Дізнавшись про розгром ханських володінь, татарські війська одразу повернули до Криму.
 

         "Жалься, Боже, з України, що не в купі має сини" І. Мазепа
 Початок 18 ст. ознаменувався продовженням напруженої боротьби українського народу за своє визволення. Адже вже не було такого провідника як Богдан Хмельницький, а період Руїни хоч завершився, проте не поклав край внутрішньому суперництву. Врешті – решт появляється постать нового гетьмана, про життя і діяльність якого існують різні думки до сьогодні. І постать ця - Івана Мазепи. Отож, ким саме був Мазепа – зрадником народу чи його визволителем? Чого саме він прагнув – поневолення земляків чи незалежної держави? іван Мазепа народився 20 березня 1639 року. Про те, де і в якій родин і він народився джерела подають різну інформацію. Наприклад, автор «Літопису Самовидця» зазначає, що Іван Мазепа був «роду шляхетського "повіту Білоцерковського, старожитной шляхти українской и у войску значной». А Самійло Величко у своєму «Літописі», писав, що батько його Степан Мазепа мешкав на Білоцерківщині в маєтності Мазепинцях. До речі, останнє джерело вважають найбільш правдивим, стверджуючи що с. Мазепинці – Батьківщина славнозвісного
гетьмана. Іван Мазепа отримав хорошу освіту. Це була високоосвічена людина-інтелектуал, яка знала декілька іноземних мов та орієнтувалась у політичному житті України та Європи. Тож не дивно, що, потрапивши до Івана Самойловича, Мазепа – це вже сформований дипломат, активний учасник змагань України за єдність та братерство. Іван Самойлович наближав до себе Мазепу, доручав йому важливі дипломатичні місії до Москви , тому талановитий Мазепа стає генеральним осавулом, а згодом заступає Самойловича на пості Гетьмана всієї України. Приймаючи булаву, майбутній гетьман приймає і важкий тягар.Розуміючи вантаж існуючих проблем, Мазепі необхідно створити певний план, який би покращив становище України. Тому на початку його правління план полягав у підтриманні хороших стосунків з Московією та царем. Це певний «хід конем», адже люди, яким ти довіряєш, можуть нанести надзвичайно сильний удар зсередини.Пізнього літа того ж року вирушив до Москви й Мазепа, щоб скласти свій перший у ролі гетьмана візит російському урядові.Його супроводжував пишний почет з генеральних старшин і полковників. А наступного дня після урочистого в'їзду до столиці царства відбулася аудієнція у Кремлі. В присутності регентки й одного з двох царів, Івана, обговорювались звитяжні діяння Голицина в останньому поході, а також, за субординацією, його соратника Мазепи. Ці милості показували гетьмана прибічником Софії та Голицина, що для нього було небезпечно, бо якраз тоді вибухнула вирішальна
сутичка між Софією і юним царем Петром І.У ніч на 8 серпня Петро І втік до Троїцького монастиря і звідти повів рішучу боротьбу проти регентки та її прихильників. Останній похід відіграв у цьому розриві важливу роль. Під час протистояння дужчими виявилися прибічники молодого царя; вже наприкінці серпня було скинуто Голицина, а незабаром і його заступницю. Така доля чекала й гетьмана. За царським наказом він з'явився 9 вересня в монастирі, а наступного дня був запрошений на аудієнцію.Петро поставився до Мазепи та його оточення несподівано дружньо і дав зрозуміти, що відповідальність за наслідки походу падає лише на Голицина.
Вочевидь, юний цар у цей критичний для нього час вважав нерозумним відштовхувати від себе гетьмана, а отже й репрезентовану ним Україну. Але й Мазепа,щоб заспокоїти царя і навіть здобути його прихильність, обрав правильну лінію поведінки. Адже він, як уже зазначалося, належав до тих державних діячів, котрі чудово розумілися на людях і вміли з ними поводитись. Тож йому не важко було сподобатися юному, недосвідченому цареві. В усякому разі, Мазепа  залишив Москву, завоювавши його симпатії. Про це свідчать нагороди й подарунки Петра І, вручені Мазепі та його оточенню, коли українська делегація перебувала в Москві.Але москалям було не вигідно щоб Україна була сильна і незалежнаю. Через певний час Мазепа підписує Коломацькі статті, вкрай невигідні для українського народу. Згодом Петро І посилює ще більший тиск своїми діями на Україну. По-перше, він відмінює універсали Мазепи, в якому визначались торгівельні шляхи України з Європою. По-друге, цар хоче, щоб українські полки перетворили на частину російської армії. Він розуміє, що
знищуючи армію, він знищує і народ. Слід взяти до уваги і  прагнення  Петра І змішати українську і російську народності спільними шлюбами. Фактично Іван Мазепа опиняється  не з своєї волі в орбіті інтересів Москви, царських урядовців, він підкорився як полонений збігу обставин. Проте радикально негативні вчинки та дії Петра І змушують гетьмана шукати вихід з ситуації. Мазепиному очікуванню слушного часу для звільнення від
московської залежності було покладено край у жовтні 1708 року, коли починається зародження нового союзу зі шведами. Варто  зазначити, що Мазепа, дбаючи про наш народ, шукав союзників, які б не зазіхали на нашу територію, а лише стали протекторами держави. 1709 р. – рік трагедії для українського народу, бо тоді ми втратили право на українську державність. Насправді, Полтавська битва  - це не була зазделегідь підготовлена подія, адже шведський король з надією врятувати свої полки йде на Україну в той момент, коли на нього зовсім не очікують. На жаль, історія не знає умовного часу і перебіг битви вже не зміниш. Зате нам залишається можливість протрактувати події та дати їм слушну оцінку. І те, що ми маємо зрозуміти – це факт, що  Мазепа завжди діяв на користь України. Адже не кожний сімдесятирічний, бездітний чоловік, який має за спиною
20 років досвіду гетьмана та чималий статок , готовий ризикувати життям та авторитетом заради інших. Його образ – це образ патріота державника. І навіть якщо говорити про зраду, то єдиний кого зрадив Мазепа  - це Петро І, а не український народ. Крім того, недаремно нас називають  мазепинцями, тобто людьми, які готові боротися, відстоювати свою думку, йти на смерть. Міф про те, що Мазепа – зрадник ніщо інше як політичний крок  Російської держави, яка тільки й намагалася знищити наш бойовий дух. Навіть Меншиков стверджує, що «Мазепа сеє учинил для всей Украини». То про яку зраду може йти мова? Іван Мазепа наважився не закрити очі, а поставити питання  незалежності України з відповідною гостротою для наступних поколінь, що є найголовнішим скарбом-заповітом для нащадків.

