Україна й українці були і великою мірою залишаються носіями первісних мовно-культурних традицій та водночас їх прямими спадкоємцями, незважаючи на постійне змішування різних антропологічних типів, що з давніх-давен населяють Євразію.

“Небагато минуло століть від часу панування латинської мови, але зараз її уже ніхто не розуміє, так само німці не розуміють мови готів. Говори диких людей змінюються протягом декількох поколінь, мова ж українців, хоча також не в первісній формі, стоїть до нашого часу твердо, як непорушна скеля”, – писав Михайло Красуський.
Про походження української мови та її місце серед інших мов світу сказано й написано багато і настільки різного, що невтаємниченій людині важко розібратися в тому, де зерна, а де полова. У циркулярі під назвою «Отношение министра внутренних дел к министру народного просвещения от 18 июля (1863 р. – ред.), сделанное по Высочайшему повелению», що більш відомий як Валуєвський циркуляр, з цього приводу сказано таке:
“… никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык”.

Звісно, близькоспоріднені племена, що нині утворюють українську націю, довгі часи були позбавлені державного устрою і не могли очікувати ні від Польської, ні від Московської держав прихильного ставлення до особливостей своєї споконвічної звичаєвості та мови. Мова, як відомо, є безпосереднім виразником єдності тієї чи іншої спільноти, її паролем (франц. parole – «слово, мова»). Жодна історична хроніка не зберігає пам’яті про часи зародження культурних процесів. Тому лише незначна кількість дослідників, далеких від нинішніх політичних спекуляцій і оцінок, визнає, що Україна й українці були і великою мірою залишаються носіями первісних мовно-культурних традицій та водночас їх прямими спадкоємцями, незважаючи на постійне змішування різних антропологічних типів, що з давніх-давен населяють Євразію. Саме ці традиції, звісно, за посередництва їхніх носіїв, склали основу світової культури, яка сьогодні має цілковито інтегральний характер, у вигляді знань неозначеного походження. Але чи так це насправді?

Для прикладу, щойно вжите слово знання є в багатьох індоєвропейських і неіндоєвропейських мовах. Європейські дослідники, зокрема Ф. де Соссюр, А. Мейє, виводять його основу з укритого туманом містики первісного архетипу *gna. Між тим не як містичний архетип, а як найкоротший варіант слова знати у виразах типу хто знає, бог його зна і говорить незна що або казна що, це слово органічно утворене українською мовою із компонентів, що мають українське походження, бо, у свою чергу, розкладається на такі ж органічні компоненти, що й досі актуальні для нашої мови: все змінюється – проминає – минає; щоб не забути – поминути – упоминати – поменувати – поменити – йменити (менити) – найменити (наменити) – знайменити (знаменити) – ознайменувати (ознаменувати) – ознайомлювати(ся) – ознайомлення – познайомлений – познайом(те)-знайоме (знакоме) і упізнаю – пізнаю – узнаю – знаю – знай – хто його зна(є) – хочу знати -узнавати – познавати – упізнавання – упізнання – пізнання – знання і т. д. Порівняйте укр. знати і знання з грец. gnosis і санскр. джнана – «те ж саме». Усі стадії розвитку даних слів лише фрагментарно присутні в індоєвропейських мовах. Лише слов’янські частково дозволяють повторити означену парадигму.

Чи не відома нам формула – спочатку було слово і слово було Бог – формує схожі архетипні уявлення про природу слова? І чи може такий підхід бути науковим? Це ті питання, на які обов’язково маємо знайти відповідь. Адже такий, дещо спрощений і вочевидь навіяний релігійними уявленнями, парадоксальний погляд на мову не передбачає можливості пошуку історії виникнення конкретного слова в безкінечному ланцюгові перетворень, які можна простежити у зворотному, ретроспективному або інтроспективному, аспекті доти, аж доки ми не побачимо його складових. Річ у тім, що й ці, так звані елементарні, виявляються складовими ще більш ранніх утворень, які й досі актуальні для української мови. Адже вони також складаються з елементів, але більш первісного різновиду. Додамо, що це не просто склади чи навіть морфеми, а слова з притаманним лише їм визначеним смислом і таким же визначеним звуковим оформленням.

