Хоружівка на Сумщині може похвалитися не тільки третім президентом України. Тут народився й Іван Литвиненко - полковник Армії УНР, один із десяти найбільших ворогів радянських спецслужб у 1930-их роках, згодом - вчитель офіцерських шкіл УПА.

Якщо в СРСР по закінченню Другої Світової війни на книгах про Кузнєцова і фільмах про Штірліца виховували молодь, українська наука в діаспорі практично нічого писала про наші спецслужби. Справжній розвідник не залишає слідів - і ми про нього майже нічого не знаємо...

Одним із таких розвідників є Іван Данилович Литвиненко - людина, яка пройшла через вир двох етапів українського визвольного руху.

В метричній книзі Катерининської церкви с. Хоружівка за 1891 рік є запис, що 4 січня (за новим стилем 17 січня) народився хлопчик Іван. Про батьків сказано: „з села Хоружівка селянин власник Данило Костянтинович Литвиненко і законна дружина його Анастасія Кузьмівна, обоє православного віросповідання...".

Далі було навчання в Смілянській школі Роменського повіту та на Московських вищих комерційних курсах. Після їх закінчення Іван деякий час займається комерційною діяльністю.

Під час Першої Світової війни Литвиненко - офіцер царської армії. З 1917 року - в Армії Української Народної Республіки, де отримав ранг полковника.

Військову службу в українській армії він починав у складі 147-ї пішої Воронізької дружини. Згідно з листом командира дружини від 21 грудня 1917 року за № 28214, Литвиненко був переведений до 1-го Українського Вартового полку, штат якого складав 4 296 осіб.

Литвиненко був командиром 11 сотні 3-го куреня цього полку, в вже 14 січня 1918 року став командиром 3-го куреня 1-го Київського Вартового полку. Важливо зауважити, що у цих та інших військових підрозділах Армії УНР служило багато вояків із Сумщини.

Далі він відомий як помічник командира, потім командир 1-го Запорозького пішого полку ім. гетьмана П. Дорошенка. Ця військова одиниця була сформована у Харкові в березні 1918 року у складі Запорозького корпусу.

Організовувався корпус уже після першої українсько-російської війни і складався з уцілілих полків, які спочатку з тяжкими боями відступали на захід, а потім, у складі Запорозької дивізії визволяли Україну від більшовицької навали.

Колишній старшина Запорозького корпусу сотник Монкевич у своїх спогадах називає дорошенківців одним з найперших полків української армії.

Дослідження, проведені істориком Романом Ковалем, висвітлюють подальшу долю військового діяча: командир 1-ї Запорозької дивізії, 6-го загону Запорозької дивізії (січень 1920).

джерело:http://www.istpravda.com.ua/

У 1917 році на Наддніпрянщині постала Українська Народна Республіка, а вже наступного року до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, який проголосив Українську Державу. Скоропадський, хоч і був політичним опонентом очільників Центральної Ради, однак продовжив політику УНР щодо об’єднання в єдиній державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини,. Підляшшя, Східної Галичини.

1 листопада 1918 року у Львові перемогло збройне повстання. Перші листівки учасників листопадового чину заявляли про проголошення на західних землях Української Держави, адже саме таку офіційну назву мала гетьманська держава Скоропадського. Вже 6 листопада представників Української національної ради, які приїхали у Київ, щоб встановити контакт з гетьманським урядом, прийняв Скоропадський. Делегати просили в голови Української Держави допомоги у протистоянні з поляками. Уряд Гетьмана виділив з державної скарбниці графою надзвичайних видатків в допомогу Західній Українській Республіці 6 мільйонів карбованців, кілька вагонів одягу, взуття, зброї, цукру, 10 мільйонів австрійських крон. Крім того, нелегально в розпорядження Української Галицької армії було надано летунську сотню, а також перейти кордон на допомогу ЗУНР було запропоновано й корпусу Січових Стрільців. Втім останні відмовилися стати в обороні своїх земляків, поза як вже були втягнуті у підготовку протигетьманського заколоту, який готувала соціалістична опозиція утворивши альтернативний орган влади - Директорію.

