У Києві 14 жовтня відбудеться Марш героїв з нагоди 73-ї річниці створення Української Повстанської Армії.

 У Марші візьмуть участь “Свобода”, “Правий сектор”, Організація українських націоналістів і Конгрес українських націоналістів, Інгульська паланка війська запорозького низового,а токож різні патріотичні організації.Марш почнеться о 12 годині .

Водночас у КМДА повідомляють про те, що 14 жовтня в столиці на Михайлівській площі відбудеться демонстраційний показ сучасної військової техніки, а на Софійській площі – культурно-мистецькі заходи “РокВійсько”.

Зазначимо, що 14 жовтня є вихідним днем – ​​як День захисника України.

www.korrespondent.net

                                                                           Також .

Публічна дискусія “Українці – народ-військо. Як українці свої армії творили: від козаків до АТО” відбудеться в рамках проекту “Історія: (не)засвоєні уроки”. Чому і як у найважливіші моменти своєї історії, в найнесприятливіших умовах українці творили своє військо і чому нас сьогодні можуть навчити наші предки.

Уже за кілька днів, 14 жовтня, ми вперше відзначатимемо День захисника України. Це свято має значно ширший контекст, аніж привітання чинних військовослужбовців.

Це й день пам’яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за свою землю і відстоював суверенітет України після здобуття нею незалежності.

Сьогодні справа захисту української незалежності згуртувала і кадрових військових, і добровольців, і волонтерів, тому коло тих, кого ми вшановуємо як захисників України, включає і їх.

“Кожен селянин, ідучи на працю в поле, завжди має з собою рушницю на плечах і шаблю або тесак при боці”, – писав ще 1594-го року про українців австрієць Еріх Лясота, посланець імператора Священної Римської імперії, який місяць пробув на Запорозькій Січі.

Про тяглість історії українського війська важливо говорити саме зараз, в умовах війни на Сході України і особливої ролі війська в збереженні незалежності і територіальної цілості держави.

Чотири спікери розкажуть про чотири епохи: козацтво – Армія УНР – УПА – сили АТО:

директор Науково-дослідного інституту козацтва, д.і.н. Тарас Чухліб;

співробітник Українського інституту національної пам’яті, к.і.н. Ярослав Файзулін;

Голова Українського інституту національної пам’яті, к.і.н. Володимир В’ятрович;

журналіст, к.п.н. Євген Магда.

Модератор — співробітник Українського інституту національної пам’яті, к.і.н.Сергій Громенко

12 жовтня, понеділок, 18:30

Дискусія ”Українці – народ-військо. Як українці свої армії творили: від козаків до АТО”

Місце: хол Національного музею історії України, вул. Володимирська, 2.

