Головна » Архів матеріалів

На шпиль будівлі Верховної Ради встановили тризуб.

Про це на своїй сторінці у Facebook написав спікер парламенту Володимир Гройсман, опублікувавши відповідні фото.

“Над Верховною Радою тепер височітиме Тризуб. Разом з внутрішньою реформою парламенту, яка має зробити йогомаксимально ефективним та наближеним до європейських зразків, змінюємо і символи тоталітарного минулого. Повернення назад до диктатури вже не буде”, – запевнив він.

Як відомо, раніше на цьому місці була радянська зірка. Її зрізали звідти у лютому 2014 року після втечі Януковича.

www.pravda.com.ua

 

Поделиться в соц. сетях

Переглядів: 196 | Додав: slivunchik | Дата: 30.10.2015 | Коментарі (0)

 

«В першій українсько-російській війні загинуло вже стільки-то українських військовослужбовців». «У війні на сході знищено стільки-то російських диверсантів». Заголовки такого штибу віднедавна можна зустріти у наших ЗМІ. З одного боку правильно, що теперішні стосунки між Україною та Росією почали називати саме такими, якими вони є насправді. З іншого боку, ця війна з північним сусідом аж ніяк не перша.
Криваві сутички, конфлікти, грандіозні битви. Все це відбувалося задовго до того як з’явилися терміни «українці» та «росіяни» у їх сучасному розумінні. Ми розповімо лише про деякі, найбільш яскраві, епізоди стосунків, які російська влада чи то царська, чи радянська описувала не інакше як братерські, звісно відводячи місце старшого брата собі.Однак події, про які ми згадуватимемо доводять протилежне. Понад те, у жорсткому протистоянні агресії українці зазнавали не лише гіркоти поразок, та болю втрат, а й святкували великі перемоги, якими варто пишатися і про які, особливо зараз, варто пам’ятати. Саме вони вселяють надію на те що у нас все буде добре.