Оскільки було зрозуміло, що влада Сколропадського ось-ось впаде саме з Директорією делегація ЗУНР підписала Передвступний договір про злуку. Це сталося 1 грудня 1918 року у Фастові.

“Західноукраїнська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народню Республіку... Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю...” – йшлося у документі.

При цьому ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік”.

Вже 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся влади, а 19 грудня Директорія урочисто в’їхала до Києва, завершивши відновлення Української Народної Республіки.

3 січня 1919 року на сесії УНРади у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) було прийнято Ухвалу “Про злуку Західноукраїнської Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою” в “одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку”, тобто ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 року. Про цей факт державний секретар ЗУНР Дмитро Вітовський негайно повідомив керівництво УНР:

“До Головного Отамана Українського Республіканського війська Симона Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу”. 

                                                                                        Симон Петлюра

На тому ж таки засіданні УНРади було також обрано делегацію у кількості 65 чоловік з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, яка прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради Народних Міністрів УНР.

джерело:http://www.pohlyad.com/istor

У Кривому Розі учора, 1 січня, на честь 107-річчя з дня народження лідера українських націоналістів Степана Бандери пройшла смолоскипна хода. Акція розпочалася на  на кільці 95 кварталу, звідки учасники ходи із запаленими факелами відправилися  до пам’ятника Козаку Рогу. Захід організувала міська організація політичної партії "Свобода" та інші політичні сили :"Інгульська Паланка Війська Запорозького Низового", "Правий Сектор", бійці АТО, інші громадьські діячі та прості громадяни.Під час ходи активісти вигукували патріотичні лозунги.Головним посилом мітингу стало об'єднання всіх українців у такий складний період нашої державності.

«У цей важкий для нашого народу час, ми звертаємо свої погляди на героїв минулого, вшановуємо пам'ять тих, хто присвятив своє життя боротьбі за свободу і свободу українського народу. Це складний час, але цей час нашого єднання і обов'язкової перемоги над нашим вже історичним ворогом », - зазначив у своєму виступі

" свободівець "Дмитро Білоненк

 

 