Вхід вільний

www.istpravda.com.ua

Військова кампанія літа 1954 – зими 1655 р. мала важкі для України наслідки. Це засвідчило неефективність укладеного договору з Московією. Проте результат військових дій наступного 1655 р. був значно кращим і виграшним. Тут свою роль, окрім війни Московії з Річчю Посполитою, відіграли і скоординовані дії Гетьмана Богдана Хмельницького з іншим природним союзником – Швецією, що також вступила у війну з Польщею.Зібравши достатні для наступу сили 11 липня Гетьман Хмельницький пішов походом на польські залоги у Кам’янці (Подільському) та інших замках. Разом з ними пішли і невеликі частини московського війська під проводом боярина Бутурліна. Що не стільки допомагали, як створювали  Гетьману Козацької України певні політичні незручності у його державній діяльності (Див. М.Грушевський „Ілюстрована історія України”. К.1992, с.297). У середині серпня під стінами Кам’янець-Подільської фортеці було таємно укладено українсько-шведську угоду, що передбачала проведення наступу до межі західних земель України-Руси,включення звільнених земель до складу держави й зобов’язання шведів не переходити на правий берег   Вісли.Б.Хмельницький з армією далі рушив на Західну Україну.Польське військо під командуванням Коронного гетьмана Речі Посполитої С.Потоцького відступило аж під Львів. Тут воно спробувало сховатись за львівськими мурами. Проте львів’яни не  впустили в місто Коронного гетьмана з військом. Вони вирішили оборонятися власними силами. Потоцький відступив тим часом під Городок і 22 вересня розташував свій табір при шляху з м.Городка, до с.Кам’яноброда. 26 вересня армія Гетьмана України Б.Хмельницького підійшла під Львів і оточила його. Дізнавшись від розвідки де саме польські сили, Гетьман відправляє на Городок 28 вересня частину військ під командуванням миргородського полковника Григорія Лісницького і невеликий корпус московських сил – рейтарські (кінні) ескадрони Г.Ромодановського. Цих сил було  біля 40 тисяч. Їм було поставлене чітке завдання – не допустити об’єднання польського війська з загонами „посполитого рушення” (загальної мобілізації),оголошеної Королем Речі Посполитої на які вони очікували і швидко розбити ворогаУ Коронного гетьмана С.Потоцького теж було до 40 тисяч війська. Причому в основному вершники. Польський табір мав форму квадрата і був розташований між болотами. Дістатися до нього можна було двома шляхами: або з півночі від ставу через броди під самим Кам`янобродом, або з півдня через місто Городок.Враховуючи це, Потоцький підсилив місто своїми жовнірами. Тому щоб звідси добратися до польського табору потрібно було б здобути місто, пробитися через дамбу, висипану між ставом і багнистим яром, через який тече ріка Верещиця – єдиний перехід з міста до дроздовицьких полів, де був польський обоз.Козацький табір розташувався зі східної сторони ставу коло Підгаю. Командувач Г.Лісницький розробив план битви. Він вступив в дію. Одразу ж першої ясної місячної ночі загін козаків добровольців, сівши на рибальські човни, доплив до міста з того боку, який прилягав до ставу й менше охоронявся. (В цей час озеро підступало майже до Львівської брами міста, на території теперішньої лікарні був став). Сміливцям  вдалось вийти непоміченими на берег, де вони підпалили кілька хат. Ясне полум`я, згідно плану, було сигналом до швидкого штурму оборонних валів та Львівської брами. Мешканці міста разом з польськими жовнірами, не підозрюючи про план козаків, взялися гасити пожежу. Їм на допомогу прийшла навіть варта Львіської брами, залишивши її з ослабленою охороною. Власне на це й розраховували козаки. Вони невеликими маневровими силами здійснили раптовий штурм оборонних валів міста, без особливих труднощів заволоділи ними, і брамою та відчинили її. До міста ринули основні козацькі сили, які вдарили по розгубленій польській залозі.Городок запалав тепер уже весь, і в ньому була запекла січа. Вцілілі жовніри втікали по греблі до польського табору. Так, вже вночі на 29 вересня,місто було здобуте штурмом. Козацькі війська, скориставшись панікою серед поляків, намагались оволодіти єдиним шляхом з міста до польського табору – греблею. Але свіжі сили поляків затримали наступ і цілу ніч відбивали козацькі атаки на греблі. Окрім цього поляки зруйнували міст із шлюзом, який був у греблі, і вода шаром у 2 метри з Городоцького ставу, який в той час був з’єднаний з Дроздовицьким, з потужною швидкістю протікаючи по жолобу зруйнованого мосту, створювала великі труднощі для переправи козаків на другий бік греблі. А там поляки вже встигли достатньо приготуватись, створивши додаткові бар’єри і встановивши легкі гармати, привезені з польського табору. Вода зі ставу також розлилася нижче за течією, утворивши велику перепону для оперативних дій від міської греблі аж до Черлян. На-завтра, 29 вересня козацькі воєначальники побачивши що не здолають польську оборону на греблі, вирішили шукати шлях наступу в іншому місці. Мешканці Городка, Підгаю, інших сіл всіляко допомагали своїм визволителям. Зокрема, показали інший можливий шлях до польського табору – через болота між Дроздовицьким ставом та Кам`янобродом. Спочатку козаки хотіли пройти кам`яним бродом (звідси село і отримало свою назву) через р. Верещицю. Але вивідали що поляки на високому західному березі добре укріпились і мали встановлені гармати. Отже штурм тут міг коштувати життя багатьом наступаючим. Тому було вирішено пробиратися трясовиною, порослою високою тростиною, що прикривала військо від ворога. Щоб дістатися іншого боку болота козаки розібрали кілька ближчих дерев’яних хат. Деревом вистелили кладку через болото. Полегшило переправу й те, що поляки розібравши шлюз тим самим знизили рівень води у Дроздовицькому ставі та навколишніх болотах. Потоцький у той час вивів своє військо з табору, вишикував його в бойовому порядку,виставивши посередині кавалерію, і вирішив дати генеральний бій визвольним військам.До полудня поміст був готовий і по ньому переправились спочатку московські рейтари в кольчугах і шоломах. За ними перейшла козацька піхота. Недоліком помосту було те, що по ньому не могла швидко проїхати кіннота і довелось спішитися. Але в цьому була й перевага – непомітність переходу. Поява козацько-московського війська, яке здолало серйозну перепону і не там де його очікували, а появилось ззаду, мало добрий ефект. Отже пополудні 30 вересня 1655 р. розпочався бій. Вишикувавшись у бойовий порядок, визвольні війська вдарили в центр польських сил, де були найсильніші полки поляків.Польській кавалерії вдалось стримати наступ московських рейтар і перейшовши в контратаку змусити їх до відступу. Коли польське військо почало їх переслідувати, козацька піхота керована полковником Г.Лісницьким вдарила з флангів. Навальною атакою, разом із свіжими козацькими силами, що постійно переправлялись через болото, вони розгромили обидва крила армії Потоцького. А надвечір був розбитий і польський центр. В книзі польського мемуариста„Пам’ятки Миколая Єймоловського” (Львів, 1850) автор пише, що розбиту армію козаки з москалями гнали аж до містечка Брухналь (тепер с. Тернавиця, Яворівського р-ну). Коронний гетьман С.Потоцький пробував оборонятися, але в брамі Брухнальського замку мало не загинув і мусів далі втікати з рештками війська через Яворів аж під аж під Ярослав, де розбите військо нарешті змогло зупинитись.В битві під Городком визвольні війська знищили значну частину армії Речі Посполитої, багато взяли в полон. Зокрема, виногородського старосту Гуревича,трьох ротмістрів, брацлавського воєводу Яна Потоцького, воєводу Сєрадського Биховського, знатних шляхтичів Балабана, Маковського. Від повного розгрому поляків врятувала ніч.Наступного дня після бою – 1 жовтня, всіх загиблих було поховано поряд з місцем битви і висипано курган, та встановлено дерев’яний хрест. Подячна СлужбаБожа пополудні була відправлена в дерев’яній церкві Святого Миколая, що на Заставському передмісті. На Службу Божу прийшли козацькі старшини, а також мешканці Заставського передмістя, Городка, Скітника.Після літургії полковник Лісницький дав розпорядження козацькому капелану подарувати церковній громаді на згадку про перемогу Євангеліє. Свята книга зберігалася тут аж до липня 1944 р., коли церква повністю згоріла.А далі командувач, залишивши в місті козацьку залогу, тріумфальною ходою рушив зі своїм військом до Гетьмана Б.Хмельницького, що таборував на околиці Львова. Докладно доповів керівництву про перемогу під Городком. Звістка про неї облетіла цілу Україну, Річ Посполиту, Московщину, Швецію та інші країни. Перемога в Городоцькій битві мала велике значення: тепер і Західна Україна, та Білоруські землі були визволені від польських окупантів.Українсько-російські та шведські війська на жовтень 1655 р. майже розгромили сили Речі Посполитої.На початок жовтня до західноукраїнських земель було передислоковано також корпус полковника Данила Виговського (брата Генерального писаря І.Виговського). Йшлося про поширення і зміцнення влади Гетьмана на всю Західну Україну. Так, під час переговорів з посольством Львівського магістрату ГетьманБ.Хмельницький та Канцлер І.Виговський підкреслювали що Гетьман став володарем усієї Руської землі. З під Львова Хмельницький посилав також частину свого війська на чолі з Д.Виговським, як наказним гетьманом, на Люблін. Цей похід був успішним. Взявши Люблін (вистояв тільки люблінський замок),а у ньому велику здобич, козаки повернулись до Хмельницького. Ходили також українські війська на Замостя, але й цього разу місто не взяли.Погромивши Потоцького під Городком, Хмельницький мав цілу Галичину в руках, але не хотів здобувати міст, щоб Московський цар не міг там ставити свої залоги. Зокрема він про це прямо писав шведському королю, що не хоче пускати Москву в Західну Україну, тому не здобув там нічого. (Див М.Грушевський Ілюстрована історія України, с.297). Під час облоги Львова, що тривала від 26 вересня до початку листопада, маючи достатньо сил Хмельницький відхилив наполягання московитів штурмувати місто й домогтися капітуляції міщан, та їх присяги цареві, обмежившись викупом.Здавалося, прагнення українців до возз’єднання своїх етнічних земель здійснювалися. Однак розвиток подій пішов іншим шляхом. Шведський король, на цей час легко здобувши Варшаву і більшість етнічних земель Польщі, робить політичну помилку – зажадавши від Хмельницького залишити Західну Україну і зняти облогу Львова.  На допомогу полякам виступив їх новий союзник – Кримський хан. З великою ордою він вдерся в Україну грабуючи і знищуючи все на своєму шляху. Йшов на Західну Україну. Йому негайно потрібно було дати відсіч. Хмельницький знімає облогу Львова і повертає назад. Дорогою українське військо та московські підрозділи були двічі атаковані ордою. У боях 14-15 листопада під Заложцями, й 20-21 листопада під Озерною, татари були розбиті. Хан змушений був 22 листопада піти на укладення договору з Гетьманом України, що передбачав такий бажаний нейтралітет Криму у війні України й Московії з Річчю Посполитою.Отже військова кампанія 1655 р. була успішною. Проте до повної перемоги над Річчю Посполитою, з різних причин, не дійшло. Західну Україну також не вдалось втримати. Протиріччя з Московією загострювались все більше. Війна тривала , а інтереси України вимагали нових союзів і нових перемог.Сьогодні мрія про те щоб видатна історична подія була гідно пошанованою, хай і поволі, але втілюється в життя. У 1990-х рр. громадськість Городка на околиці міста, саме при дорозі на Кам’янобрід, побудувала пам’ятну каплицю. Тут, на свято Покрови, завше людно, йдуть відправи за наших героїв – козаків та воїнів УПА, відбуваються урочисті заходи.

Петро Федорович Болбочан народився в незаможній священницькій родині 5 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії. Після двох років навчання в Кишинівській духовній семінарії 1905 року майбутній отаман вступив до Чугуївського юнкерського училища. Під час навчання у ньому юнак організував український гурток для поширення рідного слова. Після закінчення училища Болбочан отримав призначення у 38-й Тобольський полк. Далі - участь у Першій світовій війні. Контузія 9 березня 1916 року, ордени за виявлену хоробрість.Після революції розпочалася організація українських військових частин.У складі російської армії почав формуватися 1-й український полк імені Богдана Хмельницького. Російські військовики неприхильно зустріли його появу, ставлячи різні перепони у комплектації озброєнням. П. Болбочан, що у той час керував обозом 5-го корпусу, допоміг землякам укомплектуватися.Петро Болбочан розпочинає формування ще однієї національної військової частини. Хоч ця ідея і була зустрінута вороже, 4 листопада 1917 року Генеральний секретаріат військових справ видав наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку. 22 листопада Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету. Незважаючи на опір П. Болбочана, полк був роззброєний, а казарми - підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації міста, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не було отримано, він все ж формує військовий підрозділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала К. Прісовського.Перебуваючи в Києві, П. Болбочан потрапляє в оточення військовиків, що тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників. Але він залишається поза політикою. Він вважав, що командири повинні призначатися не за політичною приналежністю, а за ступенем їхньої професійної підготовки. За словами Б. Антоненка-Давидовича, козака 2-го Запорізького полку, "будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця". А сотник 4-го Запорізького полку імені Б. Хмельницького Б. Монкевич пригадує: "Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величності... Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання... Він ніколи не підвищував голосу, нікого "не розносив" і не робив нікому догани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні".Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду. Після відходу до Житомира П. Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині. Але після того, як його частина зазнала страшенних втрат, він передає справи коменданта заступникові і повертається до своїх бойових товаришів.Після укладення Берестейського миру Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою. 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 року увійшов до Києва.4 березня 1918 року Окремий Запорізький загін відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. У березні з боями запоріжці визволили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву). За Петра Болбочана ("живого чи мертвого") більшовики обіцяли 50 тис. крб.12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала З. Натрієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!".

Була й своя, полкова, присяга:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу -

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стяга.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить.

10 квітня 1918 року штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду - випереджаючи німецькі війська, захопити Крим у більшовиків. Петро Болбочан призначений командиром окремої групи на правах дивізії. Блискавичний наступ Болбочана забезпечив не тільки успіх майбутньої Кримської операції, а й дозволив уникнути значних людських жертв. Цікаво, що поряд із часовим та технічним факторами був врахований і фактор психологічний. 22 квітня Кримська група захопила Джанкой - першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня - Сімферополь.Невдовзі стався державний переворот і гетьманом України став Павло Скоропадський. У червні 1918 року на північних кордонах України розпочали наступ загони червоноармійців. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.Павло Скоропадський дедалі більше схилявся до союзу з Росією. Тому Болбочан разом із своїми козаками прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання. Проте він висунув умову - зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)Давши згоду на повстання, Петро Болбочан, проте, категорично відмовився від спільних дій з більшовиками. Це важко сприймалося партійними провідниками, які сподівалися на утворення "єдиного революційного фронту". Болбочан вважав, що варто боротися лише за "самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька".Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана та корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця стали серцевиною армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна.У грудні 1918 року УНР була охоплена кільцем фронтів: на Лівобережжі - більшовики, в Галичині - поляки, на півдні - Добровольча армія Денікіна, над Дністром - румуни. Ще й боротьба з внутрішнім ворогом, що провокував перехід частин української армії на бік більшовиків. Наприклад, 6 січня 1919 року Головний отаман Симон Петлюра віддав наказ про розформування Дніпровської дивізії, очолюваної отаманом Зеленим. Причиною став виступ проти уряду, спровокований начальником штабу поручиком Трав'янком - більшовиком, який згодом став комісаром. Він спирався на місцеву більшовицьку ячейку.16 січня Директорія офіційно оголосила війну більшовицькій Росії. П. Болбочана призначили командувачем Лівобережного фронту, проти якого виступили добре організовані більшовицькі війська. Вимушений відступ. Голова Директорії Володимир Винниченко не може повірити, що проти України воюють регулярні червоні війська - адже він має угоду з більшовиками.22 січня о 5-й годині ранку Болбочана заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха - командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків). Крім того, розпочалася акція цькування П. Болбочана у пресі.Але проти П. Болбочана нема жодних доказів. Тому ніхто з керівництва не може нічого пояснити в цій справі. Болбочан виступає з гострою, але конструктивною критикою керівництва країни.24 травня 1919 року П. Болбочан отримує завдання формувати загони на території Галичини, яке не було реалізоване через наступ польських військ. Тоді перед П. Болбочаном ставиться нове завдання - формування частин з українських полонених в Італії. Але уряд, у якому більшість становили соціалісти, був проти призначення Петра Болбочана взагалі на будь-яку посаду.7 травня ухвалено закон, що регламентував повноваження інспекторів у збройних силах, який містив низку суперечностей. У Запорізьку групу військ інспектором було призначено Миколу Гавришка.Запоріжці не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому ж наполягали і командири Запорізької групи. Очікуючи на нове призначення, П. Болбочан 6 червня 1919 року приїхав до Проскурова, де зустрівся із запоріжцями. Керівники групи звернулися до інспектора з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петру Болбочану "негайно вступити в командування військами Запорізької групи". М. Гавришко зробив це відповідно із згаданим законом про інспекторів. Мотиви - необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво. А вже 9 червня з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося слідство. Зазначимо, що Болбочан міг би втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.10 червня Болбочана заарештували. В цей же день відбувся суд. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які факти. Вирок - кара на смерть. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин неподалік Кам'янця-Подільського.

Сьогодні одна з вулиць Львова названа ім'ям полковника Петра Болбочана...

джерело:ЧАС І ПОДІЇ

2 жовтня, о 19:30 у кінотеатрі “Україна” в Черкасах і 7 жовтня о 14:00 у актовій залі кооперативного коледжу в Рівному відбудеться показ фільму «Війна заради миру».

Сюжет розповідає про межу між війною та миром, про український патріотизм «юго-востока», про життя в окопах під обстрілами та про те, заради чого українські воїни вбивають ворогів. Окрім Черкас і Рівного, фільм покажуть у Києві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі, Львові та інших містах України і за кордоном.Фільм створений редакцією фронтового часопису «Чорне Сонце» полку «Азов» безпосередньо у зоні бойових дій.Фільм який знищує москальську пропаганду в частині того що Україна ділится на восток, юго восток,центр, захід і т.д.

Після “Революції гідності” це свято набуло для українців набагато глибшого змісту. Ми всі пам’ятаємо, що саме під час Революції наш прапор став трендом, як зараз модно говорити. Про це пише видання Обозреватель, повідомляють Патріоти України.

З ним ми захищали барикади на Майдані, ним вкривали тіла героїв Небесної сотні, за цей прапор окупанти вбивали патріотів в Криму та на Донбасі. Під цим прапором футбольні фанати виконували всесвітньо відомий хіт про Путіна. Мости, будинки, паркани, стіни, навіть ціла набережна – все було розмальоване в кольори національного прапора.

Стрічки на автомобілях, футболки, браслети, численні аксесуари – всю країну розфарбували в синьо-жовті кольори. До свята пропонуємо вам самі незвичайні факти, які пов’язані з прапором України.

1. Український прапор не завжди був жовто-синім. Свого часу він був і червоним, і малиновим, і червоно-синім. У 1918 році Центральна Рада на чолі з Грушевським затвердила жовто-синій прапор. Навіть після остаточного затвердження кольорів в 1991 році тривали і досі точаться суперечки про те, яким має бути прапор – синьо-жовтим, чи жовто-синім.

2. У позаминулому столітті жовто-синій прапор вже встиг стати національним. У 1848 році українці Галичини використовували синьо-жовтий прапор, як національний.

3. Китаянка просила Президента України поміняти колір прапора. Існує чутка про розмову Леоніда Кравчука з китайською художницею Мао Мао в 1992 році. Китаянка нібито дуже просила Кравчука якнайшвидше поміняти розташування кольорів.

Таке прохання вона обґрунтувала тим, що Україна як країна утворилася зовсім недавно і національна символіка ще не змінилася. Мао стверджувала, що таке поєднання кольорів принесе багато нещастя і бід молодій державі. Крім того, вона напророкувала розвал України.

4. Колірна гамма прапора існує вже тисячі років. Появу жовто-синіх кольорів пов’язують з Великим переселенням народів, яке відбувалося 3000 років до н.е. А козаки у XVIII столітті часто використовували жовтий і синій кольори в одязі і обладунках.

5. Колір українського прапора нібито означає нещастя. У Китаї існує так звана “Книга Змін”, яка включає в себе позначення деяких комбінацій кольорів. У цій книзі поєднання жовтого і синього (коли синій над жовтим) означає біду. А ось якщо кольори розміщені навпаки – благополуччя.

6. Золото-блакитну символіку три тисячоліття до н.е. тому принесли з собою трипільці за часів переселення народів із Північного Причорномор’я. Та гілка, яка переселилася, приміром, в Індію, зберегла це колірне поєднання до нинішніх днів. Поєднання жовтого і синього досі є в Індії найпопулярнішим. При цьому жовтий колір домінує над синім.

7. Князь Данило Галицький, засновуючи місто Львів (перша згадка в літописах – 1256) названий на честь свого сина Лева, подарував жителям герб із золотим левом на синьому тлі. Це говорить про те, що Україні властиво поєднання синього і жовтого.

8. Найбільший український прапор, який був намальований, з’явився в Києві в червні 2014 року. Волонтери на Оболонській набережній розмальовували величезну ділянку бетонного схилу набережної в кольори прапора України. В акції взяли участь тисячі киян.

9. І цікавий факт. Кольори спортивної форми збірних України та Швеції практично однакові. Це часто призводило до курйозів у вболівальників, коли українці вболівали за шведів, а шведи – за українців. А братання фанатів Швеції та України особливо яскраво відбувалося під час Євро-2012, адже саме в Києві проводила матчі групового турніру збірна Швеції.

Мазепа Ісаак Прохорович – керівник уряду УНР у 1919-1920 (1884 - 1952) (керував урядом: серпень 1919 р. – травень 1920 р.)

Народився 16 серпня 1884 р. в с. Костобобер Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, нині с. Костобобрів Семенівського району Чернігівської області, у родині міщан козацького походження. Його батько зміг забезпечити синові освіту у повітовій бурсі у м. Новгород-Сіверський, нині Чернігівської області, потім у духовній семінарії в Чернігові. Цей час виявився важливим для формування у юнака, «який» до того відчував себе «малоросом», національної свідомості.

У Санкт-Петербурзі доля звела його з М. Поршем та С. Петлюрою. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – студенткою медичного жіночого інституту Н. Сингалевич, яка теж входила до організації УСДРП. Віддаючи багато сил громадській діяльності, I. Мазепа одночасно серйозно ставився до освіти і відвідував лекції не лише з майбутнього фаху, а й з історії та філософії права, з економічних наук, мовознавства тощо. Це сприяло розширенню його світогляду, давало змогу глибше зрозуміти громадське життя.

У 1907 р. Петербурзька організація УСДРП обрала I. Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після з’їзду він певний час працював партійним організатором на Полтавщині. Ледве уник арешту. Поїздки у партійних справах переконали I. Мазепу в тому, що в масах разом із політичним розвитком зростала національна свідомість.

Після отримання диплома працював з 1911 до 1915 р. агрономом у земських установах Нижегородської губернії. Потім з групою молодих агрономів виїздив до Австрії, Німеччини та Данії для ознайомлення з системою ведення сільського господарства. У 1915 р. вернувся в Україну й осів у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), де працював у губернському продовольчому комітеті. Паралельно налагоджував контакти з місцевою нелегальною організацією УСДРП, яка розгорнула широку пропаганду проти імперіалістичної війни.

Після утворення ЦР I. Мазепа багато зробив для легалізації і розгортання діяльності українських партій та організацій у Катеринославі. Це було нелегкою справою: у громадсько-політичному житті міста тоді головні позиції належали росіянам і так званим «малоросам». Не випадково на початку революції жодна з українських партій не спромоглася через відсутність коштів на видання власної газети українською мовою. Нерегулярно виходив лише «Вістник товариства “Просвіта”».

I. Мазепа став одним з організаторів Українського губернського національного з’їзду Катеринославщини, який працював 21–22 травня 1917 р. Його делегати підтримали вимоги УЦР про національно-територіальну автономію України і обрали губернську Українську раду. У червні 1917 р. як гість був присутній на Катеринославському губернському селянському з’їзді. Прислухаючись до дискусій, він під час зустрічей з делегатами прагнув роз’яснити їм суть домагань національно-територіальної автономії України. Зрештою, ця вимога увійшла до резолюції з’їзду.

На серпневих 1917 р. муніципальних виборах в Катеринославську думу було обрано 113 депутатів. Із них лише 9 представляли українські партії, в тому числі 6 українських соціал-демократів, серед яких був і I. Мазепа. Останній увійшов також до губернської земської управи, серед восьми членів якої лише троє були українці. Від робітників металургійного заводу Брянського товариства його обрали до Катеринославської ради робітничих і солдатських депутатів.

Аналізуючи пізніше результати виборів до Всеросійських та Всеукраїнських Установчих зборів, І. Мазепа констатував, що «неукраїнське місто поволі ставало головною базою російських більшовиків», але, на його думку, надію вселяло те, що по губернії український блок зібрав понад 50 % голосів. У грудні 1917 р. за редакцією І. Мазепи та П. Феденка у Катеринославі почав виходити орган УСДРП «Наше слово». Під час грудневих боїв цього ж року між силами українського національного табору Катеринослава та більшовиками І. Мазепа разом з іншими представниками українських партій у Раді робітничих та солдатських депутатів міста під кулями ходив на переговори між штабами протиборствуючих сил. Після встановлення в місті влади рад він практично перейшов на напівлегальне становище, але продовжував виконувати свої обов’язки і в губернській земській управі, і в Думі до їхнього розпуску у березні 1918 р.