 

                          Назви і самоназви української території

Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України – Руська земля. Людьми Х-ХІІІст.воно вживалося у двох значеннях: конкретному– на окреслення ядра політичної спільноти – Середнього Подніпров’я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву,а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї, вже на ХІІ -ХІІІ ст. досить ефемерної єдності. Кожен з відламів колишньої Київської держави за посередництвом Церкви й спільної книжної традиції“пам’ятав” про свою причетність до Руської земліі називав себе, як свідчать твори місцевих книжників, Руссю, байдуже – чи писалися вони у Полоцьку,Смоленську або Вітебську, чи в Москві й Суздалі, чи в Чернігові, Києві,Галичі. Проте назви державних організмів, з якими надалі пов’язалися долі цих земель, їхню “‘руськість” відбивали хіба опосередковано, через титул володаря. Тільки Галицько-Волинська держава, позбувшись власної династії і увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, єдина утримала в назві прямий зв’язок зі старою Руссю, офіційно іменуючись з першої третини ХV ст. Руським воєводством.Власне стосовно цієї території Константинопольський патріархат, маючи клопіт з розрізненням нового – московського і старого – київського святительських церковних осідків у першій половині ХІVст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia [Мала Росія]‚ на відміну від Megale Rosia [Велика Росія]. За звичною для греків просторовою системою, Мала Росія означала первісну територію політичного тіла, а Велика – її похідні новоутворені частини (на зразок Малої,тобто материкової Греції та її колоній – Великої Греції). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства,а з кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).На відміну від константинопольського, західноєвропейське сприйняття відштовхувалося не від церковної, а від державно-територіальної ознаки.Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія– як Ducatus Lithuania
чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю,завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст.– також Roxolania).Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо – післяприєднання до Корони
Польської за актом Люблінської унії 1569 р. Волині Київщини, яке вперше з’єднало в кордонах однієї держави більшу частину українського етнічного простору, нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи – Руська земля, слово Україна “Ucraina”, “Ukraine”, “Uckrania”. Найбільш прислужилися до закріплення назви Україна у географічній номенклатурі Заходу знамениті карти французького інженера Гійома ле Вассера де Боплана [Quillaume le Vasser de Beauplan], котрий протягом 1630-1647 рр. працював в українських землях на королівській службі і виготовив комплект мап України. Сам картограф писав, що підготував генеральну мапу знаменитоїпровінції... яка в просторіччі зветься Україна
[vulgo Ukraina dicta]. Завершуючи, лишається нагадати, що поняттю Україна судилося пережити ще й третє народження – у модерному національному рухові другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли остаточно усталилася нині загальновживана назва етнічної території.Що стосується цієї праці, то в ній читач
зустріне обидві історичні назви –і Русь, і Україну. При цьому друга буде прикладатися беззастережно лише до періоду зрілої національної самоідентифікації, тобто післяхмельницької доби. Натомість стосовно Х-ХVІ століть більш коректним видається окреслення Русь, а для короткого проміжку з кінця ХVІ до середини ХVІІ ст., коли і в головах людей, і в поняттях-назвах зіткнулися дві епохи, вжито кабінетноготерміну, запропонованого у свій час Михайлом Грушевським – Україна-Русь.