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких

Людей неситих.  Марко Вовчок (справжні прізвище, ім'я та по батькові Вілінська Марія Олександрівна) народилася 22 грудня 1833 р. в с. Єкатерининському Орловської губернії (Росія) в родині збіднілого дворянина. Батько Марійки помер, коли вона була ще зовсім маленькою. Мати одружилася з поміщиком, який жорстоко ставився до своїх кріпосних (спогади про нього і його поводження з людьми стануть у майбутньому матеріалом для деяких її художніх творів).
   Марія навчалася в жіночому пансіоні в Харкові, потім повернулася в Орел, де виховувала тітчиних дітей. Саме тут, в Орлі, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — етнографом і фольклористом Опанасом Маркевичем, який був засланий у це місто за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
   У 1851 р. Марія одружилася з О. Марковичем і виїхала в Україну, де, досліджуючи разом із чоловіком фольклор, вивчила українську мову, яку чула з дитинства у своєму домі (її мати любила народні пісні й часто їх співала). Студіюючи фольклор в українських селах, Марія засвоювала наші звичаї, обряди, побут. Страждання українських селян стали її власними, майбутня письменниця усвідомлювала, що треба якось протидіяти рабству в закріпаченій Україні. Марія почала писати твори. Літературна діяльність письменниці веде відлік від 1856 р. Вона пише під вигаданим ім'ям — Марко Вовчок.
   У 1857 р. в Петербурзі побачила світ збірка «Народні оповідання» Марка Вовчка, твори молодої письменниці здобувають велику популярність. Через два роки вона з чоловіком переїздить до російської столиці. У Петербурзі Марко Вовчок стає окрасою гурту українських культурних діячів.
  Захворівши, у 1859 р. Марко Вовчок лікується в Німеччині, де знайомиться з ученими Менделєєвим і Сєченовим. Потім письменниця їде до Лондона, де неодноразово зустрічається з представниками передової російської інтелігенції, згодом — на лікування до Італії, де дістає натхнення для літературної творчості. У західноєвропейських країнах вона спілкувалася з О. Герценом, І. Тургенєвим, Л. Толстим, брала участь в організації матеріалів і поширенні герценівського «Колокола».Із сином Богданом Марко Вовчок переїздить до Парижа, де проводить кілька років (1860-1866). Знання французької мови відкрили великі можливості для її письменницької діяльності у Франції: вона пише, перекладає. Деякі твори з «Народних оповідань» Марка Вовчка настільки полюбилися парижанам, що витримали декілька перевидань. Це повість-казка «Маруся», яка видавалася у Франції 20 разів, нагороджена премією Академії Франції і стала класичним твором французької дитячої літератури.
Саме у Франції Марка Вовчка застала звістка про передчасну смерть Т. Шевченка, який називав її своєю «донею», а себе — її «хрещеним батьком». Промовистими є рядки з вірша Т. Шевченка «Марку Вовчку»:
  За кордоном Марко Вовчок прожила вісім років, потім повернулася до Петербурга, де провела наступні десять років. Тут були видані (у журналі «Отечественные записки») кращі її повісті російською мовою: «Живая душа», «Тёплое гнёздышко» та ін. У ці роки письменниця редагує журнал «Переводы лучших иностранных писателей», перекладає твори Ж. Верна, Ч. Дарвіна, Г. Андерсена.
За чітку громадянську позицію Марка Вовчка починають переслідувати, за повість «Кармелюк» її збиралися навіть притягнути до суду. Вона переживає душевне потрясіння, починає хворіти й покидає Петербург назавжди.
Після смерті чоловіка Марко Вовчок одружується з Михайлом Лобачем-Жученком.
Сім років письменниця жила серед чистої, неймовірної краси природи Богуславщини, що під Києвом. Тут вона збирає фольклор, продовжує свою письменницьку діяльність.
Кінець свого життя Марко Вовчок прожила на Кавказі. Померла письменниця 10 серпня 1907 р. в Кабардино-Балкарії — на хуторі Долинськ, що в межах міста Нальчик, де й похована.
Російський письменник І. Тургенєв згадував Марка Вовчка як жінку, яка не вирізнялася особливою вродою, але була високою, стрункою, з довгою русою косою, яку укладала короною довкола голови, мала чудові, незвичайної глибини сірі очі й вміла одягатися зі смаком, володіла даром підкоряти людей.
Маючи намір вивчити українську мову, славетний російський класик І. Тургенєв звернувся до Т. Шевченка, аби той порекомендував, прозу якого українського письменника варто читати як зразок чистої літературної мови. Український класик відповів: «Марка Вовчка, бо він один знає нашу мову». Цей факт дуже красномовний.
                                                        Творчий доробок Марка Вовчка
     Марко Вовчок написала понад сто оригінальних творів і стільки ж перекладів. Письменниця перекладала з французької, німецької, англійської й польської мов. Серед перекладних творів — п'ятнадцять романів Жуля Верна. Французькою вона писала оповідання й казки. До найвідоміших творів російською мовою належать оповідання «Маша», «Игрушечка», повість «Живая душа». Саме українською мовою написані її найкращі твори: казки; повісті «Інститутка», «Кармелюк», «Маруся», «Гайдамаки»; збірка «Народні оповідання».
В українській літературі Марко Вовчок передусім відома своїми «Народними оповіданнями» і повістю «Інститутка». Позначення оповідань письменницею словом «народні» повністю себе виправдовує, адже вона першою зобразила український народ таким, яким він був насправді, тобто реалістично. Деякі з оповідань збірки написані в романтичному ключі: сильні й безкомпромісні характери діють у суворий час Козаччини. Одним Із таких творів є оповідання Марка Вовчка «Максим Тримач».