17–19 березня 1918 р. на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі I. Мазепа очолив українську соціалістичну фракцію, до якої увійшли представники УСДРП та правих українських есерів. У промові на з’їзді 18 березня він протестував проти російсько-більшовицької окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки московських комісарів і що саме наступ російських військ примусив УЦР підписати мирний договір у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). Після залишення Катеринослава радянськими військами у квітні 1918 р. очолив губернську революційну раду, яка почала діяти як місцева політична влада.

За часів гетьманської держави П. Скоропадського у Катеринославі почалися гоніння на активних діячів українського руху. I. Мазепа, працюючи, як і раніше, у губернській земській управі, намагався якось захистити їх. Під прикриттям земства влітку 1918 р. він кілька разів виїздив до Києва, де відвідував засідання ЦК партії, мав розмови з С. Петлюрою, який очолював тоді Всеукраїнський союз земств, із В. Винниченком, М. Поршем та іншими провідними діячами національного руху. У жовтні за редагування газети «Наше слово» за наказом губернського старости I. Мазепу заарештували, але невдовзі звільнили. Загалом він різко негативно оцінював політику П. Скоропадського, вважаючи, що після проголошення того гетьманом «влада на Україні фактично опинилася в руках російських реакційних кіл», а добу гетьманщини він характеризував, як «штучне припинення революційного руху, що саме перед тим, в кінці 1917-го й на початку 1918-го року, дійшов до найвищої точки свого розвитку».

15 листопада 1918 р., якраз з утворенням Директорії, І. Мазепа прибув до Києва, зустрівся з головою Українського революційного комітету В. Чехівським та іншими діячами національного руху. На початку січня 1919 р. отримав запрошення на VI з’їзд УСДРП, на якому катеринославська делегація, на відміну від київської, що висловлювалася на користь встановлення влади рад, категорично заперечувала принцип диктатури пролетаріату міста над селом. Зрештою, з’їзд схвалив проект резолюції, запропонований I. Мазепою, П. Феденком та М. Поршем. I. Мазепу обрали до ЦК УСДРП, і він став його секретарем.

Наприкінці січня 1919 р. на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив проти прихильників «радянської платформи» і взяв участь у редагуванні Декларації фракції УСДРП, проголошеної 26 січня 1919 р. До скликання парламенту пропонувалося передати владу в республіці Директорії УНР з включенням до її складу представників ЗОУНР. Вирушаючи на початку лютого 1919 р. разом з проводом республіки з Києва до Вінниці, I. Мазепа вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів, найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та низки інших київських видань.

Аналізуючи у своїх працях події, пов’язані з відставкою уряду В. Чехівського, І. Мазепа називав вихід соціалістів з уряду фатальною помилкою. Пізніше стало очевидним, що командування десанту Антанти на півдні Росії не бажало визнавати незалежності України і за правління нового, правого кабінету С. Остапенка. 9 квітня 1919 р. І. Мазепу було призначено міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді українського соціал-демократа Б. Мартоса. Того ж дня він залишив секретарство ЦК УСДРП і зосередився на державній праці.

У квітні І. Мазепа брав участь у нарадах з американськими представниками у м. Броди (нині Львівської обл.). У відповідь на запитання останніх, чи має Україна достатню кількість інтелігенції для налагодження національної державної справи, він відповів, що після революції навіть зросійщена раніше інтелігенція повертається до свого народу.

Під час спроби перевороту, вчиненого 29 квітня 1919 р. отаманом Оскілком у Рівному, I. Мазепу заарештували разом з прем’єром Б. Мартосом та іншими членами уряду. Після придушення виступу усіх звільнили. На посту міністра внутрішніх справ I. Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом С. Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення порозуміння між урядами Наддніпрянщини та Галичини запропонував замінити на посту прем’єра Б. Мартоса його однопартійцем I. Мазепою. 27 серпня з’явився відповідний наказ Директорії про відставку Б. Мартоса «згідно з проханням» і «через перевтому». I. Мазепа приступив до виконання обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 р. 9 Директорія у спеціальному «рескрипті» на його ім’я вказала на необхідність реалізації проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларації від 12 серпня 1919 р. нового курсу і утворення коаліційного уряду. Проте коаліція I. Мазепі не вдалася, бо відступ республіканського війська від Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали у галичан бажання працювати в уряді. Зрештою, його новий склад мало відрізнявся від попереднього.

Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту I. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.

До кабінету I. Мазепи увійшли представники УСДРП, УПСР, УПСФ, Єврейської народної партії та ін. У 1930 р., на еміграції, у статті «Творена держава. Боротьба 1919 р.», включеній до збірника пам’яті С. Петлюри, I. Мазепа характеризував уряд свого попередника Б. Мартоса і свій як соціалістичну коаліцію. Однак у РНМ УНР було представлено більш широкий спектр партій.

Особливо плідними для прем’єра виявилися вересень – листопад 1919 р. Після від’їзду А. Лівицького з дипломатичною місією до Варшави на нього були додатково покладені обов’язки міністра закордонних справ. 13 вересня по доповіді I. Мазепи кабінет міністрів розглянув питання про доцільність дальшого існування міністерства в справах Галичини, яке було порушено у зв’язку з вимогами певних «впливових галицьких кіл». 27 вересня Кабінет міністрів розглянув відповідний законопроект про ліквідацію цієї структури.