Цікаво, що Ф. де Соссюр у своїх дослідженнях не випадково прийшов до такої думки: “С несколько большим основанием мы вправе говорить о более или менее общих трансформационных процессах, свойственных различным языкам какой-либо семьи. Так, указанное нами выше постоянное ослабление механизма словоизменения встречается во всех индоевропейских языках, хотя и в этом отношении представляет значительные расхождения: наиболее сохранилось словоизменение в славянских языках, а в английском оно сведено почти на нет”. Щось подібне про первинну природу нашої мови стосовно інших індоєвропейських мов, які об’єднані так званою спільною лексикою й ідіоматикою, свідчить висновок авторів “Атласу мов світу”, виданий у Британії і перекладений у Росії: “Балто-славянские языки представляют особый интерес для исследователей, поскольку полнее сохраняют их древнюю языковую систему, что делает их весьма полезными для реконструкции индоевропейского языка”.

Звісно, жодної окремої балто-слов’янської (української) єдності в природі не існує. Насамперед, вона утворюється в умах дослідників, які сприйняли лише те, що шукали або хотіли побачити. З таким же успіхом ми можемо говорити про українсько(слов’янсько)-полінезійську єдність (порівняйте укр. мати і полінез. matua wahine, укр. губа і полінез. gubu-gubu-«рот,губа») та українсько-китайську (порівняйте укр. мення (імення) і кит. мін-«мення», укр. човен і кит. чуань – «те ж саме»). Таким чином, ми говоримо про одну й ту ж мову, яку знаходимо і в українській, і в мовах різних етнокультурних регіонів, її українськість очевидна, бо кит. джонка й укр. донка (пласкодонка) -«човен з пласким дном» – є витвором, органічним для нашої мови: тикнути – заткнути – затикати – перетинати – тинити (тин і тенета) – віддинати – задинати – днити – ставити дно. Звідси й назва бездонного потоку – річок: Дону, Дунаю, Дінця, Дністра і Дніпра. Дно порожисте – Дніпро (грец. Бористен – від порожисте дно). Річка Дон протікає і біля Лондона, London – від первісно українського линке чи вологе дно. Річка Йордан – від українського вируюче дно. Вир і дно – Йордан. І таких прикладів можна наводити безліч, деякі з них ми все ж розглянемо, щоб унаочнити правдивість нового погляду на значення української мови.

Мені можуть заперечити ті, хто, погоджуючись із наявністю так званої спільної лексики, зверне нашу увагу на відсутність спільної ідіоматики в тих мовах, що, здавалося б, далекі від слов’янської мовної єдності. Тут слід зазначити, що слов’янська єдність утворилася порівняно недавно, і дуже дивно, що сучасна наука й досі не помічає того, що так звані слов’янські мови є утвореннями, які відбулися в процесі злиття кількох модифікацій мови-основи. Характерно, що непоміченість цих надзвичайно давніх розходжень мов, які постали з різних етапів модифікації української мови (лат. modificatio з укр. міркувати – перемудрувати – мудрувати – змудрувати і змодлований – модло (модлувати) -«мірка») і становлять основу передкультурної і культурної (цивілізаційної) лексики, є доказом того, що так звана слов’янська єдність – це лише недавнє утворення, котре виникло в результаті великих переселень народів Євразії, поява яких, у свою чергу, була наслідком розпаду первісного культурного ядра. Дослідження глибин Чорного моря, здійснені американськими вченими, підтверджують гіпотезу про існування цього ядра в районі акваторії Чорного моря, яке, на думку дослідників, утворилося 7,5 тис. років тому в результаті глобального катаклізму, що спричинив танення останнього льодовика. Звідси і почалося успішне розповсюдження відтворювальних принципів культури по всьому світу.

Порівняймо рос. толковать й укр. толкувати і тлумачити, які є модифікацією однієї і тієї ж колись спільної основи, що знову ж таки утворена з донині актуальних українських лексичних компонентів. Саме на цьому прикладі ми побачимо особливості української мови, які й досі «відміняє» Валуєвський циркуляр. Між тим, як ми зараз переконаємось, саме ці її, до цього часу не помічені, якості визначають семантично-лексичні особливості мов тих регіонів, де виникли сучасні центри цивілізаційного домінування і які ми сьогодні іменуємо атлантичною спільнотою. Цікаво, що багато слів, утворених українською мовою, прийшло в російську вже в епоху Петра І із західних мов (порівняйте укр. мудрений штиб і лат.-франц. moderne style; укр. модло і лат. modulus; укр. вишуканий штиб і лат.-франц.-рос. шикарный стиль). Російське слово изысканный походить від українського ськати- «шукати», російський вираз копия отца – від укр. викапаний батько, але за посередництва латини (лат. соріа- з укр. викапаний).

