На початку вересня 1671 р. Оттоманська Порта переможно закінчила війну з Венецією й здобула острів Кріт. Султан вирішив, що настав час порахуватися з Польщею. Здійснювалася колись висловлена Дорошенком погроза, що він подвигне на Польщу самий Ахерон, тобто пекло. Однак це пекло насамперед упало на український народ, заради звільнення якого від чужоземного панування і надання йому незалежності й самостійності закликав Дорошенко турок в Україну. Така парадоксальна ситуація й була найбільшою трагедією правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Туреччина вторглася в Україну в 1672 р. величезними силами. Військо султана Магомета IV налічувало 200 тисяч чоловік. Оттоманська Порта направила в Україну власне турецькі війська, війська молдавського і волоського господарів, орди кримського хана. Згодом до них приєднався Дорошенко з 12 тисячами козаків. Артилерія турецького війська налічувала 200 гармат.

 

За указом султана татарські орди були підпорядковані Дорошенкові. Вони прибули до правобережного гетьмана в Чигирин ще задовго до того, як основні турецькі сили увійшли в межі України. Незначне польське військо (шеститисячний корпус) під командуванням Лужецького й кілька тисяч козаків Ханенка, яких направив Ян Собеський, щоб перегородити Дорошенкові шлях до злуки з турками, зазнали поразки від правобережного гетьмана під Четвертинівкою на Поділлі в липні 1672 р. Під Кам'янцем Дорошенко приєднався до армії султана.

 

В Україні головну надію покладали на неприступний Кам'янець, облога якого Магометом IV почалася в перших числах серпня. Дорошенкові сердюцькі полки брали участь у битві за Кам'янець-Подільський, виконуючи разом із частиною татарської орди в Орининському степу роль заслону для турецької армії.

 

Історики, які досліджували цю турецько-польську війну, дійшли висновку, що польське командування зігнорувало велику потенційну силу українського населення Кам'янця — могутньої фортеці з унікальними природними укріпленнями. Прикуті до Старого замку, польські регіментарі залишили поза увагою оборону самого міста. Водночас кам'янецькі міщани заперечували проти капітуляції польського гарнізону й готові були продовжувати боротьбу з агресорами. Біскуп Лянцкоронський, який перебував у Кам'янці, говорив: «Коли захотів просити у турок про armistitum, то міщани, особливо жінки, зрозумівши, що задумали здати місто, дуже різко осуджували, класифікуючи це як зраду».

 

Три тижні тривала облога. Наприкінці серпня фортеця капітулювала. Султан разом із Дорошенком урочисто в'їхали до Кам'янця. Після зайняття міста і ряду невеликих укріплених замків турецькі війська окупували Поділля. Султан розташувався в Бучачі. Татарські орди на чолі з Селім-Гіреєм, турецькі частини під керівництвом Каплан-паші Калеби, молдавські та волоські війська, а також сердюцькі полки Дорошенка султан направив на завоювання Львова. Це строкате військо спалювало й знищувало все, що опинялося на його шляху, не затримуючися, проте, біля тих українських міст, котрі чинили опір.

 

Облога Львова закінчилась угодою про викуп, що значною мірою була наслідком суперечностей між ханом і султаном. Хан не мав наміру завоювати для Оттоманської Порти всю Україну, яка була для нього об'єктом безперервних грабежів, джерелом прибутків. Згодом хан, салтани, аги і мурзи прийняли рішення розпустити свої чамбули на Правобережну Україну. Вони знали, що польського війська тут немає, позаяк шляхта веде переговори з турецькими представниками про мир.

 

2 вересня 1672 р. почалося безприкладне пограбування країни. В історії не було подібного татарського нападу щодо розмірів території, на яку він поширився, і щодо кількості захоплених у полон людей. Величезне ординське військо перейшло до суцільного грабежу, вдавшися до своєї звичайної тактики послідовного дроблення загонів. Татарські чамбули доходили до Вісли, Сана й Карпатських гір.

 

Хан поділив свої орди на три великі групи, які розташували власні коші в Немирові, Комарові й за Дністром. Коші, котрі охороняли добірні ханські війська, являли собою опорні пункти, де зосереджувалося по 10-15 тисяч ординців і куди звозилися захоплені здобич і ясир. Звідти по всій країні розсіялися дрібні татарські загони, покривши її неначебто сіткою. Ординці проникали в такі глухі куточки, де населення не чекало ворога й не вживало запобіжних заходів. Саме тут татари захопили найбільше ясиру.

 

Неможливо визначити кількість захоплених у полон, але відомо, що тоді козаки за один раз відбивали по 20 тисяч невільників. Представники польського посольства у своєму щоденнику записали, що повз Львів татари щодня ведуть багатьох полонених, особливо жінок і дітей. За короткий строк їх пройшло кілька десятків тисяч. Можна припустити, що татари гнали в неволю населення цілих районів.