Наталія Яковенко

https://www.youtube.com/watch?v=4eetqeDsOXc

Продовження статті УНР частина 1,2,3, але далі ганебну історію творили москальські запроданці більшовики знищуючі нашу державу. 
                                      - 16 квітня 1920 узгодженим постановою ВЦВК, РНК РРФСР і ВУЦВК «Про освіту Донецької губернії» РРФСР передала Україні деякі території Області Війська Донського:
а) станиці Гундорівський, Каменську, Калітвінскую, Усть-Белокалітвенскую, волость Каршово-Обрівскую Донецького округу;
б) станиці Володимирську, Олександрівську Черкаського округу;
в) місто Таганрог з Таганрозьким округом.
У серпні 1920 р РРФСР передала УРСР станицю Луганську.
- 28 грудня 1920 між РРФСР і УРСР було укладено договір про співпрацю у військовій та господарської діяльності, що не торкався питань кордонів.
- 30 грудня 1922 був укладений Договір про утворення СРСР, також не затрагивавший питання кордонів між вхідними в нього республіками

-16 жовтня 1925 Постановою Президії ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичної Федеративної Радянської Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» був проведений взаємний обмін територіями між УРСР і РРФСР.
Україна передала в РРФСР:
а) місто Таганрог, Федоровський, Миколаївський, Матвєєво-Курганський, Советінскій, Голодаевскій райони і східну частину Екатеріновской району Таганрозького округу;
б) місто Шахти, Глубокінскій, Ленінський, Кам'янський, Усть-Белокалітвенскій, Володимирський, Сулинський, Шахтинський райони і частини території сорокинского і Олексіївського районів Шахтинської.
РРФСР передала Україні:
а) Семенівської волость Новозибківського повіту Гомельської губернії;
б) селище Зноб Трубчевський волості Почепського повіту Брянської губернії;
в) селища Хінельських волості Севського повіту Брянської губернії: Фатевіж, Баранівку, Дем'янівка, Муравейня, Товстодубове (Лемешковской волості) і Сільце-Микитське, Сетное, село Грудскую (Подиводской волості);
г) весь Путивльський повіт (з містом Путивлем), за винятком Крупецький волості;

д) Крінічевскую волость Суджанського повіту Курської губернії;
е) південну частину Грайворонського волості Грайворонського повіту Курської губернії;
ж) південну частину Муромської волості Білгородського повіту Курської губернії;
з) Троїцьку волость і частина Уразовський волості Валуйського повіту Воронезької губернії
- 16 жовтня 1928 Постановою Президії ЦВК СРСР був проведений обмін територіями між УРСР і РРФСР.
а) селища Рашкович і Смокаревку Хінельських волості Севського повіту Брянської губернії;
б) селища Стариці, Приліпки і Огурцово Муромської волості Білгородського повіту Курської губернії;
в) селища Велика Рибиця, Миропілля, Студенка, Запсілля, Песнякі, Олександрію, Василівку і Нову Село Миропільській волості Грайворонського повіту Курської губернії.

- 26 квітня 1954 Верховна Рада СРСР передав УРСР Кримську область.
- 8 грудня 1991 Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав Росія і Україна визнали територіальну цілісність одна одної і недоторканність існуючих між ними кордонів.
- 14 січня 1994 Будапештським меморандумом Росія зобов'язалася поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, а також підтвердила своє зобов'язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України. Вона також взяла на себе зобов'язання в тому, що ніякі її озброєння ніколи не будуть застосовані проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
-30 травня 1997 Договором про дружбу, співпрацю і партнерство Російська Федерація відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі зобов'язалася поважати територіальну цілісність України і підтвердила непорушність існуючих між Росією і Україною кордонів.

Детальніше можна прочитати
Джерело:.http://likbez.org.ua/