                                                               Як козаки на Москву ходили

На початку XVII ст. в Московській державі починається період внутрішньої нестабільності відомий в російській історії як час «смути».У Польщі з’являється можливість посадити на московський престол свою людину. Між Річчю Посполитою та Московським царством розгортається спочатку, як тепер кажуть, «гібридна», а потім і повноцінна війна. Найактивнішими учасниками усіх цих подій стали запорізькі козаки.
У 1584 році помер московський цар Іван IV Грозний, залишивши після себе наступниками синів – Дмитрія та Федора.Бояри проголосили царем Федора, а Дмитрія відправили в Углич.Хворобливий Федір Іванович майже не здатний був правити самостійно, а фактичним керівником Московської держави був брат його дружини, цариці Ірини Федорівни, Борис Годунов, якого після смерті Федора проголосили царем (інший царевич, Дмитрій за загадкових обставин нібито загинув у восьмирічному віці – ходили вперті чутки що його зарізали саме за наказом Годунова, хоча офіційно причиною смерті назвали нещасний випадок).На початку XVII ст. ситуація в Московській державі різко загострилась. До політичної нестабільності влади Бориса Годунова додались стихійне лихо і, як наслідок, економічна катастрофа.Влітку 1601 року 12 тижнів йшли холодні, затяжні дощі, які вимочили всі посіви. Те що не вимокло, покрив у липні перший сніг (однією з причин такої аномалії називають вулканічну зиму, яка наступила внаслідок виверження вулкану в Перу 19 лютого 1600 року). Восени розплодилась маса гризунів, які доїли все, що залишилось на полях, і те, що знаходилось у скирдах і снопах. Почався голод, а з ним і стихійні виступи народу проти влади і насамперед царя. Починають ширитися чутки, нібито царевич Дмитрій не загинув, а чудесним чином врятувався від вбивці.У цей час, молодий чоловік, зовні дуже схожий на покійного царевича, з'явився при дворі магната Адама Вишневецького, заявивши, що він і є врятований Божим провидінням Дмитрій, син Івана Грозного (згідно пануючої серед російських істориків версії це був Лжедмитрій I - чернець Григорій Отреп'єв, який втік з Чудівського монастиря у Москві).У польської шляхти виникла реальна можливість здобути царський престол у Московщині й вона взялась активно допомагати Дмитрію дипломатично, політично й військово. Офіційно Річ Посполита утрималась від підтримки запланованої акції й зобразила її як приватну справу. Хоч при цьому Сигізмунд взяв Дмитрія на державне утримання, надав йому право на збирання шляхетського війська, але одночасно й зажадав від нього після перемоги укласти унію з Річчю Посполитою й повернути Польщі Смоленську та Сіверську землі.У вересні 1604 року наймане військо Дмитрія рушило в похід на Москву. В жовтні воно ненадовго зупинилось у Києві, звідки претендент розіслав масу листів до українського населення з пропозицією іти до нього на допомогу і до жителів Чернігово-Сіверщини з закликом до повстання проти царя.Переправившись через Дніпро у Вишгороді, військо Дмитрія незабаром вступило на Чернігівщину і розгорнуло активні дії проти урядових сил. Воно скрізь зустрічало підтримку селянства і опозиційно настроєних дворянства і боярства.Велику допомогу претенденту на російську корону подали запорожці. Їх 17-тисячне військо прибуло на Чернігівщину й почало займати міста і села. Сильний козацький загін отамана Белешка, серед інших населених пунктів, з допомогою міщан оволодів Черніговом.. У невдалій битві Дмитрія при Добриничах у середині січня 1605 року з урядовими військами брало участь 8 тисяч кінних і 4 тисячі піших запорожців.Через низку невдач, із настанням холодів наймані польські, німецькі й частина українських загонів відійшли вглиб України. Мав намір відступити і сам Дмитрій. Але жителі Путивля умовили, а точніше, не пустили його далі, пообіцявши насмерть стояти проти урядових військ. Дмитрій отаборився у Путивлі й почав спиратись на повстале місцеве населення Путивльщини і українських козаків.У ході зимової кампанії 1605 року владу Дмитрія визнали Оскол, Вайлуки, Вороніж, Білгород, Єлець, Лівни та інші міста Чернігово-Сіверщини і власне Московщини. В той же час дисципліна в урядових військах впала, почались дезертирство і перехід на бік повсталих. Розлад у державі ще більше посилився у зв'язку з смертю Бориса Годунова. У битві під Кромами 7-9 травня 1605 року майже всі урядові війська перейшли на бік самозванця і він 20 червня увійшов до Москви.
Оволодівши столицею Московської держави, Дмитрій І почав проводити самостійну політику, яка викликала незадоволення як польського уряду, так і московського боярства. Він фактично відмовився від виконання тих зобов'язань, що дав польському королю. В інтересах поміщиків Чернігово-Сіверщини і Слобожанщини добився постанови Боярської думи про заборону розшуку тих селян, які втекли від своїх власників у голодні роки, звільнив населення цих регіонів від податків тощо. Це викликало сильне незадоволення певних кіл московського боярства, яке ініціювало повстання, в ході якого Дмитро І 17 травня 1606 року був убитий.Царем проголосили Василя Шуйського. Загони запорожців, що були при Дмитрії І, зазнали великих втрат. Частина їх розійшлась по різних регіонах, особливо у південні, й продовжувала воєнні дії. На Чернігово-Сіверщині протии Шуйського почалися стихійні виступи населення. Поширювались чутки про те, що царевич Дмитрій живий.В 1607 році в місті Стародубі на Брянщині з'явився чоловік, який видавав себе за царевича Дмитрія, якому вдалося врятуватися від повстанців (він відомий у російській історії як Лжедмитрій II, справжня його особа залишилася невідомою). Місто присягнуло йому на вірність там почали формувати боярську думу та збирати армію, в яку стікалися залишки війська повсталого перед тим селянського ватажка Болотнікова, українські та донські козаки, поляки.
У жовтні того ж року кілька запорозьких ватаг об'єднались під Карачевом з частинами Дмитрія II і почали воєнні дії на території Сіверщини. Взимку 1608 року більшість їх відійшла в Україну, перезимувала, а навесні разом з військом Дмитрія II з боями пройшла від Орла до Москви. До них прибували все нові й нові підкріплення і в червні у Тушинському таборі Дмитрія II нараховувалось вже 13 тисяч козаків. Вони разом з поляками штурмували Москву, брали участь у 16-місячній облозі Троїцько-Сергіївського монастиря. Козацькі частини відправлялись у різні місця для підкорення міст і сіл владі Дмитрія II. До кінця 1608 року вони взяли низку північно-східних міст і серед них Ростов, Вологду, Ярославль, а на початку 1609-го зробили невдалу спробу оволодіти Новгородом.Становище союзників почало ускладнюватись після того, як уряд Шуйського підписав у лютому 1609 року мирний договір з Швецією і війська під командуванням Михайла Скопіна-Шуйського почали визволяти Московщину. Однак, навесні туди прибув 8-тисячний загін українських козаків і воєнні дії набрали нових обертів.Польський король Сигізмунд III намагався скористатись ослабленням Московської держави і повернути Речі Посполитій Смоленськ, Сіверщину і захопити царський трон. Його плани не були підтримані сеймом і король вирішив діяти на власний розсуд. Йому ледве довелося зібрати 8-тисячне військо.
У вересні 1609 року король оголосив Московщині війну й почав облогу Смоленська. Всю надію у ній Сигізмунд III поклав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. В середині жовтня на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тисяч українських козаків на чолі з старшим реєстровців Олевченком. Надходили й нові загони як з України, так і з війська Дмитрія II, який у грудні 1609 року мусив тікати з Тушина до Калуги. Взимку 1609 - 1610 років під Смоленськом було вже понад 40 тисяч українських козаків, у масі яких польське військо фактично розчинилось.Тієї ж зими сильний козацький корпус під командою старшого полковника Андрія Стороженка взимку взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ та інші міста. На весну 1610 року його кількість збільшилась до 15 тисяч чоловік. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом.Одночасно з воєнними діями уряд Шуйського вів переговори з Сигізмундом III і у лютому підписав з ним мирний договір. За ним син польського короля Владислав визнавався московським царем. Але договір не набрав чинності і воєнні дії продовжувались. Вся Чернігово-Сіверщина до літа 1610 року була визволена козаками від урядових військ і більшість з них відійшла до Смоленська.
Спроба московитів деблокувати Смоленськ закінчилась трагічно. У червні 1610 року армія Станіслава Жолкевського, більшість якої становили козаки, розгромила московські війська під Клушином. Під впливом цієї поразки шведи перейшли на бік Сигізмунда III, а Дмитрій II разом з козацькими частинами знову підійшов під Москву.В такій ситуації московські дворяни на чолі з Ляпуновим скинули з престолу Шуйського. До влади прийшла так звана семибоярщина, яка шукала шляхів примирення з поляками.Військо Жолкевського без опору підступило до Москви. Дмитрій II втік у Калугу, де і був убитий. А "семибоярщина" визнала королевича Владислава московським царем і допомогла Жолкевському у вересні 1610 року зайняти Москву. Від імені Владислава країною управляли спочатку Жолкевський, а потім боярин Салтиков, купець Андронов та інші тушинці.Польська влада дуже швидко викликала масове незадоволення серед московитів яким звичаї та поведінка європейців видавалися незвичними і образливими. Почалося стихійне формування ополчення. Наприкінці березня 1611 року ополченці почали облогу Москви. Проте, після взяття у червні Смоленська Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 року діяло ЗО тисяч козаків під командуванням Будила і Струся.Втім восени формується уже друге ополчення московитів на чолі з Мініним і Пожарським. У серпні 1612 року воно наблизилось до Москви і не допустило прориву до міста військ гетьмана Ходкевича. 26 жовтня польський гарнізон у Кремлі капітулював і Москва була визволена. Але десятки польських і козацьких загонів продовжували діяти в різних регіонах Московщини, в тому числі під Вологдою, Тотьмою, Сольвичегодськом. Окремі з них протягом наступних двох років ходили до Архангельська, Холмогор, Олонця. Спільно з шведами діяли козаки під командою князя Михайла Вишневецького на Сіверщині.
Козацький корпус під командуванням Петра Сагайдачного у 1613 році виступив з Путивля і зробив рейд через Болхов, Бєлєв, Лівни, Калугу, а потім повернув назад і відійшов до Києва.
Новий виток протистояння розпочався у 1616 року. Новий московський цар Михайло Романов направив війська для відвоювання Смоленська. Своєю чергою, польський сейм ухвалив рішення про початок війни з Московщиною і в такий спосіб зведення на царський престол королевича Владислава. Почалась московсько-польська війна 1616 — 1618 років, в якій знову активну участь взяли українські козаки.

