Знищення Запорозької Січі 1775 року це послідовна ліквідація Московським царством (згодом — Російською імперією) автономії Війська Запорізького Низового.

Ліквідація Запорозької Січі 1775 року — насильницьке знищення московськими військами українського козацького утворення — Підпільненської Січі,та остаточна ліквідація Запорозької Січі як козацької автономії. У наслідку цього Військо Запорозьке Низове припинило своє існування.Наступ московської влади розпочався значною мірою у 1654 році після підписання Богданом Хмельницьким союзницького договору (Березневих статей) з московським царем Олексієм Михайловичем, хоча Військо Запорозьке Низове у прийняті договору участі не брало й царю не присягалося.

Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що російська влада не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після палацового перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі.

Коли 1764 року було ліквідовано Гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорозька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Паланковий устрій Вольностей Війська Запорозького у 1734–1775 роках.Прошу звернути увагу на кордони Кальміуської паланки це Луганщина і Донечіна, згодом цю теріторію віддадуть донським казакам.

Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Петра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ.Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно
та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.
 
Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами.Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.
 
Мы восхотели чрезъ сіе объявить во всей Нашей Имперіи къ общему извстію Нашимъ всмъ верноподданнымъ, что Счь Запорожская въ конецъ уже разрушена,со истребленіемъ на будущее время и самаго названія Запорожскихъ Козаковъ… сочли Мы себя ныне обязянными предъ Богомъ, предъ Имперіею Нашею и предъ
самымъ вообще человчествомъ разрушить Сечу Запорожскую и имя Козаковъ, отъ оной заимствованное. Въ следствіе того 4 Іюня Нашимъ Генералъ-ПорутчикомъТекелліемъ со вверенными ему отъ насъ войсками занята Сечь Запорожская въ совершенномъ порядкъ и полной тишине, безъ всякаго отъ Козаковъ сопротивленія…
нетъ теперь более Сечи Запорожской въ политическомъ ея уродстве, следовательно же и Козаковъ сего имени…"

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів
святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогве.
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ.
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.
Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

 за посиланням http://uk.wikipedia.org/wiki

Пам'ятник Володимиру Великому відкритий 29 травня 1988 року українською громадою Лондона. З того часу український тризуб прикрашає одну з центральних вулиць Лондона. Цей пам'ятник привертає увагу як туристів так і звичайних перехожих. І якщо раптом трапиться у той час українець біля пам'ятника, він з гордістю всім цікавим пояснює: "Це Володимир Великий, правитель України. за якого було введено християнство в Україні, запроваджено грошову одиницю гривню і зроблено багато інших поступів".Напис на пам’ятнику- " St. Volodymyr- ruler of Ukraine”-"Св. Володимир, правитель України", встановлено в 1988 українською громадою Лондона в честь 1000-ліття хрещення Руси-України.Цей пам'ятник знаходиться у центрі Лондона у Holland Park.

1.Памятник Владимиру Великому в Киеве, Украина. Старейший из памятников Владимиру Великому, установлен в 1853 году

2.Памятник Владимиру Великому на набережной Днепра в Киеве, Украина. Установлен в честь 1025-летия Крещения Руси в 2013 году

3.Памятник Тысячелетие России, возведённый в 1862 в Новгороде, Россия. В центре композиции изображён Рюрик с щитом, слева от него — Владимир Креститель

4.Памятник Тысячелетие России, крупный план. Владимир Креститель держит в руке крест и попирает ногой идола Перуна

5.Памятник Владимиру установленный украинской диаспорой в Лондоне, Великобритания

6.Памятник Святому Князю Владимиру в Севастополе

7.Памятник Владимиру Крестителю, установленный украинской диаспорой в Торонто, Канада.