Як бачимо, ідіоматика чужинських слів перебуває в цілковитій залежності від мови-основи. Саме ідіоматика (з укр. єдність або їдна множина – одноманітність походить грец. idioma), науковий погляд на формування того чи іншого стійкого виразу, допомагає нам простежити, яким чином і з чого виникає єдність слів, що становлять вираз, котрий приводить до оновлення лексики і як, у свою чергу, змінюються виражальні особливості мови і стійкі вирази (звідси від виражатись – вражати – враження грец. phrasis). Хоч як дивно, у мовах, що тією чи іншою мірою утворені з різних стадій розвитку і поширення української, вони зберігаються і у вигляді готових лексичних одиниць, і у вигляді ідіом. Їх важко віднайти в мертвих мовах, що дійшли у вигляді дієписів тих епох, які відомі нам з історичних досліджень. Та вочевидь українська лексика оновила мови багатьох регіонів світу (від поновити щось – англ. innovation), зокрема таких екзотичних, як Межиріччя, де колись була поширена шумерська мова, чи регіону Центральної Америки, де збереглися відомості про мови ацтеків, майя та ін.

Повертаючись до питання стадіальних розходжень у мовах, ми переконуємося, що в одному й тому ж, на погляд Валуєва, «общерусском языке» є такі розходження в лексичному складі української і російської мов, яких ми не побачимо в мові українській порівняно з мовами віддалених етнокультурних регіонів: tolmac у мовах східних народів, tlamatina – у мові ацтеків, а в мові майя ми знайдемо також і tovt – «товт, купець».

Як же утворені ці слова, що пов’язані єдиною композитною основою, але не підпадають під стереотипні визначення на кшталт «спільна основа» і «спільний корінь»? Від штурхати – виштурхати і виштовхати (шторх= штовх) – штовхонути – товкнути – товкати – розтовкувати – толкувати (товкувати) – толкування і добитись толку (товку). Це та стадія нашої мови, що присутня в російській. Але далі мови розходяться: від товкти-натовкти і натовкмачувати-натовкмачити- розтовкмачити-товкмачити (токмачити). Від токмачити – токмо, що означає «згода». Звідси інтернаціональне товмач: нім. Dolmetsch(еr), польськ. tlumacz, тюрк. tolmac, бо від товкмачити – перетлумачити – тлумачення – тлумачник – тлумач і клумоватість – клумоватий («розумний»). Від потлумачити – тлумити – глузувати – подати на глум – поглумитися – глум і безглуздя – безглуздий – зійти з глузду. Від слова тлумачник походить гебр. талмуд.

Чому російська мова має лише окремі слова і не відтворює весь ланцюг мовотворення, який представляє дана парадигма? Причина тут очевидна: в її нинішньому складі – дві мовні сім’ї, що розійшлися в доіндоєвропейську епоху і згодом об’єднались у результаті механічного змішання: антська, яка від початку українська, і словенська (склабенська), що є відгалуженням першої, дуже ранньої стадії розвитку первісної протокультурної спільноти.

Щоб поставити крапку стосовно вірутності так званої слов’янської споконвічної єдності, подивимось на неї у світлі конкретної українсько-англійської, українсько-перської, українсько-тюркської (посередництвом перської), українсько-семітської (посередництвом перської) єдності ідіоматики. Порівняймо українське «Чолом!», персько-арабсько-тюркське
«Салям», гебрейське «Шалом!» і англійське «Неllо!» Як відомо, у традиціях культурних народів склонити або приклонити, чи то схилити чоло, чи то ж кивати чолом означало форму привітання, яке підсилювалося звуковим супроводом: «Чолом тобі!» На жаль, нинішні українці цю форму вітання вже майже не вживають. Вона заховалася за показним демократизмом у стосунках і виглядає як архаїчна нарочитість. Але сьогодні таке враження справляє й інша форма вітання, що й досі об’єднує українську і ті гало-італійські мови, які помилково називають романськими (римськими – за належність багатьох країн до цієї імперії, яка засмітила їхні мови вульгарним суржиком). Порівняймо укр. «Бувай здоров!», франц. «Bonjour!», італ. «Buon giorno!» та іспан. «Buenos dias!» До речі, знавці мов ці вирази перекладають як «Добрий день!» Річ у тім, що всі перераховані мови (включно з українською) втратили первісну ідіоматику, а західні мови – і первісну метонімію (грец. metonymia, буквально – перейменування, заміна одного слова іншим на основі подібності їхніх значень – ред.). Але всі ці вирази зводяться до єдиного українського, що вже призабутий: «З добрим днем будьте здорові!» Сьогодні «Бувай здоров!» більше не привітання, а слова прощання. Як бачимо, цілісне привітання розпалося на сегменти.

