Непереможний лицар... Той, кого не могли схопити турки, татари, шляхта... Зате це вдалося зробити своїм: у квітні 1672 р. Івана Сірка підступно схопив, заарештував і видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, який з кількома генеральними старшинами висунув брехливі звинувачення проти уславленого запорозького полководця.Мотив цього віроломства відомий — боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем'яна Многогрішного, хотіли настановити на його місце Івана Самойловича. Тому вони не бажали допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямку. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» Сірка до Сибіру, в Тобольськ. Уряд не забув колишніх зв'язків видатного ватажка зі Степаном Разіним.Для запорозьких козаків арешт і заслання улюбленого полководця були тяжким ударом. Січ одразу ж почала клопотатися про повернення свого отамана — спеціальне посольство відбуло до Москви. «Полевой наш вождь добрий и правитель, бусурмана страшный воин должен быть отпущен,— писали у своїй чолобитній запорожці,— для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурмана гонителя нет». Запорожці повідомляли: коли в Криму дізналися, що «страшного в Криму промышленника и счастливого победителя, который их всех поражал и побивал и христиан из неволи освобождал», знаменитого Сірка забрали з України, то татарські мурзи дедалі частіше стали нападати на Січ. Втрутився у цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.
Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти турецької фортеці на Дніпрі — Аслам-Кермень, а потім — проти турецької фортеці Очаків. Вій не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший. Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав/ спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном». Та вік брав своє. Похилі літа й старі рани давалися взнаки. До того ж в одному з боїв під час походу в Крим 1673 р. загинув син Івана Сірка — Петро. Народна дума («Дума про вдову Сірчиху») розповідає про загибель Петра Сірка під Тором. 1675 р. кошовий надіслав цареві прохання про свою відставку. Він написав: «Много время, не щадя головы своей, промышлял я над неприятелем, а тепер я устарел, от великих волокит, от частих походов и ран изувечен, жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар лошадьми и животиною разорился, а мне, Йвану, теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому. Милосердний государь. Вели мне, холопу своєму, с женишкою и детишками в домишке пожить, чтобы, живучи порознь, вконец не розориться и при старости бесприютно не умереть; вели мне дать свою грамоту, чтобы мне, живучи в домишке своем, утесиения ни от кого не было». Не повинен дивувати невластивий узагалі для Сірка принизливий тон листа. За канонами тодішніх російських урядових концелярій звернення до царя допускалися лише з такою лексикою і фразеологією. Але досвідчений воїн потрібен був для царської служби. І йому «височайше» відмовили. У своїй грамоті цар запевняв: коли «воинские дела станут приходить в успокоение», тоді лише, мовляв, «мы тебя пожалуєм, в доме жить позволим». І Сірко продовжував виконувати високу життєву місію, висловивши своє кредо: «И ньне, при старости моей будучи, не о воинстве, только одна мысль — до остатних дней моих против того неприятеля нашего древнего противность чинити и доставати готовым». Навесні 1675 р. козацький отаман вирушив зі своїм військом проти ханських орд та турецьких яничарів Ібрагіма-паші, що вдерлися на українські землі. Нападники зазнали нищівного удару від об'єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків. А в наступні роки — ще кілька блискучих операцій, які зупинили похід Отаманської Порти на Чигирин.
У 1679 р. султанський уряд планував новий широкий наступ на Україну і Росію, при цьому, зокрема, 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.
Остання військова акція, пов'язана з іменем уславленого кошового,— похід 1680 р. Напередодні Іван Сірко надіслав спеціальне звернення донському козацтву, запрошуючи побратимів до спільного походу на Кримське ханство.
Це був останній документ славетного лицаря. Невдовзі він тяжко занедужав і поїхав із Січі за десять верств на пасіку в село Грушівку. Там 1-10 серпня 1680 р. бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок. Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня могилу викопали в полі за Січчю і з військовими почестями поховали його «усім Військом низовим Запорозьким...». «Похований він знаменито 2-10 серпня з численною гарматною стрільбою»,— записав козацький літописець Самійло Величко.Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер»,— занотовував для пам'яті поколінь Самовидець. Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й по всій Україні. У народі з покоління в покоління передавалися легенди про славетного кошового отамана. Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, що нібито у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку — у критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки, казали, після ліквідації Січі побратими поховали правицю витязя.У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, він виступає народним героєм, запорозьким вождем, козацьким полководцем.Докланіше:http://ingulskapalanka.at.ua/blog/koshovij_ivan_sirko_ch_2/2015-08-10-22

  http://ingulskapalanka.at.ua/blog/koshovij_ivan_sirko_ch_1/2015-08-10-21

У І775 р. Катерина II остаточно знищила останню Запорозьку Січ. Територія Запорозької Січі була включена у склад Російської імперії. Тисячі запорозьких козаків були вислані у Сибір, на Соловки,.... Не менша кількість їх переселилась у гирла рік Дністер та Дунай, у Туреччину та Польщу,.... Цими козаками засновано сотні міст, сіл та хуторів. З них сформовано Чорноморське козацьке військо Російської імперії, якому були надані землі (юридично не оформлені) на території нинішніх Херсонської, Миколаївської та Одеської областей України; Молдови та Придністров’я .1790p., квітня 19. - Ордер князя Г.О. Потьомкіна-Таврійського Чорноморському козацькому війську про надання останньому земель у «Очаківському степу та на Тамані».