Джерело:http://www.pohlyad.com

Переглядів: 454 | Додав: slivunchik | Дата: 26.10.2015 | Коментарі (0)

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА У 1657–1687 РР. ЗАВЕРШЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА РУЇНИ

Виконуючи волю хворого гетьмана Б. Хмельницького, у квітні 1657 р., на скликаній ним старшинській раді, гетьманом України проголошено його молодшого сина 16-річного Юрія Хмельницького (бл. 1641–1685). Після смерті Б. Хмельницького козацька рада у Чигирині 23 серпня 1657 р. підтвердила це рішення. Оскільки ж Юрко Хмельницький (якого ще звали Юрась Хмельниченко) був ще юним і не закінчив навчання у колегії, він, за порадою старшини, тимчасово склав владу. 25 жовтня 1657 р. Генеральна Військова Рада у Корсуні обрала гетьманом генерального писаря Івана Остаповича Виговського (? – 16 (26) березня 1664), який увійшов у історію як видатний український державний, політичний і військовий діяч.

 додатково по темі:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/

Він походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив у міському суді в Луцьку, згодом – намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку «Хмельниччини» служив у кварцяному війську, як ротмістр брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків І. Виговський потрапив у полон до татар. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував сам Б. Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Ґірея III за коня. Тоді І. Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити i дотримав її. В 1648 р. був призначений генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібності, І. Виговський став одним з найближчих дорадників гетьмана, виконував його найважливіші доручення, в т. ч. вів переговори з Річчю Посполитою, Московією, Швецією, Кримським ханством та іншими державами. Під час облоги Львова Б. Хмельницький послав І. Виговського до трансільванського князя Д’єрдя Ракоці для укладення союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, згодом справа таки дійшла до цього союзу (1656 р.). Як голова створеної ним же Генеральної канцелярії став другою особою в державі після гетьмана і почувався доволі самостійно.

Після смерті Б. Хмельницького, на Корсунській Генеральній Військовій Раді 25 жовтня 1657 р. Іван Виговський був обраний гетьманом України. На раді генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства в присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигороду, Молдови і Волощини потвердили рішення попередніх козацьких рад (23 і 26 серпня 1657 р.) про обрання І. Виговського гетьманом України. Під час цієї ради було ратифіковано українсько-шведський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення незалежності і територіальної цілісності України. За умовами Корсунського договору 1657 р., шведський король Карл Х Ґустав зобов’язувався домагатися визнання Річчю Посполитою незалежності України; західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства, які знаходилися під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Однак, умови цього договору не були реалізовані через початок воєнних дій між Швецією і Данією, та ускладнення внутрішньополітичної ситуації в Україні.

