Головна » 2015 » Жовтень » 25

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА У 1657–1687 РР. ЗАВЕРШЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА РУЇНИ

Виконуючи волю хворого гетьмана Б. Хмельницького, у квітні 1657 р., на скликаній ним старшинській раді, гетьманом України проголошено його молодшого сина 16-річного Юрія Хмельницького (бл. 1641–1685). Після смерті Б. Хмельницького козацька рада у Чигирині 23 серпня 1657 р. підтвердила це рішення. Оскільки ж Юрко Хмельницький (якого ще звали Юрась Хмельниченко) був ще юним і не закінчив навчання у колегії, він, за порадою старшини, тимчасово склав владу. 25 жовтня 1657 р. Генеральна Військова Рада у Корсуні обрала гетьманом генерального писаря Івана Остаповича Виговського (? – 16 (26) березня 1664), який увійшов у історію як видатний український державний, політичний і військовий діяч.

 додатково по темі:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/

Він походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив у міському суді в Луцьку, згодом – намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку «Хмельниччини» служив у кварцяному війську, як ротмістр брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків І. Виговський потрапив у полон до татар. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував сам Б. Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Ґірея III за коня. Тоді І. Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити i дотримав її. В 1648 р. був призначений генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібності, І. Виговський став одним з найближчих дорадників гетьмана, виконував його найважливіші доручення, в т. ч. вів переговори з Річчю Посполитою, Московією, Швецією, Кримським ханством та іншими державами. Під час облоги Львова Б. Хмельницький послав І. Виговського до трансільванського князя Д’єрдя Ракоці для укладення союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, згодом справа таки дійшла до цього союзу (1656 р.). Як голова створеної ним же Генеральної канцелярії став другою особою в державі після гетьмана і почувався доволі самостійно.

Після смерті Б. Хмельницького, на Корсунській Генеральній Військовій Раді 25 жовтня 1657 р. Іван Виговський був обраний гетьманом України. На раді генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства в присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигороду, Молдови і Волощини потвердили рішення попередніх козацьких рад (23 і 26 серпня 1657 р.) про обрання І. Виговського гетьманом України. Під час цієї ради було ратифіковано українсько-шведський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення незалежності і територіальної цілісності України. За умовами Корсунського договору 1657 р., шведський король Карл Х Ґустав зобов’язувався домагатися визнання Річчю Посполитою незалежності України; західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства, які знаходилися під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Однак, умови цього договору не були реалізовані через початок воєнних дій між Швецією і Данією, та ускладнення внутрішньополітичної ситуації в Україні.

Водночас, на Корсунській раді було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та укласти перемир’я з Польщею. Корсунська рада остаточно вирішила питання переорієнтації зовнішньополітичного курсу Української держави. Гетьманський уряд, шляхом укладення воєнно-політич-
них угод з кількома європейськими країнами, і одночасним припиненням союзницьких відносин з Московією, намагався досягти повної державної незалежності України. Варто сказати, що така політика була продовженням останніх прижиттєвих планів Б. Хмельницького, спрямованих на досягнення повної державної незалежності України.

У зовнішній політиці І. Виговський підтримував дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час, відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання «Березневих статей» 1654 р., та розпочав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету Гетьманщини, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика І. Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців агентами московського уряду, який намагався ще більше поглибити суперечності в українському суспільстві, та антидержавні дії групи козацької старшини, спричинили заворушення серед частини козаків та селянства на Полтавщині. Його очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш.

Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку і підняв протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем. Офіційною версією бунтівного Запорожжя була їх неучасть в обранні гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар також зумів залучити на свою сторону понад 20 тисяч учасників селянського повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників. Дейнеками називали селян озброєних дрючками (від турецького «дейнека» – дрючок). Загони дейнеків очолювали С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра, М. Зеленський. Повстання, центром якого стала Полтавщина, почалося восени 1657 р. Повсталі виступали з вимогами повернути т. зв. козацькі вольності – право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя і вибирати гетьмана «Чорною радою». Цей народний рух використала незадоволена державницькою політикою І. Виговського промосковсько налаштована частина козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства.

26 січня (6 лютого) загони М. Пушкаря і Я. Барабаша, які налічували бл. 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершилася невдачею. В травні 1658 р. регулярні частини, за підтримки загону кримських татар, після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 р. загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У цьому бою загинув М. Пушкар, а загони дейнеків були розсіяні. Я. Барабаш намагався втекти до наступаючих на Лівобережжя московських військ, однак у серпні 1658 р. був схоплений козаками і страчений. Ця кровопролитна боротьба, в якій загинуло бл. 50 тис. осіб, стала початком Руїни.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції, змусили І. Виговського до союзу між державою Війська Запорозького (Гетьманщиною) із Річчю Посполитою. 6 (16) вересня 1658 р., після довгих переговорів в м. Гадячі, було укладено Гадяцький договір (або трактат), який складався з чотирьох розділів. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором трактату, і П. Тетеря, а польську – К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

Юрій Немирич (бл. 1612 – серпень 1659) походив з українського шляхетського роду, навчався в аріанській академії в Ракові та університетах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа, Парижа. Там написав кілька праць з філософії й богослов’я. Був лідером українських протестантів-социніан, одним із засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ, але з релігійних мотивів перейшов на бік шведського короля лютеранина Карла Х Ґустава, брав участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На початку 1657 р. перейшов на козацьку службу і став прихильником політичних планів Б. Хмельницького, був одним з авторів шведсько-українського союзу. Влітку 1657 р. прийняв православ’я і отримав звання полковника.

За умовами Гадяцького договору Україна, як незалежна держава, під назвою Велике князівство Руське мала входити на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення – Речі Посполитої (де-факто, Речі Посполитої Трьох Народів). Територію Великого князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу мав здійснювати гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі привілейовані стани українського суспільства – козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві, або в іншому місті, передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні, польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гадяцького договору розглядав питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія отримає такі ж права, що й Краківський університет. В іншому місті України мали заснувати другу академію або університет. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні «скільки буде потрібно».

У ході переговорів, українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких інших питаннях польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гадяцької угоди не цілком задовольняли обидві сторони, і тому є сумніви чи цей договір міг бути довготривалим. Усе ж трактат був ратифікований сеймом Речі Посполитої і на ньому присягнув король Ян ІІ Казимир.

Дізнавшись про укладення договору І. Виговського з Польщею, Московія розпочала відкриту агресію проти Гетьманщини. У вересні 1658 р. спробу вибити з Києва московську залогу і здобути за підтримки київських міщан місто здійснив Д. Виговський, брат гетьмана. Однак, московський воєвода, князь Юрій Барятинський, який командував московською залогою в Києві, зумів відбитися. Щоб помститися киянам він зруйнував частину міста, знищивши при цьому до 15 тисяч мирних жителів.

Ранньою весною 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя О. Трубецького і Г. Ромодановського розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Неподалік від Конотопа (тепер Сумська обл.) московське військо було на деякий час затримане козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Однак, під натиском переважаючих сил противника, українські частини відступили у місто. Наприкінці березня 1659 р. московська армія почала облогу Конотопа. Захисники міста під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбивали всі штурми противника. