22 серпня о 12.00 на Холодноярщині, в селі Матвіївка Чигиринського району Черкаської області, відбудеться відкриття пам’ятника козакам і козачкам села Матвіївка, які боролися за Самостійну Україну в 1917 – 1920-х роках.
Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять борців за волю України!
Їхати з Києва трасою Київ – Дніпропетровськ через Обухів, Кагарлик, Смілу, Кам’янку, Косарі, за Фундукліївкою поворот ліворуч на Чигирин і далі через села Китайгород, Триліси та Любомирка, в центрі якої поворот ліворуч і за 3 км буде вже село Матвіївка. З Черкас їхати через Чигирин, село Іванівку та хутір Вдовичин.
До зустрічі в Холодному Яру!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Волинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівський району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва.
 
Загинув отаман в час наступу українського війська на Київ – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув з руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі села Корчівка.
 
1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Oтаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.
 
Від березня 1919 р. Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.
 
Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юліан Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси.
 
Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової. Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського – Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся
 
Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана Олекса.
 
У листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо. Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому. Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!”
 
Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але позбавлені елементарних людських почуттів більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним. І козаки розвернулися в бойову лаву. Ворога відкинули. Тіло ж отамана таємно поховали на кладовищі села Корчівки.
 
Отамана заступив брат Василь. Уже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено більшовицьку залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: “Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати”. Й більшовицькі історики не оминули цієї події. Ось як вони писали: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек”. Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж, очевидно, в Радомишлі в серпні 1919 р. достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.
 
Соколовські подарували Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю).
 

Чому українці століттями згадували Хмельниччину з пієтетом, незважаючи на ріки крові і сліз, пролитих їхніми предками?
Відповідаючи на це питання, Михайло Грушевський наводить в “Історії України-Руси” лист глухівського сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, невдоволеного, що до нього звертаються прості українці, мовляв, простолюдин не може звертатися безпосередньо до нього. “Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а рицарі Війська Запорозького, – відповідав Пилип Уманець. – За ласкою Божою, доки його воля свята, в нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”.
Отак!

Хмельницький, поламавши стару ієрархію, яка закріплювала підневільний стан українського народу, підніс дух народу, перетворив гречкосіїв на козаків, витворив вояцьку верству. Ліквідувавши встановлені окупантами національні, класові та спадкові привілеї для їхньої провідної верстви, він створив нову ієрархію, нову еліту, українсько-старшинську, войовничу, державотворчу. “І перед “простим чоловіком”, – слушно зазначав Грушевський, – простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, відкрилась можливість впливати на долю свого народу, бо тепер головними ставили особисті прикмети – героїзм, талант, енергія, бойові успіхи, любов до Батьківщини, вірність їй та Гетьману Війська Запорозького.
У добу Хмельниччини й бідний чоловік міг вибитися в люди, стати окрасою нашого народу. Не те, що зараз, коли успіх визначають не видатні якості особистості, а приналежність до олігархічного клану чи урядової партії, протекція, продажність, чималий статок, відданість дідькові-олігарху, співучасть у розкраданні держави, ворожість до українства. Чесний, талановитий і хоробрий чоловік позбавлений шансів взяти участь в управлінні державою. Він не потрібен владоможцям. Їм простіше мати справу з корупціонерами, політичними повіями, показово банальними людьми…
Справжня національна еліта нині перебуває на маргінесі. Вона не має можливості впливати на процеси державного будівництва, або ці можливості суттєво обмежені. Українська еліта відсторонена від влади. А країна, де національна еліта перебуває на маргінесі, завжди буде маргінальною державою.
Чи не тому про Хмельниччину Михайло Грушевський згадував з натхненням?! “Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, – писав він, – і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіазмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крові і сліз, зв’язаних з викликаними нею потрясіннями. …Велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їх неволі і упослідження. Дало їм почути себе людьми – не простими, а повновартними. Оживила в їх думках невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а “навіки”. Від Хмельниччини бере початок нове українське життя, се я не раз говорив. І Хмельницький, як головний потрясатель, зістанеться героєм української історії”.
Тому треба пам’ятати про Хмельниччину, про часи, коли український народ порядкував у своїй хаті, творив державу для себе, а не для захланних чужинців, які й сьогодні не відмовились від стародідьківської ідеї панувати “у нашій сторонці”. І панують, перетворюючи козацьку націю у гречкосійну…
Еліта може бути тільки національною. Тільки вона відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух.
Поки національна еліта не стане до державного керма, Українська держава не потрапить у світову еліту, а народ український лишатиметься упослідженим.
Отож потрібна нова Хмельниччина, яка породить нових лицарів, нову (українську!) провідну верству, що й приведе до щастя наш народ, поверне йому гідне місце у світовій ієрархії.

Роман КОВАЛЬ