Водночас, на Корсунській раді було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та укласти перемир’я з Польщею. Корсунська рада остаточно вирішила питання переорієнтації зовнішньополітичного курсу Української держави. Гетьманський уряд, шляхом укладення воєнно-політич-
них угод з кількома європейськими країнами, і одночасним припиненням союзницьких відносин з Московією, намагався досягти повної державної незалежності України. Варто сказати, що така політика була продовженням останніх прижиттєвих планів Б. Хмельницького, спрямованих на досягнення повної державної незалежності України.

У зовнішній політиці І. Виговський підтримував дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час, відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання «Березневих статей» 1654 р., та розпочав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету Гетьманщини, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика І. Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців агентами московського уряду, який намагався ще більше поглибити суперечності в українському суспільстві, та антидержавні дії групи козацької старшини, спричинили заворушення серед частини козаків та селянства на Полтавщині. Його очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш.

Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку і підняв протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем. Офіційною версією бунтівного Запорожжя була їх неучасть в обранні гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар також зумів залучити на свою сторону понад 20 тисяч учасників селянського повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників. Дейнеками називали селян озброєних дрючками (від турецького «дейнека» – дрючок). Загони дейнеків очолювали С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра, М. Зеленський. Повстання, центром якого стала Полтавщина, почалося восени 1657 р. Повсталі виступали з вимогами повернути т. зв. козацькі вольності – право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя і вибирати гетьмана «Чорною радою». Цей народний рух використала незадоволена державницькою політикою І. Виговського промосковсько налаштована частина козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства.

26 січня (6 лютого) загони М. Пушкаря і Я. Барабаша, які налічували бл. 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершилася невдачею. В травні 1658 р. регулярні частини, за підтримки загону кримських татар, після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 р. загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У цьому бою загинув М. Пушкар, а загони дейнеків були розсіяні. Я. Барабаш намагався втекти до наступаючих на Лівобережжя московських військ, однак у серпні 1658 р. був схоплений козаками і страчений. Ця кровопролитна боротьба, в якій загинуло бл. 50 тис. осіб, стала початком Руїни.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції, змусили І. Виговського до союзу між державою Війська Запорозького (Гетьманщиною) із Річчю Посполитою. 6 (16) вересня 1658 р., після довгих переговорів в м. Гадячі, було укладено Гадяцький договір (або трактат), який складався з чотирьох розділів. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором трактату, і П. Тетеря, а польську – К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

Юрій Немирич (бл. 1612 – серпень 1659) походив з українського шляхетського роду, навчався в аріанській академії в Ракові та університетах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа, Парижа. Там написав кілька праць з філософії й богослов’я. Був лідером українських протестантів-социніан, одним із засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ, але з релігійних мотивів перейшов на бік шведського короля лютеранина Карла Х Ґустава, брав участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На початку 1657 р. перейшов на козацьку службу і став прихильником політичних планів Б. Хмельницького, був одним з авторів шведсько-українського союзу. Влітку 1657 р. прийняв православ’я і отримав звання полковника.

За умовами Гадяцького договору Україна, як незалежна держава, під назвою Велике князівство Руське мала входити на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення – Речі Посполитої (де-факто, Речі Посполитої Трьох Народів). Територію Великого князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу мав здійснювати гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі привілейовані стани українського суспільства – козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві, або в іншому місті, передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні, польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гадяцького договору розглядав питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія отримає такі ж права, що й Краківський університет. В іншому місті України мали заснувати другу академію або університет. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні «скільки буде потрібно».

У ході переговорів, українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких інших питаннях польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гадяцької угоди не цілком задовольняли обидві сторони, і тому є сумніви чи цей договір міг бути довготривалим. Усе ж трактат був ратифікований сеймом Речі Посполитої і на ньому присягнув король Ян ІІ Казимир.

Дізнавшись про укладення договору І. Виговського з Польщею, Московія розпочала відкриту агресію проти Гетьманщини. У вересні 1658 р. спробу вибити з Києва московську залогу і здобути за підтримки київських міщан місто здійснив Д. Виговський, брат гетьмана. Однак, московський воєвода, князь Юрій Барятинський, який командував московською залогою в Києві, зумів відбитися. Щоб помститися киянам він зруйнував частину міста, знищивши при цьому до 15 тисяч мирних жителів.

Ранньою весною 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя О. Трубецького і Г. Ромодановського розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Неподалік від Конотопа (тепер Сумська обл.) московське військо було на деякий час затримане козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Однак, під натиском переважаючих сил противника, українські частини відступили у місто. Наприкінці березня 1659 р. московська армія почала облогу Конотопа. Захисники міста під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбивали всі штурми противника. Героїчна оборона міста скувала основні сили російського війська, яке втратило бл. 10 тис. вбитими, і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою.

У червні 1659 р., зібравши всі можливі військові сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам. 28–29 червня
(8–9 липня) 1659 р. на р. Соснівці, поблизу Конотопа, відбулася вирішальна битва, в якій 100-тисячна московська армія була вщент розгромлена. На боці українських гетьманських військ воювали, за умовами Гадяцької угоди, поляки, а також німецькі найманці і татари. В ході битви росіяни втратили бл. 30 тис. вбитими і 5 тис. полоненими (за іншими даними – 40 тис. вбитими і 15 тис. полоненими, серед яких було кілька бояр, зокрема Пожарський, Львов). Рештки військ противника відступили під Курськ.