«...войска верных Козаков Черноморских кошевому Атаману Господину Бригадиру и кавалеру Чепеге войсковым старшинам и всему обществуНа кинбурнской стороне земли не принадлежащие помещикам, а от Буга по морю до Днестра линиею на карте означенный, определяются для войска Черноморского. Присовокупляется к тому же округ Яниколъский с таманом на котором отданныя мне места с Рыбными ловлями самыми изобильными, любя войско навсегда оному дарую, для обозрения тамошних земель и вод, пошлите надежных людей и донесите мне о годности их; я же с моей стороны дам вам землемера для снятия плана».

22 серпня о 12.00 на Холодноярщині, в селі Матвіївка Чигиринського району Черкаської області, відбудеться відкриття пам’ятника козакам і козачкам села Матвіївка, які боролися за Самостійну Україну в 1917 – 1920-х роках.
Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять борців за волю України!
Їхати з Києва трасою Київ – Дніпропетровськ через Обухів, Кагарлик, Смілу, Кам’янку, Косарі, за Фундукліївкою поворот ліворуч на Чигирин і далі через села Китайгород, Триліси та Любомирка, в центрі якої поворот ліворуч і за 3 км буде вже село Матвіївка. З Черкас їхати через Чигирин, село Іванівку та хутір Вдовичин.
До зустрічі в Холодному Яру!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Волинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівський району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва.
 
Загинув отаман в час наступу українського війська на Київ – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув з руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі села Корчівка.
 
1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Oтаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.
 
Від березня 1919 р. Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.
 
Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юліан Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси.
 
Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової. Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського – Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся
 
Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана Олекса.
 
У листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо. Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому. Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!”
 
Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але позбавлені елементарних людських почуттів більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним. І козаки розвернулися в бойову лаву. Ворога відкинули. Тіло ж отамана таємно поховали на кладовищі села Корчівки.
 
Отамана заступив брат Василь. Уже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено більшовицьку залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: “Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати”. Й більшовицькі історики не оминули цієї події. Ось як вони писали: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек”. Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж, очевидно, в Радомишлі в серпні 1919 р. достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.
 
Соколовські подарували Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю).
 

Чому українці століттями згадували Хмельниччину з пієтетом, незважаючи на ріки крові і сліз, пролитих їхніми предками?
Відповідаючи на це питання, Михайло Грушевський наводить в “Історії України-Руси” лист глухівського сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, невдоволеного, що до нього звертаються прості українці, мовляв, простолюдин не може звертатися безпосередньо до нього. “Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а рицарі Війська Запорозького, – відповідав Пилип Уманець. – За ласкою Божою, доки його воля свята, в нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”.
Отак!

Хмельницький, поламавши стару ієрархію, яка закріплювала підневільний стан українського народу, підніс дух народу, перетворив гречкосіїв на козаків, витворив вояцьку верству. Ліквідувавши встановлені окупантами національні, класові та спадкові привілеї для їхньої провідної верстви, він створив нову ієрархію, нову еліту, українсько-старшинську, войовничу, державотворчу. “І перед “простим чоловіком”, – слушно зазначав Грушевський, – простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, відкрилась можливість впливати на долю свого народу, бо тепер головними ставили особисті прикмети – героїзм, талант, енергія, бойові успіхи, любов до Батьківщини, вірність їй та Гетьману Війська Запорозького.
У добу Хмельниччини й бідний чоловік міг вибитися в люди, стати окрасою нашого народу. Не те, що зараз, коли успіх визначають не видатні якості особистості, а приналежність до олігархічного клану чи урядової партії, протекція, продажність, чималий статок, відданість дідькові-олігарху, співучасть у розкраданні держави, ворожість до українства. Чесний, талановитий і хоробрий чоловік позбавлений шансів взяти участь в управлінні державою. Він не потрібен владоможцям. Їм простіше мати справу з корупціонерами, політичними повіями, показово банальними людьми…
Справжня національна еліта нині перебуває на маргінесі. Вона не має можливості впливати на процеси державного будівництва, або ці можливості суттєво обмежені. Українська еліта відсторонена від влади. А країна, де національна еліта перебуває на маргінесі, завжди буде маргінальною державою.
Чи не тому про Хмельниччину Михайло Грушевський згадував з натхненням?! “Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, – писав він, – і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіазмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крові і сліз, зв’язаних з викликаними нею потрясіннями. …Велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їх неволі і упослідження. Дало їм почути себе людьми – не простими, а повновартними. Оживила в їх думках невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а “навіки”. Від Хмельниччини бере початок нове українське життя, се я не раз говорив. І Хмельницький, як головний потрясатель, зістанеться героєм української історії”.
Тому треба пам’ятати про Хмельниччину, про часи, коли український народ порядкував у своїй хаті, творив державу для себе, а не для захланних чужинців, які й сьогодні не відмовились від стародідьківської ідеї панувати “у нашій сторонці”. І панують, перетворюючи козацьку націю у гречкосійну…
Еліта може бути тільки національною. Тільки вона відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух.
Поки національна еліта не стане до державного керма, Українська держава не потрапить у світову еліту, а народ український лишатиметься упослідженим.
Отож потрібна нова Хмельниччина, яка породить нових лицарів, нову (українську!) провідну верству, що й приведе до щастя наш народ, поверне йому гідне місце у світовій ієрархії.