8.Памятник князю Владимиру и святителю Фёдору во Владимире, Россия

9.Статуя Владимира Крестителя в кафедральном соборе Святого Воскресения в Ивано-Франковске, Украина

10.Статуя Владимира Святого в Казанском соборе в Санкт-Петербурге, Россия

11.Памятник Владимиру Святославовичу в Квинслендском университете в Брисбене, Австралия

Іван Франко помер 28 травня 1916 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові. У 1933 р. на його-могилі було споруджено знаменитий пам'ятник з символічним образом каменяра, який розбиває скелю, прокладаючи шлях до нового життя.У поглядах І. Франка особливе місце займало національне питання, яке в 90-х роках XIX ст. він протиставив питанням соціалізму, а боротьбі за всеросійську революцію — боротьбу за утвердження національної ідеї, дорікаючи українським соціал-демократам, що вони втратили відчуття свого національного характеру. Для І. Франка спочатку поставала Україна, а потім соціалізм. На відміну від "патентованих патріотів",  він різко критикував "національну еліту": поміщиків, капіталістів, попів, буржуазну інтелігенцію,  виражав загальну любов до трудового народу, робітників, селян. Він вважав, що зло не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими незримими вузлами сильні світу цього скрутили слабких з їх справами і муками. Саме служінню простому народові присвятив він своє життя, щоб піднести в ньому жадобу світла, правди і справедливості, знайти шлях до них. З цього погляду захищав самостійність української культури, мови, свободу і самостійність України в колі всіх вільних народів.Однак письменник ніколи не був тим "щирим українцем", який, за висловлюванням Л. Костенко, Україну й погубить в своєму сліпому фанатичному почутті любові до неї. Напроти, саме з любові до рідного краю І. Франко не любив "дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості" значної частини своїх земляків, не любив Русь як расу "отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноманітнішого гатунку". Наведеним словам І, Франка — близько ста років, проте вони співзвучні з нашим сьогоденням.

Чортомлицька Січ була заснована запорозьким отаманом-гетьманом Федіром Лутаєм у 1652 році.
Всенародне визнання і гучна слава Чортомлицької Січі поширились в часи отаманства Івана Сірка (1659—1680), який з 1663 року проживав виключно
на Чортомлицькій Січі і більше 15 разів обирався кошовим отаманом, здобувши всенародне визнання своїми військовими заслугами. Зокрема прославився розгромом 60-тисячного турецько-татарського війська, що несподівано напало на Січ в новорічну ніч 1675—1676 року; а також Кримським походом 1676 року,
коли запорожці під проводом Сірка вперше форсували Сиваш і розгромили ханську столицю Бахчисарай.
З часів Гетьманщини, збройними силами якої виступало Військо Запорозьке, утверджується термін «Низове Військо Запорозьке», військово-політичним центром якого стала Чортомлицька Січ. Як опозиційна військова сила, вона перебувала у скрутному становищі з першого дня свого заснування в часи Гетьманщини.
А так зване Андрусівське перемир'я 1667 року, укладене між Річчю Посполитою та Московією, значно погіршило становище Запорозької Січі, яка потрапила у подвійну немилість обох держав. Чортомлицька Січ стала першої Січчю, що мала трьох ворогів: Річ Посполиту, Московію та Кримське ханство в союзі з Османською імперією. Тому січовики виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Це пояснює їх об'єднання з Мазепою. Хоча вони й ворогували з гетьманом, проте разом з ним виступили проти Петра І.

Докладнішеhttp://uk.wikipedia.

Народився в Косуті (Ошмянський повіт, Віленське воєводство, нині Вілейський район, Мінська область, Білорусь) в сім'ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війнив битві під Хотином у грудні 1673 року. Мати — Ірина Орлик (з білорусько-українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком).
Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, італійською та іншими мовами.
Протягом 1698-1700 років — служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита, потім у Полтавському полку, а згодом старшим військовим
канцеляристом і реєнтом ГВК Війська Запорізького.
З 1702 (за іншими джерелами — з 1706) року — генеральний писар і довірена особа Івана Мазепи.
1708 року — взяв участь у виступі Мазепи проти Петра I.
27 червня 1709-го року (після Полтавської битви) емігрував до Османської імперії.
За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також турецького султана і шведського короля