Проте І. Виговський не зміг скористатися результатами блискучої перемоги. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній підтримці московського уряду організував І. Безпалий, а також Т. Цюцюра і В. Золотаренко. Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. В листопаді 1658 р., під Варвою (тепер Чернігівська обл.), Іван Безпалий був обраний наказним гетьманом. Скориставшись новим протигетьманським виступом, новосформовані московські війська під командуванням Г. Ромодановського знову розпочали наступ на Лівобережжя. Свої загони до московських військ приєднав І. Безпалий. У вересні 1659 р., зрадивши гетьмана, до частини промосковськи налаштованої старшини, яка готувала змову проти І. Виговського, приєднався В. Золотаренко. Невдовзі він разом з Я. Сомком допоміг московським військам Трубецького захопити Лівобережну Україну і склав у Ніжині присягу на вірність царю Олексію Михайловичу.

Існувало й незадоволення народу умовами Гадяцької угоди (союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався багатьма неможливим). Це призвело до народного повстання проти влади І. Виговського. Сама Польща теж не спішила дотримуватися умов договору, хоча Гадяцька угода й була ратифікована сеймом Речі Посполитої. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером сина Б. Хмельницького – Юрія. За ним стояли досвідчені полковники І. Богун, І. Сірко, Я. Сомко та ін. Крім них були і явні зрадники – І. Безпалий та В. Золотаренко. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. 20 вересня 1659 р. І. Виговський добровільно зрікся гетьманства на козацькій раді під Германівкою і виїхав на Правобережжя.

Однак, за більш аргументованим поглядом сучасних дослідників (Т. Яковлева), І. Виговським «пожертвували» його ж прихильники, переважно правобережна старшина, для збереження цілісності Гетьманщини, яка восени 1659 р. висіла на волоску. До того ж, обранням нового гетьмана Ю. Хмельницького, І. Виговський і його прихильники (Г. Гуляницький, І. Богун, Г. Лісницький, О. Гоголь, І. Лизогуб, М. Ханенко, П. Дорошенко, Т. Носач, Г. Гапанович, Ф. Лобода та ін.) вибили ґрунт з-під ніг промосковськи налаштованих угруповань Тимофія Цюцюри (з ним московські війська зустрічали В. Золотаренко, О. Силич, Ф. Терещенко) та Івана Безпалого. Характерно, що головну промосковську підбурюючу роль відігравав ніжинський протопоп Максим Филимонович – одна з головних постатей всіх наступних лівобережних заворушень.

Джерело:http://zno.academia.inа

Статті по цій темі:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/

Переглядів: 584 | Додав: slivunchik | Дата: 25.10.2015 | Коментарі (0)

Сучасним армійцям є на кого рівнятися у славетній історії України...

Для бійців Збройних сил та інших військовослужбовців створено проект лекцій “Історія для воїна”.

Йдеться насамперед про військових, які беруть участь у АТО, повідомляється на сторінці проекту у Facebook.

В першу чергу це лекторій для підтримки бойового духу солдатів, надання сприятливої мотивації і досвіду минулого, зв’язку з ним, зазначають організатори.

“Учасники проекту – це історики, які бажають внести свою професійну лепту у побудову сильного українського війська, – повідомляє сторінка проекту. – Робити це збираємось, читаючи лекції з історії України, таким чином піднімаючи рівень історичних знань бійців та бойовий дух”.

Перші лекції пройдуть у Головному військовому клінічному госпіталі для поранених бійців АТО.

Істориків – як науковців, так і студентів – запрошують долучитись до спільної справи та побудови сильного українського війська.

Для участі у проекті потрібно обрати найбільш цікаву для себе тему та підготувати за нею лекцію, бажано – з іноваційністю в методології викладання.

Щоб долучитися до проекту, потенційні лектори мають заповнити форму.

Підтримку проекту надає Український інститут національної пам’яті та історичний факультет КНУ ім. Шевченка.

www.istpravda.com.ua

Переглядів: 139 | Додав: slivunchik | Дата: 18.10.2015 | Коментарі (0)

Переглядів: 152 | Додав: slivunchik | Дата: 18.10.2015 | Коментарі (0)