Роман КОВАЛЬ

,

25 липня 1687 року відбулася важлива історична подія − саме цього дня на скликанні Коломацької ради (неподалік від Полтави) Гетьманом України було обрано генерального писаря Івана Мазепу. Його гетьманство було найдовшим за всю історію нашої держави − цілих 22 роки Іван Мазепа протримав у своїх руках гетьманську булаву.
Іван Мазепа належав до добре освічених людей, мав значний дипломатичний та військовій досвід, а також пройшов добру школу управління державою під керівництвом Самойловича та Дорошенка. Все це стало запорукою вдалої діяльності Івана Мазепи на посаді Гетьмана України.Мазепою було зроблено величезний внесок у відродження України, в її культурний, економічний та політичний розвиток. Саме гетьманом Іваном Мазепою було об`єднано Лівобережжя та Правобережжя України. Саме завдяки йому на території його Гетьманщини була побудована ціла низка православних церков, а Києво-Могилянським колегіумом було отримано статус академії. Зовнішня політика гетьмана базувалася на відмові від орієнтації на Крим, Польщу та Туреччину. Стосовно ж боротьби з Московію, Іваном Мазепою тривалий час просто продовжувалася лінія Самойловича, яка була спрямована на забезпечення
максимально можливої автономії України від Москвії.

Докладніше:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/getman_mazepa_ta_jogo_doba/1-1-0-13

                     http://ingulskapalanka.at.ua/blog/mazepa_zradnik_chi_patriot/2015-07-29-20

  Улітку, 24 липня 1918 року, гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським було затверджено закон «Про кримінальну відповідальність за перевищення граничних цін та спекуляцію», а також закон «Про загальний військовий обов`язок».Для порушників закону про кримінальну відповідальність з перевищення максимально встановлених цін і спекуляцію передбачалося сім видів покарань, таких як: ув`язнення; позбавлення всіх особистих прав; конфіскація майна; великий штраф; заборона торгувати; сплата судових витрат та відшкодування у розмірі, який є не меншим за подвійну суму перевищення граничних цін.Усі справи про спекуляцію та перевищення максимально встановлених цін були в компетенції окружних судів і розглядалися на їх засіданнях. При цьому,присяжні засідателі брати в них участі не мали права. Вироки, які виносили окружні суди, не підлягали оскарженню і вважалися остаточними.Іншим законом, про загальну військову повинність, Павлу Скоропадському вдалося створити власну армію, підтверджену на законодавчому рівні. За законом,армія була покликана для боротьби із зовнішнім ворогом, однак, була також передбачена можливість використання української армії у межах своєї держави

 В умовах жорсткого політичного протистояння синьо-жовтий прапор використовувався представниками національно-демократичних сил Полтавщини під час проведення масових акцій, як то: відзначення 280-ї річниці Полтавської битви (липень 1989; Полтава), Дня пам’яті жертв Чорнобиля (26 квітня 1990; Полтава, Кременчук, Лубни), першотравневої демонстрації 1990 р. (Полтава, Кременчук), проведення панахид сл. пам’яті голови Директорії УНР, головного отамана військ УНР С. В. Петлюри (Полтава; травень 1990), живого ланцюга пам’яті від ката Петра до ката Сталіна (Полтава; 8 липня 1990), під час проведення днів козацької слави (відзначення 500-річчя козацтва; Полтава, Кременчук; серпень 1990), культурологічного походу «Дзвін-90» (Полтава, Кременчук; серпень 1990), мітингів, зборів та ін. А після ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Акту про державний суверенітет України опозиційні депутати деяких місцевих рад Полтавщини стали виносити питання про використання національної символіки навіть на розгляд сесій. На цей час вже кілька міських і обласних рад (Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська), де більшість була в руках національно-демократичних сил, уже ухвалили відповідні рішення і підняли у містах синьо-жовті національні прапори. А незабаром своє вагоме слово у цьому питанні сказала і столиця, де 24 липня 1990 р. Київрадою було ухвалене протокольне рішення щодо підняття національного прапора і того ж дня о 19 год. при багатотисячній народній підтримці національний синьо-жовтий прапор було піднято над Хрещатиком. Тоді наш славетний земляк, письменник О. Т. Гончар занотував у своєму щоденнику:«Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7-й год. вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається». 

Докладніше:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/derzhavnij_prapor_ukrajini/1-1-0-12