Авраменко О. М., Дмитренко Г. К., Українська література, 9 клас
Надіслано читачами інтернет-сайту http://school.xvatit.com/

Як відомо, жертв Голодомору – геноциду українського народу – вшановують щороку в четверту суботу листопада. Цьогоріч цей день пам’яті випадає на 28 листопада.

По всій Україні 28 листопада відбудуться поминальні заходи. У Києві біля Меморіалу жертв Голодомору вони розпочнуться о 15-й годині за участі перших осіб держави.

О16.00 – загальнонаціональна хвилина мовчання й початок акції “Засвіти свічку у вікні”.

У День річниці Революції Гідності в Умані на Черкащині встановлено пам’ятник ватажкам Коліївщини Гонті і Залізнякові.
“Стільки років чекали!!!” – так бурхливо відреагував на подію уманчанин, відомий казкар Сашко Лірник.

Петро ДОБРО, фото Сашка ЛІРНИКА

Святий праведний Петро Калнишевський народився в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла 12 липня 1691 року. Його малою батьківщиною стала Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московським царством і Річчю Посполитою, село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області). Він був найстаршим сином, але не єдиним, в козацькій родині Івана Калнишевського.
Перші докладні відомості про угодника Божого Петра датуються тільки 1754 роком. З нечисленних відомостей дізнаємося, що святий Петро був освіченою, як на той час, людиною, мав великий потяг до книг, любив їх читати і навіть прикрашати. Серед книг за найкоштовніший скарб він мав Євангеліє, вартістю 1 тисяча карбованців. На його оздобу золотом, сріблом та коштовним камінням святий праведний Петро витратив ще 500 карбованців.

Вперше праведний Петро Калнишевський очолив Запорізьку Січ у 1762 році, перебуваючи на цій посаді менше року. У вересні 1762 року він, разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою, зустрівся в Москві з царицею Катериною ІІ. Відтоді, мабуть, праведник Божий став нелюбим цій імператриці – новій Єзавелі та Євдоксії, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули. Вдруге його обрали у січні 1765 року, всупереч царській волі, аж до зруйнування Січі, тобто на 10 років підряд – «чого з роду-віку не бувало», бо зазвичай кошові отамани Січі змінювалися через кілька років.

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За все своє життя він лише особистим коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника. Цим він ревно виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5,7).

Бажаючи утвердити свою владу над Україною імператриця Катерина ІІ своїм указом 1764 року ліквідувала гетьманство, а 1775 року наказала ліквідувати й Запорізьку Січ. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року 100-тисячна царська армія оточила Січ – невелике містечко, з одною церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками. На той час у Січі перебувало лише декілька сот душ, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні, але козаки бралися боронити свою Запорозьку вольницю.

84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський розумів приреченість будь-якого опору. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття християнської крови. Проте козаки рвалися в бій:« – Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: – Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», – так співалося в одній пісні, де велика християнська любов Петра Калнишевського стала народною думою.

Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5,9). Так праведний слуга Божий Петро сином Всевишнього назвався. Але цим він ще більше став ненависний цариці – гонительниці та мучительниці святителя Арсенія Мацієвича, митрополита Ростовського. За наказом цариці праведного Петра було заслано в Соловецький монастир. На пропозицію фаворита цариці Потьомкіна, Синод вказав монастирським властям, щоб «содержаны были узники сии (отаман і старшина) безвыпускно из монастырей й удалены бы были не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения».

Своїм життям праведний Петро уподібнився Іову Багатостраждальному, бо Господь і для нього допустив такі самі випробування, щоб вічного блаженства став достойним. Петро Калнишевський мав усе – владу і багатства, але всього цього позбувся і 25 літ був мучений важкими умовами життя, бо обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань і зненавидів беззаконня.

Відомо, що праведний Петро Калнишевський хотів дожити кінець життя свого у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, але злонаміри сильних світу цього розпорядилися по-іншому. Петро Калнишевський доживав свого страдницького життя в кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».

Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. За переказами останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік – на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.

Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року святому Петру Калнишевському було «дароване прощення» і надане право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

Старожили монастиря розповідали, що «після Калнишевського залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в’язниці такий тривалий час він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з гудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не стратив розуму. Протягом всього часу ув’язнення праведник був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.

Останній кошовий отаман Запорізької Січі святий праведний Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджуюся повною мірою». Так, зрештою, сповнилося бажання його дожити вік у монастирі.

Святий праведний Петро Багатостраждальний відійшов до Господа 31 жовтня (за новим стилем – 13 листопада) 1803 року. Ченці монастиря поховали його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в єпитафії короткий обрис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова быв освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Після того, як у 20-х – 30-х роках ХХ ст. на монастирському цвинтарі були влаштовані табірні городи, місце могили праведника було загублене, але до наших днів дійшла надмогильна плита з написом.

Своїм життям праведний Петро показав приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу та краю. Він воістину був справжнім миротворцем, а в любові до народу свого був подібний до святого апостола Павла, який писав: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних по плоті» (Рим. 9, 3). Так само і святий цей праведник мав велику любов до свого народу по плоті. Тому і вибрав страждання, щоб перемогти неправду і беззаконня. Ув’язнився, щоб визволитись. Смирився, щоб піднятися. «О глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого? Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь». (Рим. 11, 33-36).

www.cerkva.in.ua

    Поганих депутатів обирають хороші люди,  які не ходять на вибори.

                                                                                                                                                         Уінстон Чєрчиль

От территориальной организации политпартии "Оппозиционный блок":

1. Абрамова Валентина - начальник ремонтно-строительного цеха ПАО "ЮГОК",

2. Беликов Константин - заместитель городского головы,

3. Богатырев Андрей - директор ООО "Северавто",

4. Брусник Татьяна - пенсионерка,

5. Васильченко Дмитрий - председатель профкома ПАО "ЦГОК",

6. Вилкул Юрий - городской голова,

7. Волык Алена - директор КОСШ №32,

8. Гай Владимир - технический директор ПАО "СевГОК",

9. Жук Диана - директор ООО "РТО Кривбасс",

10. Католиченко Лилия - директор КОСШ №86,

11. Климин Олег - директор по производству ПАО "СевГОК",

12. Коломоец Артем - PR-специалист ООО "Фольксваген-центр - Кривой Рог",

13. Криштопа Игорь - главврач КУ "Горбольница №16",

14. Логачев Анатолий - председатель профкома ПАО "ИнГОК",

15. Ляденко Олег - гендиректор ЧП "Сигма",

16. Максименко Валентина - директор КОСШ №125,

17. Маляренко Сергей - секретарь горсовета,

18. Матвеенко Елена - главврач Криворожского специализированного дома ребенка,

19. Мкртчян Артем - директор ООО "Санджер",

20. Никоненко Дмитрий - главврач Криворожской стоматологической клиники №7,

21. Палий Евгения - директор ООО "ЮКК"Априори" "Региональная правовая группа",

22. Пожарская Зоя - менеджер по региональному развитию ПАО "СевГОК",

23. Пономарев Олег - директор по безопасности ПАО "ИнГОК",

24. Присяжнюк Виктор - директор ООО "А-квадрат" ООО "Бкф Новый Город",

25. Сидлецкий Александр - начальник обогатительной фабрики ПАО "СевГОК",

26. Станков Павел - директор ООО "ОЛИР",

27. Ткаченко Григорий - гендиректор ПАО "Криворожэлектромонтаж",

28. Фролова Светлана - директор КУ "Территориальный центр соц.обслуживания"(Жовтневый р-н),

29. Шевченко Наталия - главврач Криворожской горбольницы №4.

От Криворожской городской организации политпартии "Самопомощь":

1. Бондаренко Ольга - физическое лицо-предприниматель (ФЛП),

2. Бурман Людмила - доцент КПИ ГВУЗ "Криворожский национальный университет",

3. Дектярев Николай - зам.начальника охраны ПАТ "КЖРК",

4. Дудка Евгений - директор ЧП "Курьерская доставка цветов",

5. Милобог Юрий - доцент кафедры КПИ ГВУЗ "Криворожский национальный университет",

6. Петрухин Антон - инженер Научно-исследовательского горнорудного института "КНУ",

7. Шишка Наталья - журналист ООО "Камертон".

От Криворожской городской организации политпартии "УКРОП":

1. Колесник Николай - замдиректора по юридическим вопросам ООО "НК - Груп",

2. Король Руслан - ФЛП,

3. Лазарева Ольга - главбух КП "Фармация",

4. Лазуков Сергей - временно не работает,

5. Мизан Андрей - менеджер по снабжению и сбыту ООО "Инжиниринг-Компани",

6. Федосенко Юрий - замначальника по учебно-воспитательной работе Криворожского коледжа Национального авиационного университета,

7. Штанько Игорь - менеджер по вопросам сотрудничества с госорганами ПАТ "АрселорМиттал Кривой Рог".

От Криворожской городской организации партии "Блок Петра Порошенко "Солидарность":

1. Богданов Андрей - главный управляющий по юридическим вопросам горнорудного производства ПАТ "АрселорМиттал Кривой Рог",

2. Данелия Гиоргий - директор ООО "Спроба",

3. Макаренко Александр - завкафедрой права ГВУЗ "КНУ",

4. Пасичнык Александр - техдиректор ООО"Славия-ЛТД",

5. Цюпа Юрий - ФЛП,

6. Шаповалов Геннадий - замдиректора ООО "Днепротехконтракт".

От Криворожской городской организации ВО "Батькивщина":

1. Бабенко Ольга - исполнительный директор ООО "Крост",

2. Букреев Алексей - учредитель ООО "Сеть полуфабрикатов КР",

3. Грунин Иван - ФЛП,

4. Карий Михаил - гендиректор ООО "Спектр КБ - Инвест",

5. Плакса Дмитрий - ФЛП,

6. Черствый Геннадий - директор ООО " Криворожский кровельно-фасадный центр".

От Криворожской городской организации Радикальной партии Олега Ляшко:

1. Антонов Дмитрий - юрист ООО "Жук и партнеры",

2. Бабалич Михаил - пенсионер,

3. Костыря Александр - временно не работает,

4. Смалий Александр - начальник управления ГП "Чернивецкий ГО Инфоцентр",

5. Шаповалова Екатерина - директор ООО "Юристек Груп".

От Криворожской городской организации политпартии "Сила людей":

1. Голоднова Ирина - начальник бюро планово-экономического отдела ПАО "ИнГОК",

2. Морозов Юлий - замглавы Благотворительного фонда "Злачные пажити",

3. Немченко Андрей - начальник орготдела Криворожского горуправления юстиции,

4. Попович Сергей - директор ООО "Вертикаль - Рекламная компания".

джерело:http://www.0564.ua/news/1018665

Козаки Інгульської Паланки ВЗН прийняли участь у економічній блокаді Криму з 2 по 8 листопада на пункті пропуску Чаплинка, яку анонсували Голова Меджлісу Кримсько-Татарського народу Рефат Чубаров за підтримки ДУК ПС.  Про цю подію є детальний відеозвіт  тележурналістів «Первого Городского»

Данило Терпило (Отаман Зелений)

 

А у неділю вранці-рано вдарили гармати – То Зелений Україну почав визволяти. Ой гримнуло у Трипіллі – в Каневі лунає; Отаману Зеленому й Дніпро помагає. Пливуть Дніпром комуністи – і спілі, й неспілі... Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли... Вимітає, вичищає, гей! Визволя Вкраїну, гей! Його слава, поки й віку, не вмре, не загине. Та гей! Гей! Слова народні (записані Борисом Антоненком-Давидовичем на Київщині, доопрацьовані Віктором Лісоволом)

Данило Терпило (28 грудня (16 грудня за с.с.) 1886 с. Трипілля — кін. листопада 1919, с. Стрітівка) — повстанський отаман, відомий під іменем Зелений.