Тяжким камінням падає горе на землю, та й у собі ж карбує пам’ять Героїв. І вже голубить безутішна мати не рідного сина, а гладить тремтячою рукою вкарбоване ім’я дитини в холодне мармурове тіло. А спомин лине початку, коли ще не відала мати, що колисала історію України, колисала героя і захисника, мужнього сина свого народу.
Яка ж ти коштовна, Україно, коли віддають за Тебе життя, аби Ти відбулась, аби Ти жила, аби і далі світила чистотою світла.
Уже віки Ти в неволі народжуєш волю. Ніяке павутиння не може задушити вільний дух козацтва.
Так, черговий камінь вшанування пам’яті героїзму нашого народу, незважаючи на “ніззя” “влади” було встановлено патріотами в парку в Тернівському районі Кривого Рогу14 жовтня 2014 року. Гранітна брила з мармуровою дошкою несе у собі історичну правдиву пам’ять, зв’язуючи однією ниттю героїв-захисників минулих і нинішніх.
Кость Пестушко (Отаман Степовий-Блакитний) 14.02.1898 – 9.05.1921. Отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру.
Віра Бабенко (09.1902 – 07.09.1921). Розвідниця Степової дивізії. Закатована чекістами.
Паша Бабенко (07.09.1921). Сестра Віри Бабенко.
Семен Коваль (07.09.1921).
Василь Шкляр-“Сірко” (1872 – 1922).
Антон Ігнатченко (14.09.1995 – 13.06.2014).
Ілько Гайдук (6.06.1993 – 14.06.2014).
Євген Танковський (11.12.1979 – 05.08.2014).
Михайло Кондратьєв (29.05.1979 – 05.08.2014).
Костянтин Бегма (18.07.1983 – 16.08.2014).
Сергій Ряженцев (1.02.1984 – 24.08.2014).
Микола Сипченко (5.09.1968 – 28.08.2014).
Володимир Тітенко (18.01.1974 – 29.08.2014).
Дмитро Сухомлин (20.05.1986 – 29.08.2014).
Денис Верескун (9.03.1984 – 15.11.2014).
Микола Шеремет (27.06. 1976 – 15.01.2015).
Дмитро Человський (30.10.1980 – 01.02.2015).
Олексій Селищев (27.08. 1992 – 03.02.2015).
Вадим Курячанський (30.03.1978 – 26.04.2015).
Михайло Мещеряков (1.05.1989 – 05.06.2015).
Геннадій Дощенко (28.11.1965 – 17.06.2015).
Героям вічна пам’ять і шана!

Та 9 листопада 2014 р. дошку було розбито.
Заяву на вандалізм міліція прийняла і на тому їхня доблесна функція скінчилася, бо від “влади” команди “фас”, мабуть, не поступило. Патріоти дошку відновили, яка стала ще тяжчою від розміру і нових вкарбованих імен.
Двадцять четверте свято Незалежності України Тернівського району м. Кривого Рогу відбулось у тому ж парку. Кожен клаптик, острівець виставок говорив про багатство українців. І в біді, і в злиднях, ніби з нічого, а люди творять красу. А таночки і співи торкали серце, і сльози котилися подивом та вдячністю. І думала я, спостерігаючи за цим дивним людом, “куди ж ті москальські недоумки лізуть?!” Та цей народ в одному пориві гопака змете вас із лиця святого своєї матері-землі. А де була ваша тінь погана, засіє квітами пахучими і заспіває піснями співучими, і застеле ланами квітучими, що про “нечисть”, як називав їх мій син-Герой і сліду пам’яті не залишить.
А народові України цвісти і процвітати. Як-от на цьому святі, де раділо серце за дівчат і жінок, що квітчаються віночками різнобарвними і вишиванками одвічними. Он гордою поставою йдуть чоловіки літнього віку, одягнені у вишиванки, як у свою мрію. Ціпеніють біля брили тяжким поглядом, скупими чоловічими сльозами омивають кожне вкарбоване ім’я Героя, схиляють посивілі голови в цей святковий день, бо розуміють ціну цього свята. Та промені радості лягають у глибокі зморшки біля очей і світяться щастям, спостерігаючи за дітьми українськими, розмальовані в прапорці, герби, сердечка жовто-блакитних кольорів. Бережи Боже Твою Берегиню, Твою Святу Україну! Уклін кожному Воїну Світла на цьому Світі і на Тому!

Надія ГАЙДУК, мати Іллі Гайдука, що загинув у небі над Луганським аеропортом

Переглядів: 191 | Додав: slivunchik | Дата: 15.10.2015 | Коментарі (0)

Про похід Сагайдачного на Москву донині воліють не згадувати співці «україно-російського поєднання». Участь українських козаків у походах на Москву зовсім не вписувалася до радянської історіографії та до насаджуваної нею тези про братність українського та російського народів. Тому, використовуючи оруеллівський принцип «хто контролює минуле – той контролює майбутнє», згадки про зовсім недружні козацькі акції проти північних сусідів радянські історики за традицією не помічали.

Після зйомок фільму «1612» для обґрунтування святкування у Росії 4 листопада «Дня национального єдінства» на честь визволення Москви від переможних поляків, українцям теж варто очікувати і появи фільму «1618» – про рік, коли український гетьман Петро Сагайдачний підступив під стіни Москви…

Ще до Сагайдачного воєнного хліба під час тaк звaнoї смути у Московії шукали покозачені елементи тогочасного українського суспільства.

Зокрема, у 1602 році до Києвo-Пeчeрськoго мoнaстиря прибула oсoба, яка видaвaлa сeбe зa цaрeвичa Дмітрiя – останнього з династії Рюриковичів, синa Iвaнa Грoзнoгo, начебто не забитого на смерть людьми Бориса Годунова. Отримавши підтримку прaвoслaвнoгo князя Aдaмa Вишнeвeцькoгo та запорожців-низовиків, Лжедмітрій І восени 1604 року вирушив на Москву. За даними дослідниці Наталії Яковенко, «у йoгo тaбiр пiд Чeрнiгiв у листoпaдi 1604 року прибули близькo семи тисяч кoзaкiв, якi рaзoм з дoнським кoзaцтвoм утворили oснoвнe ядрo вiйськa. Пiзнiшe дo цaрeвичa приєднaлися щe дo 10 тисяч зaпoрoжцiв».