22 травня 1861 року на Чернечій горі під Каневом відбулося перепоховання Тараса Шевченка, труну якого ще 8 травня вивезли з Петербурга.
Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 року. На кошти друзів 13 березня відбулися похорони видатного поета на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі.
 Але у своєму заповіті Тарас Григорович бажав поховати його на батьківщині, тому за першої можливості останню волю Кобзаря виконали. Завдяки багато
чисельним клопотанням Михайла Лазаревського у квітні
 того ж року був отриманий дозвіл на вивезення труни з прахом поета до України. З Петербурга Тараса Шевченка перевезли до Москви, а звідти – до Києва.
У столиці відбулася прощальна панахида у церкві Різдва Христового на Подолі, де з Шевченком прощалися студенти, поети, митці та багато звичайних киян.
 Спочатку поета навіть хотіли поховати у Києві і на цьому наголошували і його родичі, але Честахівський наполіг, аби зробити це все-таки у Каневі,
адже ще за життя поет мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». 20 травня на пароплаві «Кременчук» прах Шевченка привезли до Канева,
22 травня у Успенському соборі відслужили панахиду і поховали українського генія на Чернечій горі, яку згодом перейменували на Тарасову.
Влітку 1884 року на Тарасовій горі збудували перший народний музей — «Тарасову світлицю», а на могилі встановили монументальний чавунний
пам`ятник-хрест за проектом В. Сичугова. У 1989 році на цьому місці з’явився Шевченківський національний заповідник.

22.05.2015 р біля театру Т.Г. Шевченко в городі відбудеться мітинг і концерт, кошти з якого підуть на підтримку войнів АТО.

Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ.До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник
попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем,
в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».
Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:
1. Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;
2. Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
3. Друкувати будь-які книги українською мовою;
4. Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);
5. Влаштовувати концерти з українськими піснями;
6. Викладати українською мовою в початкових школах.
Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською
орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити
нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.
На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа»,
ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.).
В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.
Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Маніфеста громадянських свобод"імператором Миколою II.

У лютому 2014 року на майдані у місті Кривому Розі було прийнято рішення про створення сотні самооборони під назвою "Степова Сотня" у складі "ІНГУЛЬСЬКОЇ ПАЛАНКИ", до складу якої увійшли козаки "ІНГУЛЬСЬКОЇ ПАЛАНКИ" і патріоти міста ,таким чином з'єднавши вікову історію 1920-2014року і по суті своїй продовжило справу Костянтина Юровича Пестушко і Холодно-ярської республіки, тобто боротьбу з більшовизмом. члени цього об'єднаня за рік існування провели велику роботу, борячись з місцевою владою на чолі с Вілкулом і його проросійськими прибічниками, Близько 50 членів Інгульської Паланки знаходяться на передовій, в організації активно проводиться військовий вишкіл, просвітна робота в школах міста, активна волонтерська діяльність для підтримки воїнів АТО.

  За посиланням http://uk.wikipedia.     12 травня 1920 р. на мобілізаційний пункт у Кривому Розі повинні були з'явитися юнаки 1898–1900 років народження. Новобранцями — згідно з розпорядженням більшовиків — мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Юрович Пестушко та голова Жовтянського волосного комітету колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко. Саме тоді, насильно мобілізовані совєтською владою українські хлопці під проводом Степового і Гнибіди захопили повітове місто Кривий Ріг з усіма його військовими складами.
Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. До Костя Блакитного-Степового почали приєднуватися інші загони, зокрема отамани: Сергій Клепач, Пилип Хмара, Голик-Залізняк, Ілля Іванов. У підрозділі Іванова існував окремий відділ з росіян-старовірів, які хоч і не підтримували український національний рух, але, не витримавши терору більшовиків, приєдналися до повстання.
Дивізія воювала під синьо-жовтими прапорами та визнавала одну суверенну владу: Українську Народну Республіку.