Парадоксально, що ці форми присутні і в мові росіян та їм зрозумілі, але не зрозумілі ні італійцям, ні іспанцям у стеменному етимологічному значенні: єднати – поєднати (поєднатися) – споріднити (споріднитися) – поріднитися – рідний – одного роду – рід – породити (порода) – народити – народжувати – порожденний – вроджений і урожайний – урожай та родити – підростити – зростати – приростати – приріст – піти в зріст – визріти (зріти) – визрівати – дозрівати – дозрілий – зрілий і рости – доростати – подорослішати та доростати – здоровшати – поздоровішати – бути здоровим (великим) – Будь здоров! (не хворій) та Рости здоровим! Між тим, росіяни не знають, що таке шкодувати (шкода) і скузувати (порівняйте англ. ехсusе), що таке снідати (пор. з давньоангл. sneedan).

Як бачимо, питання мови-основи і так званої спільної ностратичної, індоєвропейської та слов’янської мов абсолютно надумане. Отже, пересвідчуємося, що перед нами в повному обсязі постає тяглість традиції, народженої нашою мовою і культурою, що є взірцем для інших мов, які й досі зберігають і нашу лексику, і нашу ідіоматику.

Звісно, в наведених прикладах ми розглянули більш-менш очевидні речі стосовно індоєвропейських мов, адже бажання віднести відомі східні вирази вітання до запозичень, безумовно, спокусливе: “Азія – це колиска людства, – скаже навчений читач. -Та ні! Про що мова!?” Таким чином, і слово чоло ми мали б віднести до так званого запозичення. До речі, те, що зичиться, в українській традиції має обов’язково повертатися назад.

Але й тут ми змушені розчарувати нашого вірутного або, як нині модно говорити, віртуального опонента (лат. virtualis з укр. віру йняти – вірутність – вірутно та йму на віру – ймовірно) в тому, що його недовіра до своєї мови і культури в цілому минуща. Навернений чужинською наукою про історію української ідентичності (лат. іdentifico – з укр. однаковість) і мови, він має переконатись, що і слово чоло у всіх його східних варіаціях теж стеменно українське.

Отже, погодимося з тим, що чільна сторона голови – це суто український вираз, тоді як за чолом – за чільною стороною – потилиця і тильна сторона (порівняйте рос. затылок). Таким чином, від зачинати – зачалось – зачало – чоло і за чолом – потилиця – тильна сторона і тил – тло. Звідси від зачинати – бути чільним представником – на чолі і очолити – очолювати – начальствувати – начальство – начальник та очолювати – чоловічий чин – чоловіцтво – чоловік і очолювати – головувати – головатий – головний – голова – головешка і булава – «знак главенства».

Отже, від означення належності до чільного народу – тубільний житель – тубілець, а належний до чільних посадовців отримує титульний знак і відповідний титул. Звідси титулувати – титулований – тубільний народ = тубільці. Відголоски цього словотворення знаходимо в мовах Полінезії (транскрибовано через французьку вимову): tatouer- «татуювання» або «титулування», чи то нанесення титульних знаків, або титулів, які існували у племінної старшини. Дана традиція проіснувала в Україні ще до минулого століття, але такі титульні знаки наші старости одягали на себе. Отже, в глибині сукупних смислів ховається істинне значення вітання «Чолом!» – залежно від титулованості особи їй кивають у першу чергу чи навпаки. В Індії й досі титульні знаки наносять на чоло. У росіян існують дві форми означення процесу титулування: родова – «начальные буквы» – і запозичена з європейських мов – «титульные буквы» та «инициалы» (з лат. initium – «начинання»). Між тим, у російській мові не існує дієслова чинити – «діяти», але є безчинство і чиновник. У німецькій мові tituliren – означає «титулярний». Таким чином, рос. высокий чин = високий титул.

Олександр Назаренко, збірник “Духовна велич України”

Джерело: http://www.skarby.org.ua/