Були кoзaки i в зaгoнax Лжeдмітрiя II. А у вiйську Сигізмунда III, якe в 1609 році взяло в oблoгу Смoлeнськ, Наталія Яковенко взагалі нараховує близько 50 тисяч козаків. Приводом до цього походу польського кoрoля стало введення на територію Московії шведського корпусу на прохання царя Васілія Шуйського. Оскільки Річ Посполита перебувала в той час у стані війни зі Швецією, Сигізмунд III не міг ігнорувати такий виклик. Він особисто очолив війська і у вересні 1609 року почав осаду Смоленська, що завершилася у червні 1611-го взяттям міста.

У мoскoвськiй кампанії Речі Посполитої 1611–1613 років лишe нa oфiцiйнiй кoрoлiвськiй службi знaчилися 30 тис. козаків. Саме тоді полякам вдалося захопити і спалити Москву. Російський історик XIX ст., Васілій Ключевскій так описує ситуацію в Московії під час смути: «У кінці 1611 року Московська держава виглядала повною руїною. Поляки взяли Смоленськ; польський загін спалив Москву і укріпився за вцілілими стінами Кремля і Китай-города; шведи зайняли Новгород і виставили одного зі своїх королевичів кандидатом на московський престол. На зміну вбитому Лжедмітрію ІІ в Пскові з’явився третій. Держава, втративши свій центр, почала розпадатися на складники». Шлях був проторений, і лише лінивий не претендував тоді на московський престол.

Посилений інтерес Речі Посполитої у московській справі пояснюється тим, що вона мала легітимне право претендувати на престол. Коли війська Сигізмунда III обложили Смоленськ, у липні 1610 року коронний гетьман Жолкевський поблизу Гжатська розбив московські війська, очолені братом царя Васілія Шуйського, Дмітрієм. Самодержця московського було усунуто від влади і видано полякам. Створений тимчасовий уряд – Семибоярщина – у тому ж році запросив на московський престол сина польського короля, Владислава.
Однак королевичу було лише 15 років. Тому його батько задовольнився тим, що в Москві залишилася польсько-литовська залога. До речі, у її складі були й козаки, яких російські джерела згадують як «черкасів». Восени 1611 року литовський гетьман Ян Ходкевич очолив похід на допомогу гарнізону в Москві. Тричі йому вдавалося доставити обоз із припасами. Але ополченці активізувалися, і 6 грудня 1612 року внаслідок нестачі продовольства польсько-литовський гарнізон Кремля капітулював.

У лютому 1613-го Земський собор обрав на московський престол Міхаіла Романова, тим самим відкинувши кандидатуру Владислава. Обіцянки Семибоярщини виявилися примарними, з чим Сигізмундів син миритися не збирався, вирішивши здобувати законний трон силою.

У липні 1616 року польський сейм виділив кошти для його московського походу.
За успіху кампанії, Владислав, як московський цар, зобов’язався передати Смоленськ і Сіверщину Литві та Польщі. А також укласти міцний союз Московської держави і Речі Посполитої. Головнокомандувачем сил королевича мав стати польський гетьман Жолкевський. Однак останній відмовився. Натомість було призначено Яна Ходкевича.
Регулярні частини Владислава були нечисленні, близько 11 тис. осіб. 22-річний королевич сподівався легкої перемоги, оскільки період смути для Московії ще не закінчився. Та під Вязьмою вояки відмовилися продовжувати війну, не отримавши платні. Кампанія 1616–1617 років нічого не вирішила. Спроби штурмувати Калугу, Можайськ і Твер виявилися невдалими. Владислав опинився у досить скрутному становищі. Навіть запропонував московській стороні почати мирні перемовини, але вони не відбулися.

Початок 1618 року пройшов у приготуваннях до війни. Тепер уже московська сторона запропонувала мир, але польський сейм вирішив продовжувати війну. Таке рішення багато в чому було прийняте завдяки обіцянці Петра Сагайдачного надати Владиславу допомогу.

Саме українські козаки під проводом славетного гетьмана зіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року. Розуміючи складність становища Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин і висунув королю такі вимоги:

1) розширення козацької території в Речі Посполитій;
2) свобода православної віри в Україні;
3) збільшення реєстрового козацького війська;
4) визнання Польщею судової та адміністративної автономії України.

Сигізмунд був не в тій ситуації, щоб торгуватися. Тому обіцяв їх виконати. До ставки Сагайдачного було надіслано клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор.

На початку серпня 1618 року, зібравши 20-тисячне козацьке військо, гетьман швидко рушив у землі Московського царства. Під час походу були взяті штурмом Путивль, Єлець, Лебедянь. Дивом, або ж щедрим відкупом, врятувався Михайлів. Сагайдачний розбив ополчення князів-воєвод Пожарського та Волконського, і 20 вересня безперешкодно об’єднався з рештками польського війська королевича Владислава. У Москві почалася паніка.

У ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але раптово Сагайдачний дав відбій. Він наказав припинити облогу й відступити. За легендою, опівночі в усіх московських церквах задзвонили дзвони і це мало психологічно-моральний вплив на козаків, які наступали, бо вони також були православними…

Та за красивою легендою нерідко ховаються прагматичніші пояснення. Зокрема, Михайло Грушевський однією з причин називає готовність міста до оборони та нерозважливість польських поводирів: «Вчинено нічну атаку на Москву. Але в Москві знали про неї наперед, і через се, а також через деякі неждані розпорядження польських начальників, приступ не удався». Втім, виникають сумніви, що козацька армія, одна з найбоєздатніших в Європі, не змогла б узяти Москву. Джерела щодо московської кампанії суперечливі, можна лише виокремити найвірогідніші причини.

Можна таки додати православний чинник, бо гетьман з усім військом був вписаний до київського Богоявленського братства. У 1620 році він відновив на свій страх і ризик православну митрополію, фактично скасувавши в односторонньому порядку Берестейську унію.

Слід врахувати також природу козаччини. Це, в першу чергу, здобичництво, тобто заробіток шаблею. Хай би яким дисциплінованим було військо Сагайдачного, в першу чергу його учасників хвилювала здобич. Мало кого цікавило, стане Владислав московським царем чи ні. Можна навіть висловити припущення, що козаки таємно отримали від Москви солідний відкуп.

Найвірогіднішою є думка, що ще перед початком штурму Петро Сагайдачний вже знав про рішення польського сейму щодо якнайшвидшого припинення війни.

Так чи інакше, але, влaснe, успixaм кoзaцькoї збрoї (a, особливо, силам Петра Сaгaйдaчнoгo в компaнiї 1618 року) Рiч Пoспoлитa зoбoв’язaнa Дeулинським пeрeмир’ям 1618-го, згiднo з яким Речі Посполитій вдaлoся пoвeрнути втрaчeнi свoгo чaсу Смoлeнськ, Чeрнiгiв тa Сiвeрщину…

Олексій ГОРБАЧЕВСЬКИЙ, малюнки Олексія БОНДАРЕНКА

джерело:http://cossackland.org.ua

Переглядів: 220 | Додав: slivunchik | Дата: 15.10.2015 | Коментарі (0)

Автор: Віталій Пономарьов

Мабуть, кожен пам’ятає рядки вірша Тараса Шевченка про те, як запорожці «у Царгород до султана ходили у гості». Під час одного з таких морських походів у середині червня 1615 року козаки спалили околиці Стамбула та розгромили турецький флот.

У травні 1615 року запорожці на вісімдесяти чайках, кожна з яких вміщала приблизно по 50 козаків, вирушили у черговий похід до Туреччини. Вони перетнули Чорне море і у середині червня висадилися на берег в околицях Стамбула. Козаки розгромили та підпалили передмістя Стамбула Скутарі і порти Мізевну та Архіоку і, забравши здобич, рушили додому. Султан побачив дим від тих пожеж з вікон свого палацу і вислав навздогін запорожцям флотилію галер.

Вони наздогнали козацькі чайки тільки навпроти гирла Дунаю. Запорожці дали бій турецькій ескадрі, взяли на абордаж кілька галер і полонили пораненого турецького адмірала. Кілька захоплених галер козаки привели до турецької фортеці Очакова і там спалили їх на очах залоги. Завдяки європейським дипломатам у Стамбулі козацька експедиція набула розголосу на Заході і, зокрема, французький історик Бодьє писав: «Саме ім’я козаків наводить переляк і жах на Константинополь».

Щоб покарати запорожців, султан наступного року вислав флотилію під командуванням Алі-баші. Турецькі галери перетнули море і увійшли до Дніпровського лиману, де їх зустріли козацькі чайки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Запорожці розгромили турецьку ескадру, захопили кілька галер та близько сотні човнів, а сам Алі-Баша ледве встиг утекти. Після цього козаки вийшли в море, обігнули Крим, висадилися на берег біля Кафи (нині – Феодосія), захопили місто і звільнили сотні привезених на ринок невільників.

Восени 2 тисячі козаків на чолі із Сагайдачним вийшли у Чорне море, прямуючи до міста Самсун на малоазійському узбережжі Туреччини, проте вітер відніс їхні чайки до міста Мінер. Запорожці висадилися на берег, пішки пройшли до Трапезунда і захопили місто. Потім вони на чайках розгромили турецьку флотилію під командуванням Цікалі-баші та потопили 3 галери, а після того спустошили частину східного узбережжя Босфору. Дізнавшись, що біля Очакова на них очікує турецька ескадра Ібрагім-баші, запорожці перетнули Чорне море, обійшли Крим зі сходу, вийшли в Азовське море і через ріки Молочну та Конку повернулися на Січ.

Довідка Вікіпедії:
Перший тур. напад на Зах. Україну відбувся в 1498 — 99, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в тур.-молд. справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після орг-ції Запор. Січі в сер. 16 в. укр. козаки чинили організований опір тур.-тат. агресії.
З другої пол. 16 в. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на тур.-тат. володіння на півд. України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшися з ослаблення Т. війнами з Австрією і Венецією, козаки на поч. 17 в. організували великі походи проти тур. міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед тур. населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Зах. Европі.

Джерело:.narod.ru

 

Переглядів: 810 | Додав: slivunchik | Дата: 11.10.2015 | Коментарі (0)

« 1 2 3 4 5 ... 8 9 »