Мазепа Ісаак Прохорович – керівник уряду УНР у 1919-1920 (1884 - 1952) (керував урядом: серпень 1919 р. – травень 1920 р.)

Народився 16 серпня 1884 р. в с. Костобобер Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, нині с. Костобобрів Семенівського району Чернігівської області, у родині міщан козацького походження. Його батько зміг забезпечити синові освіту у повітовій бурсі у м. Новгород-Сіверський, нині Чернігівської області, потім у духовній семінарії в Чернігові. Цей час виявився важливим для формування у юнака, «який» до того відчував себе «малоросом», національної свідомості.

У Санкт-Петербурзі доля звела його з М. Поршем та С. Петлюрою. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – студенткою медичного жіночого інституту Н. Сингалевич, яка теж входила до організації УСДРП. Віддаючи багато сил громадській діяльності, I. Мазепа одночасно серйозно ставився до освіти і відвідував лекції не лише з майбутнього фаху, а й з історії та філософії права, з економічних наук, мовознавства тощо. Це сприяло розширенню його світогляду, давало змогу глибше зрозуміти громадське життя.

У 1907 р. Петербурзька організація УСДРП обрала I. Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після з’їзду він певний час працював партійним організатором на Полтавщині. Ледве уник арешту. Поїздки у партійних справах переконали I. Мазепу в тому, що в масах разом із політичним розвитком зростала національна свідомість.

Після отримання диплома працював з 1911 до 1915 р. агрономом у земських установах Нижегородської губернії. Потім з групою молодих агрономів виїздив до Австрії, Німеччини та Данії для ознайомлення з системою ведення сільського господарства. У 1915 р. вернувся в Україну й осів у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), де працював у губернському продовольчому комітеті. Паралельно налагоджував контакти з місцевою нелегальною організацією УСДРП, яка розгорнула широку пропаганду проти імперіалістичної війни.

Після утворення ЦР I. Мазепа багато зробив для легалізації і розгортання діяльності українських партій та організацій у Катеринославі. Це було нелегкою справою: у громадсько-політичному житті міста тоді головні позиції належали росіянам і так званим «малоросам». Не випадково на початку революції жодна з українських партій не спромоглася через відсутність коштів на видання власної газети українською мовою. Нерегулярно виходив лише «Вістник товариства “Просвіта”».

I. Мазепа став одним з організаторів Українського губернського національного з’їзду Катеринославщини, який працював 21–22 травня 1917 р. Його делегати підтримали вимоги УЦР про національно-територіальну автономію України і обрали губернську Українську раду. У червні 1917 р. як гість був присутній на Катеринославському губернському селянському з’їзді. Прислухаючись до дискусій, він під час зустрічей з делегатами прагнув роз’яснити їм суть домагань національно-територіальної автономії України. Зрештою, ця вимога увійшла до резолюції з’їзду.

На серпневих 1917 р. муніципальних виборах в Катеринославську думу було обрано 113 депутатів. Із них лише 9 представляли українські партії, в тому числі 6 українських соціал-демократів, серед яких був і I. Мазепа. Останній увійшов також до губернської земської управи, серед восьми членів якої лише троє були українці. Від робітників металургійного заводу Брянського товариства його обрали до Катеринославської ради робітничих і солдатських депутатів.

Аналізуючи пізніше результати виборів до Всеросійських та Всеукраїнських Установчих зборів, І. Мазепа констатував, що «неукраїнське місто поволі ставало головною базою російських більшовиків», але, на його думку, надію вселяло те, що по губернії український блок зібрав понад 50 % голосів. У грудні 1917 р. за редакцією І. Мазепи та П. Феденка у Катеринославі почав виходити орган УСДРП «Наше слово». Під час грудневих боїв цього ж року між силами українського національного табору Катеринослава та більшовиками І. Мазепа разом з іншими представниками українських партій у Раді робітничих та солдатських депутатів міста під кулями ходив на переговори між штабами протиборствуючих сил. Після встановлення в місті влади рад він практично перейшов на напівлегальне становище, але продовжував виконувати свої обов’язки і в губернській земській управі, і в Думі до їхнього розпуску у березні 1918 р.