 

Польські правителі проявили цілковите безсилля перед агресорами, які роздирали Україну. Посполите рушення так і не зібралося. Король зосередив частину війська для власного захисту від замахів політичних противників. Тільки коронний гетьман Ян Собеський сформував із десяти гусарських корогов і решток кварцяних частин невелике, але боєздатне військо (1,5 тисяч чоловік). Протягом тижня воно здійснило відважний рейд через територію, де панували татарські орди. Донесення Собеського королю, а також щоденник походу свідчать про масові виступи українського і польського селянства проти татарських загарбників. Значну роль селяни відіграли у знищенні ворога, котрий ховався в лісах і болотах після розгрому загону нурадин-салтана, який змушений був кинути .зібраний у коші під Комаровим великий ясир після невдалих спроб відправити його у Крим.

 

Жителі сіл, розташованих в околицях Калуша, Рожнятова й Новичів, улаштувавши засаду в Беднарівських лісах і створивши там засіки, перешкоджали ворогові в його спробах сховатися. Вони знищили кілька тисяч татар. Собеський відзначав у селян «велику на те поганство завзятість». 18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким Туреччині та її васалу Дорошенкові переходила велика частина Правобережної України.

 

Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, й на козацьку Україну, яка вважалася самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'язувалася вивести залоги з Білої Церкви та інших фортець і виплачувати султанові контрибуцію в сумі 22 тисячі червінців щорічно. Дорошенко повернувся до Чигирина. Про взяття турецько-татарським військом Кам'янця-Подільського Дорошенко сповістив українське населення універсалом, повідомляючи, що війна з Польщею закінчена й міста, які трималися Ханенка, визнали тепер його (Дорошенка) владу.

 

Проте становище правобережного гетьмана було надзвичайно складним. Здобуття Кам'янця, де турки обернули костьоли і церкви на мечеті й чинили різні насильства і знущання над християнською вірою, а також пограбування країни татарами викликало в усіх людей великий жах. Народ обурювався Дорошенком, вважаючи його головним винуватцем страшного лиха. Дорошенко й сам не був байдужий до результатів турецької інтервенції. З усього Правобережжя в його володіння перейшли тільки напівзруйновані та обезлюднені Брацлавщина й Київщина. Він узагалі був розчарований турецькою протекцією. В останні дні 1672 р. Дорошенко зібрав старшинську раду, на якій порушив питання, чи залишатися під протекцією Туреччини. Рада ухвалила не відступатися від турецького султана.

 

Бучацька угода 1672 р., за визначенням польських істориків, — найганебніша за всю історію Польщі, викликала там патріотичну реакцію. Почалася підготовка до нової війни з Туреччиною. Сейм ухвалив кошти на 60-тисячну армію. Значну допомогу прислав римський папа. Вважаючи, що поляки Бучацьким договором зреклися своїх прав на Правобережжя, Москва вирішила, що її претензії на цю частину України вже не будуть порушувати Андрусівську угоду. Царський уряд розпочав нові переговори з Дорошенком, пропонуючи йому підданство цареві, інакше Москва загрожувала правобережному гетьману війною. У свою чергу Польща намагалася або перетягнути Дорошенка на свій бік, або знищити його за допомогою Ханенка.

 

11 листопада 1673 р. Собеський на чолі 40-тисячного війська, маючи 50 гармат і 12-тисячний литовський корпус, розбив передову турецьку армію Гусейна-паші під Хотином, а на другий день піддався полякам і сам Хотин із його могутньою фортецею. Дорошенко, хоч і дістав від турків великі запаси зброї й амуніції, не брав участі в битві. Він намагався відвести від України загрозу нового вторгнення турків і татар.

 

Тим часом новий лівобережний гетьман Самойлович, який мріяв про гетьманство над усією Україною, переконав московський уряд організувати похід проти Дорошенка, використавши той факт, що Польща й Туреччина зайняті взаємною боротьбою. Наприкінці січня царські війська і козацькі лівобережні полки перейшли Дніпро. На їхній бік пристали Черкаський і Канівський правобережні полки. В інших місцях їм чинили запеклий опір, однак не могли устояти перед набагато переважаючими силами.

 

17 березня 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі генеральну раду. Сюди з'їхалися правобережні полковники, старшина і «значні» козаки. Відбулась рада. Гетьманом обох частин України був обраний Іван Самойлович. Михайло Ханенко добровільно здав свої гетьманські клейноди. Дорошенко не погодився підкоритися новообраному гетьманові й через своїх резидентів у Константинополі й Кам'янці просив знову надіслати турецькі війська в Україну.

 

В червні цього ж року гетьман Самойлович і царський воєвода Ромодановський із великими силами облягли Дорошенка в Чигирині. Два тижні бомбардували вони місто. Правобережний гетьман завзято оборонявся. Султан, який воював у Молдавії, витіснивши звідти поляків, поспішив на порятунок своєму васалові, пославши поперед себе кримського хана Селіма-Гірея. Самойлович і Ромодановський переправилися з військом назад, на Лівобережжя, спаливши перед тим Черкаси.

 

На початку серпня 1674 р. на Поділля вторглися війська під командуванням Каплан-паші, а слідом за ними — головні турецькі сили, які захопили міста Бар, Підгайці, Меджибіж, Умань та ін., спустошуючи й грабуючи їх, забираючи в неволю їх мешканців. Особливо трагічною була доля населення Ладижина та Умані. П'ятисотенна залога в Ладижині відважно захищала місто, оточене з усіх боків турецьким військом. Дорошенко переконав ладижинських жителів здати місто, гарантуючи їм безпеку. Але козаки під керівництвом Мурашка сховалися в замку й продовжували захищатися, поки всі не загинули. Турки вдерлися до міста, спалили його, перебили багатьох жителів, а частину погнали в неволю.

 

В Умані Дорошенко умовив старшину звернутися до турецького командування з повинною. Однак візир Кара-Мустафа наказав спалити місто, а жителів — частину вирізати, а решту погнати в неволю. Полковників та іншу старшину в турецькому таборі схопили й відправили як невільників. Населення міста й козацька залога протягом семи днів продовжували вести боротьбу з турецько-татарським військом, яке, зайнявши Умань, спалило її. Серед полонених з Умані та Ладижина було чотири тисячі запорозьких козаків. 5 вересня 1674 р. недалеко від руїн Умані Дорошенко знову зустрівся з турецьким султаном і домігся свободи для полонених уманців.

 

Наче шквал пройшли турецькі й татарські війська по розореній, залитій кров'ю Правобережній Україні. На осінь султанські сили повернулися за Дністер, а хан з ордами — в Крим. Дорошенко, закінчуючи «приводити край до послуху», уживав жорстоких репресій проти т-их, хто піддався Самойловичу. Таким чином, Дорошенко знову здобув владу на Правобережній Україні, але страшною й кривавою ціною. Повсюди панувала руїна, багато тисяч людей загинуло, потрапило в татарську й турецьку неволю. Населення численних сіл із родинами й майном переселялося на лівий берег.

 

Немало страждань і руїн додав і Ян Собеський, який став польським королем. Зразу ж після відходу турок і татар він вирушив на Правобережжя і зайняв Рашків, Бар, Мигитлів, Брацлав. Останнє місто повстало й знову перейшло під Дорошенкову владу. Собеський спалив Брацлав, а його мешканців винищив до ноги.

 

Дорошенко остаточно втратив колишні популярність і прихильність народу, які обернулися на люту ненависть до нього як винуватця страхітливих подій і руїни. Його покинули близькі люди, навіть родина. Нечисленна старшина з оточення Дорошенка, що залишалася з ним, згодом теж утекла. Пішов від нього також обозний, повівши на лівий берег коней і всю худобу гетьмана.

 

Влітку 1675 р. відбулася нова навала турецько-татарських військ в Україну. Турки остаточно доруйнували Брацлавщину, а татари розпочали переговори з поляками, навіть не допустивши до участі в них представників Дорошенка.

 

Всіма покинутий, зневірений у турецькій політиці, в самоті та відчаї, доживав Дорошенко останні дні свого гетьманства серед неприступних укріплень у Чигирині, до меж якого звузилася його влада. У листах до приятелів він хотів, мабуть, виправдатися: «Коли Божою волею був я змушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запопозького Війська та заховати безпеченство і цілість Отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков народу християнства українського міг утішитися. Тому не тільки з християнами, але й з бусурменськими народами намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі».

 

Дорошенко приймає рішення зректися гетьманської булави. Ще раніше головним супротивником намірів Дорошенка зберегти своє гетьманство хоча б під егідою Москви був Самойлович. Саме тому правобережний гетьман зрікається не перед лівобережним гетьманом і царським головнокомандуючим Ромодановським, а перед Запорозькою Січчю. Дорошенко знав, що запорожці нерідко були вирішальною силою на виборах гетьмана й сподівався, мабуть, що після прийняття від нього присяги вони підтримають його й він залишиться гетьманом Правобережної України під протекторатом Москви.

 

Офіційним мотивом присяги запорожцям було побоювання Дорошенка за своє життя в тому разі, коли він потрапить до рук свого суперника Самойловича. Запорозькі козаки та їхній кошовий отаман Іван Сірко пішли назустріч Дорошенкові, оскільки це відповідало домаганням Січі на керівну роль у виборах гетьмана України.

 

Питання про прийняття присяги Дорошенком обговорювалося на січовій раді ще раніше. 12 березня 1674 р. на пропозицію Івана Сірка було вирішено встановити зв'язок із Дорошенком і добитися від нього приїзду на Січ і здачі гетьманських клейнодів запорожцям. Посольство від усіх куренів у складі 25 чоловік, очолюване запорозьким суддею Стефаном Білим, відправилось у Чигирин. Тепер же, коли Дорошенко повідомив про своє рішення зректися гетьманської булави, загін із 500 запорожців направився з Січі в Чигирин. Керував загоном сам кошовий отаман Іван Сірко.

 

На третій день після прибуття загону Сірка в Чигирин зібралися козаки, міщани, старшина, духовенство. Дорошенко і чигиринці визнали себе винними перед запорожцями за те, що укладали союз із Туреччиною й Кримом. Потім «на Євангелії клялися бути у вічному підданстві царя». Зберігся текст присяги Дорошенка, де він заявив, що «нерозірване прийняв братерство» з запорожцями й відходить від турецько-татарських агресорів.

 

Після присяги Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор, а також шість гармат і дві бочки пороху. Сірко порадив Дорошенкові зберігати інші клейноди в Чигирині до одержання указу царя. Дорошенко послав у Москву очолюване його братом Андрієм посольство із 100 чоловік, яке повезло турецькі санджаки (прапори), одержані свого часу Дорошенком від султана.

 

Лівобережний гетьман Самойлович, котрий завжди був проти переходу правобережного гетьмана під царський протекторат, оскільки побоювався втратити гетьманство, вбачав у присязі Дорошенка перед запорожцями зазіхання на свою владу. Обурення Самойловича викликала також розсипка кошовим отаманом у Чернігівський, Стародубський, Ніжинський і Прилуцький полки, підпорядковані лівобережному гетьману, грамот, в яких повідомлялося про перехід Дорошенка під московський протекторат і про необхідність прихильно ставитися до нього. Сірко, крім того, закликав припинити міжусобицю. Самойлович і в цьому також вбачав посягання на свою владу.

 

Московський уряд вважав, що запорожці зазіхнули на царські прерогативи відносно затвердження та усунення українських гетьманів, і тому не визнав присяги Дорошенка, якому було запропоновано перейти на Лівобережжя й принести присягу гетьману Самойловичу і командуючому царськими збройними силами в Україні Ромодановському. Кошовому отаману Сіркові був надісланий царський указ про те, щоб він не укладав «договоры, какие ему не указано». Клейноди, одержані від Дорошенка, запорожці мали переслати Ромодановському або в Москву. Царський уряд рішуче заявив, що знакам гетьманської влади не місце на Січі. Самойловичу було наказано добитися від Дорошенка присяги, а в разі відмови останнього почати проти нього воєнні дії, щоб не допустити його об'єднання на весну з татарами й турками. Проте прислані Дорошенком у Москву санджаки були прийняті.

 

На самій Січі присяга Дорошенка, особливо серед старшини, розглядалась як безкровна перемога над турецькими й татарськими агресорами. Запорозькій старшині, котра намагалася відігравати керівну роль у політичному житті в Україні, найбільше імпонувала та обставина, що Дорошенко віддав перевагу Січі перед гетьманом Самойловичем. Яскравою ілюстрацією тодішніх настроїв старшини є лист курінних отаманів до гетьмана Самойловича від 14 січня 1676 р. У листі зазначалося, що в той час, як лівобережний гетьман не добився переходу Дорошенка в російське підданство за допомогою воєнної експедиції, запорожці досягли цього безкровне. Курінні отамани також доводили, що перехід Дорошенка в підданство Москви завдав удару по султанській Туреччині, з-під влади якої була вирвана Правобережна Україна. Передання гетьманських клейнодів Січі, запевняли автори листа, цілком виправдане, оскільки Запорожжя — «корінь козацтва».

 

Дорошенко так і не виказав бажання складати присягу перед Самойловичем і Ромодановським. Тоді цар Федір Олексійович наказав іти на нього походом. У вересні 1676 р. 30-тисячне московсько-козацьке військо підступило до Чигирина. Після короткого бою Дорошенко вирішив капітулювати. 19 вересня 1676 р. він зрікся свого гетьманства перед Самойловичем і Ромодановським.

 

За наказом царського уряду у 1677 р. Петра Дорошенка було відправлено до Москви, хоча він бажав закінчити своє життя в Україні. У 1679-1682 роках він був воєводою у В'ятці. Через два роки йому було надано маєток на тисячу дворів у селі Ярополчому під Москвою (тепер Ярополець Волоколамського району). Там він і закінчив своє буремне життя 9 листопада 1698 р....