 

Життя та діяльність Отамана Зеленого в значній мірі відображає ту стихію часів українських визвольних змагань 1917-1920 рр., яка зметала на своєму шляху все і вся у своєму прагненні отримати заповітні – Землю і Волю.

"Зелений" – це псевдонім, а насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він 16 грудня(за с.с.) 1886 року неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Батьки майбутнього отамана Ілько та Варка вже мали чотирьох синів – Савку, Гордія, Грицька та Панаса, а ще в сім’ї було п'ятеро дівчат – Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.

Під час революції 1905—1907 рр. був членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. За антиурядову діяльність в 1910 році заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки.

Брав участь у Першій світовій війні: у 1914—1917 рр. мобілізований до Російської армії. Служив на Західному фронті писарем при штабі XXXV корпусу. У 1917 році повернувся в Україну.

Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.

У листопаді 1918 підтримав Симона Петлюру і Директорію у повстанні проти Гетьмана Павла Скоропадського, взявши участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін становив близько 4000 селян. Була це перша перемога під орудою Данила Терпила. А після запального й аргументованого виступу на велелюдному мітингу в Григорівці і заклику людей допомогти його загону встановити народну владу по всіх селах загін його значно поповнився добровольцями з навколишніх сіл.

23 листопада 1918 року, розвиваючи григорівський успіх, повстанці виступили на Обухів, де їм вчинила опір німецька кінна частина , що мала на озброєнні сорок кулеметів. Сміливим ударом повстанці зламали опір кайзерівців і звільнили Обухів. Тому великому загону повстанців на обухівському величезному мітингу дали ім'я Першої Дніпровської дивізії, а її командиром обрано Данила Терпила.

Визнавши верховенство Директорії УНР спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ.

На початку 1919 року отаман Зелений розійшовся з Директорією, бо вважав, що радянську владу треба встановлювати разом з більшовиками. Та агресія більшовицької Росії і безчинства Муравйова в Києві, коли до стінки ставили за українське слово і вишиванку, змінили позицію отамана. І вже в квітні 1919 року він розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.

Отаман Зелений входив до підпільного Всеукраїнського ревкому гаслами якого були: “Ми домагаємося такого: - Україна мусить бути незалежною...; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців (усіх живущих на Україні)...”.

Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області. Згодом повстанський рух зелених вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину.

Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”. Тоді ж було утворено на Васильківщині й “Другу Київську повстанську дивізію” (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в “Перший повстанський кіш”, який очолив отаман Зелений. І вже влітку 1919 року район Трипілля-Васильків-Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.

За даними більшовицьких істориків, сили Зеленого нараховували 30-35 тис. козаків і старшин. Та не стільки важливо, скільки козаків було у отамана Зеленого, а важливо скільки сили ворожої він притягував до себе. Тільки за кінець травня початок червня з петлюрівського фронту було знято 21 тис. чоловік червоної армії і кинуто на боротьбу з Зеленим. Двадцять одну тисячу чоловік цей отаман відтягнув на себе. Оце є конкретна його участь у визвольній боротьбі. І він не тікав від десятків тисяч ворогів, а розбивав ті полки.

Отаман Зелений розумів, що початок занепаду і погибелі України поклала Переяславська Рада в 1654 році. Це відтоді нам нав’язувався міф про віковічну російсько-українську дружбу. У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «воз'єднання» з Московією.

У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Всю осінь 1919 року Зелений, очоливши велику партизанську армію, воював з денікінцями, які прийшли в Україну як нові окупати.

У жовтні 1919 року у бою з денікінцями неподалік Канева був тяжко поранений, по дорозі до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка на 34 році життя.

Це була досвідчена людина, з великим політичним досвідом, і величезним даром оратора, а ще внутрішньою тягою до справедливості. Бажання правди і справедливості - це, фактично, головний енергетичний хребет української нації, і тому до нього тягнулися люди.

джерело:http://www.spas.net.uа