17–19 березня 1918 р. на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі I. Мазепа очолив українську соціалістичну фракцію, до якої увійшли представники УСДРП та правих українських есерів. У промові на з’їзді 18 березня він протестував проти російсько-більшовицької окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки московських комісарів і що саме наступ російських військ примусив УЦР підписати мирний договір у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). Після залишення Катеринослава радянськими військами у квітні 1918 р. очолив губернську революційну раду, яка почала діяти як місцева політична влада.

За часів гетьманської держави П. Скоропадського у Катеринославі почалися гоніння на активних діячів українського руху. I. Мазепа, працюючи, як і раніше, у губернській земській управі, намагався якось захистити їх. Під прикриттям земства влітку 1918 р. він кілька разів виїздив до Києва, де відвідував засідання ЦК партії, мав розмови з С. Петлюрою, який очолював тоді Всеукраїнський союз земств, із В. Винниченком, М. Поршем та іншими провідними діячами національного руху. У жовтні за редагування газети «Наше слово» за наказом губернського старости I. Мазепу заарештували, але невдовзі звільнили. Загалом він різко негативно оцінював політику П. Скоропадського, вважаючи, що після проголошення того гетьманом «влада на Україні фактично опинилася в руках російських реакційних кіл», а добу гетьманщини він характеризував, як «штучне припинення революційного руху, що саме перед тим, в кінці 1917-го й на початку 1918-го року, дійшов до найвищої точки свого розвитку».

15 листопада 1918 р., якраз з утворенням Директорії, І. Мазепа прибув до Києва, зустрівся з головою Українського революційного комітету В. Чехівським та іншими діячами національного руху. На початку січня 1919 р. отримав запрошення на VI з’їзд УСДРП, на якому катеринославська делегація, на відміну від київської, що висловлювалася на користь встановлення влади рад, категорично заперечувала принцип диктатури пролетаріату міста над селом. Зрештою, з’їзд схвалив проект резолюції, запропонований I. Мазепою, П. Феденком та М. Поршем. I. Мазепу обрали до ЦК УСДРП, і він став його секретарем.

Наприкінці січня 1919 р. на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив проти прихильників «радянської платформи» і взяв участь у редагуванні Декларації фракції УСДРП, проголошеної 26 січня 1919 р. До скликання парламенту пропонувалося передати владу в республіці Директорії УНР з включенням до її складу представників ЗОУНР. Вирушаючи на початку лютого 1919 р. разом з проводом республіки з Києва до Вінниці, I. Мазепа вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів, найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та низки інших київських видань.

Аналізуючи у своїх працях події, пов’язані з відставкою уряду В. Чехівського, І. Мазепа називав вихід соціалістів з уряду фатальною помилкою. Пізніше стало очевидним, що командування десанту Антанти на півдні Росії не бажало визнавати незалежності України і за правління нового, правого кабінету С. Остапенка. 9 квітня 1919 р. І. Мазепу було призначено міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді українського соціал-демократа Б. Мартоса. Того ж дня він залишив секретарство ЦК УСДРП і зосередився на державній праці.

У квітні І. Мазепа брав участь у нарадах з американськими представниками у м. Броди (нині Львівської обл.). У відповідь на запитання останніх, чи має Україна достатню кількість інтелігенції для налагодження національної державної справи, він відповів, що після революції навіть зросійщена раніше інтелігенція повертається до свого народу.