У цілому ж прем’єрство I. Мазепи, як свідчив П. Феденко, припало на складний час, коли «тільки непохитна, хто-небудь скаже – романтична віра держала тоді людей при уряді і в армії УНР, хоч бували дні, коли більшовицька кіннота знаходилася за 25 кілометрів від тимчасової столиці УНР». Тривав і наступ денікінців. Але уряд діяв. 30 вересня РНМ ухвалила законопроект про скасування станів в Україні, 10 жовтня кабінет розглянув проект присяги Директорії, урядові та війську. 17 жовтня 1919 р. РМ навіть ухвалила рішення підготувати на наступне засідання законопроект в справі заснування державних архівів. На початку листопада в полі її зору опинилися питання про статути лікарняних кас, про умови відведення земель власникам підприємств тощо.

Намагаючись стабілізувати ситуацію, Директорія 25 жовтня скликала Державну нараду, до участі в якій поряд з урядовцями УНР та Галичини залучався широкий спектр політичних партій та громадських організацій. Після вступного слова С. Петлюри виступили голови урядів Є. Петрушевич та I. Мазепа. Останній констатував повний крах «орієнтації на чужі сили» і закликав у боротьбі за незалежність використовувати внутрішні резерви, в тому числі – повстанський рух по той бік фронту. Галицька сторона ніби погоджувалася на узгодження дій обох урядів, але відразу після закінчення наради стало відомо про сепаратні переговори командування УГА з денікінцями, а 6 листопада був підписаний договір про підпорядкування УГА головному командуванню збройних сил півдня Росії і про перехід галицького уряду під опіку останнього.

Після капітуляції УГА уряд УНР звернувся до українського народу та республіканського війська з декларацією, в якій запевняв, що для оборони рідного краю і народної свободи уряд УНР вважає необхідним повне об’єднання військового командування Наддніпрянської і Галицької армій. Проте Є. Петрушевич, незважаючи на протест уряду УНР, визнав договір від 6 листопада 1919 р. корисним.

I. Мазепа у 1930 р., оцінюючи ці події, висловив думку, що коли б наприкінці 1919 р. вдалося утримати фронт української армії, то, напевне, українська справа виглядала б незрівнянно краще, ніж вона виглядала на той час. А так урядові установи разом з усім державним майном почали поступово переміщуватися на територію, зайняту польським військом.

Ситуація все більш ускладнювалася. На партійних зборах УСДРП 7 листопада 1919 р. після доповіді секретаря ЦК П. Феденка про становище в Україні в ході гострої дискусії було визнано, що воно стало критичним. До того ж 15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія. Верховне командування справами республіки перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри. ЦК УСДРП спочатку висловив сумнів щодо доцільності входження представників партії до уряду, але потому все ж таки визнав, що «Укр. С.-Д.-я в теперішній момент не може і не має права, не ставлячи під загрозу завоювань революції з боку реакції, відійти від власті». Так закінчувався 1919 р., який I. Мазепа характеризував як рік «найглибшого розпорошення українських сил».

4 грудня 1919 р. уряд I. Мазепи визнав неможливим далі утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 р. частини армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника вирушили у так званий «Зимовий похід» в Україну, у тили Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр I. Мазепа та частина членів уряду також залишилися по той бік фронту. С. Петлюра, не гаючи часу, наказом від 12 грудня 1919 р. призначив заступника I. Мазепи, голову дипломатичної місії УНР у Варшаві А. Лівицького, тимчасово виконуючим обов’язки голови РНМ «на час до налагодження постійного і нормального зв’язку з урядом». Це не сприяло консолідації сил УНР, тому що політичні уподобання тепер уже фактично двох прем’єрів істотно різнилися. До поглиблення розколу в українському національному таборі спричинилася, зокрема, передана А. Лівицьким 2 грудня 1919 р. урядові Польщі Декларація, вироблена дипломатичною місією УНР в Варшаві в ході напружених переговорів з представниками польської делегації.

Цей документ завдав Україні значних політичних, економічних та територіальних втрат. Навіть скупі відомості про його зміст, який старанно приховували, викликали різко негативну реакцію суспільства. Насамперед це стосувалося пункту про визначення кордону з Польщею по р. Збруч (прит. Дністра). Намагаючись оволодіти ситуацією, I. Мазепа 15 лютого 1920 р. на останньому засіданні членів уряду у Кам’янці-Подільському видав розпорядження про те, що «до повернення п. Головного отамана або п. Військового міністра із-за кордону» республіканське військо має виконувати безпосередньо його накази або накази осіб, ним уповноважених».

Є різні свідчення щодо ставлення самого I. Мазепи до Декларації 2 грудня 1919 р. та українсько-польських переговорів, які передували підписанню договору та військової конвенції між УНР та Річчю Посполитою у квітні 1920 р. А. Лівицький 18 березня 1920 р. у листі, розісланому усім дипломатичним місіям УНР за кордоном, повідомляв про свою поїздку до Кам’янця-Подільського для зустрічі з I. Мазепою і для порозуміння з РНМ. Він заявляв, що «всі злочинні байки про якісь розходження, навіть ворожнечу» між ним і I. Мазепою не відповідають дійсності, що «Мазепа і Рада Міністрів цілком опробують нашу «Варшавську політику». П. Феденко, з свого боку, наполягав на тому, що квітневий договір був підписаний А. Лівицьким за згоди С. Петлюри, а I. Мазепа ознайомився з ним лише в середині травня 1920 р. у Вінниці, після повернення з фронту, і був «дуже занепокоєний його змістом». Про це він заявив тоді ж на зібранні політичних партій, громадських організацій та представників військових кіл . У праці «Україна в огні й бурі революції» сам I. Мазепа різко засуджував ступінь поступок, на які погодився А. Лівицький. На знак протесту у доповіді на засіданні РНМ 20 травня 1920 р. він ще в ранзі прем’єра заявив про відставку свою та усього кабінету. Але його зобов’язали продовжити виконання обов’язків до узгодження питання з С. Петлюрою.