Під час спроби перевороту, вчиненого 29 квітня 1919 р. отаманом Оскілком у Рівному, I. Мазепу заарештували разом з прем’єром Б. Мартосом та іншими членами уряду. Після придушення виступу усіх звільнили. На посту міністра внутрішніх справ I. Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом С. Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення порозуміння між урядами Наддніпрянщини та Галичини запропонував замінити на посту прем’єра Б. Мартоса його однопартійцем I. Мазепою. 27 серпня з’явився відповідний наказ Директорії про відставку Б. Мартоса «згідно з проханням» і «через перевтому». I. Мазепа приступив до виконання обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 р. 9 Директорія у спеціальному «рескрипті» на його ім’я вказала на необхідність реалізації проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларації від 12 серпня 1919 р. нового курсу і утворення коаліційного уряду. Проте коаліція I. Мазепі не вдалася, бо відступ республіканського війська від Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали у галичан бажання працювати в уряді. Зрештою, його новий склад мало відрізнявся від попереднього.

Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту I. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.

До кабінету I. Мазепи увійшли представники УСДРП, УПСР, УПСФ, Єврейської народної партії та ін. У 1930 р., на еміграції, у статті «Творена держава. Боротьба 1919 р.», включеній до збірника пам’яті С. Петлюри, I. Мазепа характеризував уряд свого попередника Б. Мартоса і свій як соціалістичну коаліцію. Однак у РНМ УНР було представлено більш широкий спектр партій.

Особливо плідними для прем’єра виявилися вересень – листопад 1919 р. Після від’їзду А. Лівицького з дипломатичною місією до Варшави на нього були додатково покладені обов’язки міністра закордонних справ. 13 вересня по доповіді I. Мазепи кабінет міністрів розглянув питання про доцільність дальшого існування міністерства в справах Галичини, яке було порушено у зв’язку з вимогами певних «впливових галицьких кіл». 27 вересня Кабінет міністрів розглянув відповідний законопроект про ліквідацію цієї структури.

У цілому ж прем’єрство I. Мазепи, як свідчив П. Феденко, припало на складний час, коли «тільки непохитна, хто-небудь скаже – романтична віра держала тоді людей при уряді і в армії УНР, хоч бували дні, коли більшовицька кіннота знаходилася за 25 кілометрів від тимчасової столиці УНР». Тривав і наступ денікінців. Але уряд діяв. 30 вересня РНМ ухвалила законопроект про скасування станів в Україні, 10 жовтня кабінет розглянув проект присяги Директорії, урядові та війську. 17 жовтня 1919 р. РМ навіть ухвалила рішення підготувати на наступне засідання законопроект в справі заснування державних архівів. На початку листопада в полі її зору опинилися питання про статути лікарняних кас, про умови відведення земель власникам підприємств тощо.

Намагаючись стабілізувати ситуацію, Директорія 25 жовтня скликала Державну нараду, до участі в якій поряд з урядовцями УНР та Галичини залучався широкий спектр політичних партій та громадських організацій. Після вступного слова С. Петлюри виступили голови урядів Є. Петрушевич та I. Мазепа. Останній констатував повний крах «орієнтації на чужі сили» і закликав у боротьбі за незалежність використовувати внутрішні резерви, в тому числі – повстанський рух по той бік фронту. Галицька сторона ніби погоджувалася на узгодження дій обох урядів, але відразу після закінчення наради стало відомо про сепаратні переговори командування УГА з денікінцями, а 6 листопада був підписаний договір про підпорядкування УГА головному командуванню збройних сил півдня Росії і про перехід галицького уряду під опіку останнього.

Після капітуляції УГА уряд УНР звернувся до українського народу та республіканського війська з декларацією, в якій запевняв, що для оборони рідного краю і народної свободи уряд УНР вважає необхідним повне об’єднання військового командування Наддніпрянської і Галицької армій. Проте Є. Петрушевич, незважаючи на протест уряду УНР, визнав договір від 6 листопада 1919 р. корисним.

I. Мазепа у 1930 р., оцінюючи ці події, висловив думку, що коли б наприкінці 1919 р. вдалося утримати фронт української армії, то, напевне, українська справа виглядала б незрівнянно краще, ніж вона виглядала на той час. А так урядові установи разом з усім державним майном почали поступово переміщуватися на територію, зайняту польським військом.

Ситуація все більш ускладнювалася. На партійних зборах УСДРП 7 листопада 1919 р. після доповіді секретаря ЦК П. Феденка про становище в Україні в ході гострої дискусії було визнано, що воно стало критичним. До того ж 15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія. Верховне командування справами республіки перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри. ЦК УСДРП спочатку висловив сумнів щодо доцільності входження представників партії до уряду, але потому все ж таки визнав, що «Укр. С.-Д.-я в теперішній момент не може і не має права, не ставлячи під загрозу завоювань революції з боку реакції, відійти від власті». Так закінчувався 1919 р., який I. Мазепа характеризував як рік «найглибшого розпорошення українських сил».

4 грудня 1919 р. уряд I. Мазепи визнав неможливим далі утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 р. частини армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника вирушили у так званий «Зимовий похід» в Україну, у тили Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр I. Мазепа та частина членів уряду також залишилися по той бік фронту. С. Петлюра, не гаючи часу, наказом від 12 грудня 1919 р. призначив заступника I. Мазепи, голову дипломатичної місії УНР у Варшаві А. Лівицького, тимчасово виконуючим обов’язки голови РНМ «на час до налагодження постійного і нормального зв’язку з урядом». Це не сприяло консолідації сил УНР, тому що політичні уподобання тепер уже фактично двох прем’єрів істотно різнилися. До поглиблення розколу в українському національному таборі спричинилася, зокрема, передана А. Лівицьким 2 грудня 1919 р. урядові Польщі Декларація, вироблена дипломатичною місією УНР в Варшаві в ході напружених переговорів з представниками польської делегації.

Цей документ завдав Україні значних політичних, економічних та територіальних втрат. Навіть скупі відомості про його зміст, який старанно приховували, викликали різко негативну реакцію суспільства. Насамперед це стосувалося пункту про визначення кордону з Польщею по р. Збруч (прит. Дністра). Намагаючись оволодіти ситуацією, I. Мазепа 15 лютого 1920 р. на останньому засіданні членів уряду у Кам’янці-Подільському видав розпорядження про те, що «до повернення п. Головного отамана або п. Військового міністра із-за кордону» республіканське військо має виконувати безпосередньо його накази або накази осіб, ним уповноважених».

Є різні свідчення щодо ставлення самого I. Мазепи до Декларації 2 грудня 1919 р. та українсько-польських переговорів, які передували підписанню договору та військової конвенції між УНР та Річчю Посполитою у квітні 1920 р. А. Лівицький 18 березня 1920 р. у листі, розісланому усім дипломатичним місіям УНР за кордоном, повідомляв про свою поїздку до Кам’янця-Подільського для зустрічі з I. Мазепою і для порозуміння з РНМ. Він заявляв, що «всі злочинні байки про якісь розходження, навіть ворожнечу» між ним і I. Мазепою не відповідають дійсності, що «Мазепа і Рада Міністрів цілком опробують нашу «Варшавську політику». П. Феденко, з свого боку, наполягав на тому, що квітневий договір був підписаний А. Лівицьким за згоди С. Петлюри, а I. Мазепа ознайомився з ним лише в середині травня 1920 р. у Вінниці, після повернення з фронту, і був «дуже занепокоєний його змістом». Про це він заявив тоді ж на зібранні політичних партій, громадських організацій та представників військових кіл . У праці «Україна в огні й бурі революції» сам I. Мазепа різко засуджував ступінь поступок, на які погодився А. Лівицький. На знак протесту у доповіді на засіданні РНМ 20 травня 1920 р. він ще в ранзі прем’єра заявив про відставку свою та усього кабінету. Але його зобов’язали продовжити виконання обов’язків до узгодження питання з С. Петлюрою.