Фактично I. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920 р., хоч С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку « за велику історичну працю» і доручив українському соціалісту-федералісту В. Прокоповичу формування нового уряду. Разом з Є. Архипенком та С. Стемповським I. Мазепа входив до комісії з редагування Декларації від 2 червня 1920 р. 28 У новому кабінеті міністрів I. Мазепа очолював міністерство земельних справ.

Відносно причин відставки уряду I. Мазепи цікаві міркування висловив один з міністрів – М. Шадлун. Він твердив, що А. Лівицький на правах заступника прем’єра фактично сформував новий правий кабінет за участі соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, хоч офіційно продовжував називати його урядом українського соціал-демократа I. Мазепи. У цьому паралельному уряді він залишив за собою і посаду міністра юстиції. Сказане підтверджує, зокрема, наказ Директорії від 3 травня 1920 р. про звільнення I. Мазепи з поста міністра внутрішніх справ «з залишенням головою Ради народних міністрів», який з’явився ще до повернення його з армії «Зимового походу». Підписали наказ С. Петлюра та виконуючий обов’язки прем’єра А. Лівицький.

Після відставки I. Мазепа разом з відступаючою республіканською армією подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові. Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П. Феденком та О. Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові Ради Республіки він їздив туди зi Львова. У травні 1921 р. побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В. Винниченком і М. Грушевським. З останнім та його однодумцями з УПСР порозумітися не зміг. У Празі також відвідав посла УНР М. Славинського та М. Шаповала, який саме тоді започатковував організацію Українського громадського комітету.

Влітку 1921 р. родині I. Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові. До того його дружина з двома доньками залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному інституті. У Львові 1922 р. I. Мазепа видав працю «Большевизм і окупація України».

Тим часом життя українців у Польщі ставало все скрутнішим, і в березні 1923 р. I. Мазепа переїхав до Праги. Невдовзі до нього приєдналася і родина. Його дружина, лікар за фахом, влаштувалася працювати у Бактеріологічний інститут. Власне, це вона утримувала чоловіка і дітей. I. Мазепа не припиняв громадсько-політичної діяльності і разом з П. Феденком взявся до справи згуртування сил українських соціал-демократів. У 20-х рр. у складі делегації УСДРП він брав участь у міжнародних соціалістичних конгресах у Гамбурзі (травень 1923 р.), Брюсселі (1928 р.). У 1925 р. I. Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах і навіть переїхав туди жити, залишивши родину у Празі. У жовтні 1927 р. він разом з Б. Мартосом та П. Феденком виступав свідком на суді у справі вбивства С. Петлюри. Під час процесу СВУ у Харкові 1930 р. брав участь у розгортанні за кордоном у пресі кампанії протесту, звинувачуючи радянський суд у фальсифікаціях та терорі. Перебуваючи на еміграції, І. Мазепа у 1936 р. відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідним для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої держави».

Під час німецької окупації I. Мазепа жив замкнено та ізольовано. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед вступом радянських військ виїхав спочатку до Баварії, потім переїхав до Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.

У післявоєнні роки I. Мазепа не полишав політичної діяльності. У 1947 р. представники українських партій обрали його головою підготовчої комісії для створення Української національної ради – передпарламенту УНР в екзилі. Протягом чотирнадцяти місяців тривало вироблення статуту цієї організації, яка згуртувала різні політичні групи. 16 липня 1948 р. в Аугсбурзі відкрилася перша сесія ради, виконавчий орган якої з червня 1948 до 1950 р., до того, як його вразила тяжка хвороба, очолював I. Мазепа. Одним із своїх основних завдань ця організація вважала поширення інформації про Україну. I. Мазепа помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в Аугсбурзі.

Поряд з фаховими виданнями вченого-агронома залишилися його численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, найважливіші з них: «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції» (1950–52)[/spoiler]

Председатель Дзержинского райсовета Сергей Степанюк с пятницы, 7 августа ушел в 20-дневный отпуск до 27 августа согласно заявления, подписанного и.о. городского головы - секретарем горсовета Сергеем Маляренко.

Об этом 0564 сообщили в Дзержинском райисполкоме.

На место исполняющего обязанности председателя Дзержинского райсовета назначен заместитель председателя - Сергей Трубчанинов.

Будучи в официальном отпуске, но зная о визите активистов, Сергей Степанюк и в пятницу и сегодня присутствовал на рабочем месте.

Детали встречи председателя Дзержинского райсовета и общественных активистов читайте позже на нашем сайте.

Как мы сообщали ранее, председатель Дзержинского райсовета Сергей Степанюк с 5 августа вернулся к выполнению должностных обязанностей.

Однако, Генпрокуратура прокуратура Украины намерена отстаивать принципиальную позицию об отстранении от занимаемой должности председателя Дзержинского районного в городе Кривом Роге совета в Апелляционном суде столицы.

Напомним, что 18 мая Министр МВД Арсен Аваков на своей странице в Facebook написал: "Сегодня задержали главу Дзержинского районного совета Г. Кривой Рог Степанюка Сергея Дмитриевича в порядке ст.208 КПК ( с поличным, на месте совершения преступления), по ст. 368. ч.3 . КПК (от 5 до 10 лет)". Арсен Аваков добавил также, что во время задержания "персональная охрана чиновника пыталась оказать сопротивление оперативникам - была локализована". Однако позже выяснилось, что в кабинете находился не бодигард чиновника, а раненый боец 40 БТО "Кривбасс", который пришел на прием к Сергею Степанюку.

Джерело:http://www.0564.ua/