Фактично I. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920 р., хоч С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку « за велику історичну працю» і доручив українському соціалісту-федералісту В. Прокоповичу формування нового уряду. Разом з Є. Архипенком та С. Стемповським I. Мазепа входив до комісії з редагування Декларації від 2 червня 1920 р. 28 У новому кабінеті міністрів I. Мазепа очолював міністерство земельних справ.

Відносно причин відставки уряду I. Мазепи цікаві міркування висловив один з міністрів – М. Шадлун. Він твердив, що А. Лівицький на правах заступника прем’єра фактично сформував новий правий кабінет за участі соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, хоч офіційно продовжував називати його урядом українського соціал-демократа I. Мазепи. У цьому паралельному уряді він залишив за собою і посаду міністра юстиції. Сказане підтверджує, зокрема, наказ Директорії від 3 травня 1920 р. про звільнення I. Мазепи з поста міністра внутрішніх справ «з залишенням головою Ради народних міністрів», який з’явився ще до повернення його з армії «Зимового походу». Підписали наказ С. Петлюра та виконуючий обов’язки прем’єра А. Лівицький.

Після відставки I. Мазепа разом з відступаючою республіканською армією подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові. Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П. Феденком та О. Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові Ради Республіки він їздив туди зi Львова. У травні 1921 р. побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В. Винниченком і М. Грушевським. З останнім та його однодумцями з УПСР порозумітися не зміг. У Празі також відвідав посла УНР М. Славинського та М. Шаповала, який саме тоді започатковував організацію Українського громадського комітету.

Влітку 1921 р. родині I. Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові. До того його дружина з двома доньками залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному інституті. У Львові 1922 р. I. Мазепа видав працю «Большевизм і окупація України».

Тим часом життя українців у Польщі ставало все скрутнішим, і в березні 1923 р. I. Мазепа переїхав до Праги. Невдовзі до нього приєдналася і родина. Його дружина, лікар за фахом, влаштувалася працювати у Бактеріологічний інститут. Власне, це вона утримувала чоловіка і дітей. I. Мазепа не припиняв громадсько-політичної діяльності і разом з П. Феденком взявся до справи згуртування сил українських соціал-демократів. У 20-х рр. у складі делегації УСДРП він брав участь у міжнародних соціалістичних конгресах у Гамбурзі (травень 1923 р.), Брюсселі (1928 р.). У 1925 р. I. Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах і навіть переїхав туди жити, залишивши родину у Празі. У жовтні 1927 р. він разом з Б. Мартосом та П. Феденком виступав свідком на суді у справі вбивства С. Петлюри. Під час процесу СВУ у Харкові 1930 р. брав участь у розгортанні за кордоном у пресі кампанії протесту, звинувачуючи радянський суд у фальсифікаціях та терорі. Перебуваючи на еміграції, І. Мазепа у 1936 р. відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідним для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої держави».

Під час німецької окупації I. Мазепа жив замкнено та ізольовано. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед вступом радянських військ виїхав спочатку до Баварії, потім переїхав до Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.

У післявоєнні роки I. Мазепа не полишав політичної діяльності. У 1947 р. представники українських партій обрали його головою підготовчої комісії для створення Української національної ради – передпарламенту УНР в екзилі. Протягом чотирнадцяти місяців тривало вироблення статуту цієї організації, яка згуртувала різні політичні групи. 16 липня 1948 р. в Аугсбурзі відкрилася перша сесія ради, виконавчий орган якої з червня 1948 до 1950 р., до того, як його вразила тяжка хвороба, очолював I. Мазепа. Одним із своїх основних завдань ця організація вважала поширення інформації про Україну. I. Мазепа помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в Аугсбурзі.

Поряд з фаховими виданнями вченого-агронома залишилися його численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, найважливіші з них: «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції» (1950–52)[/spoiler]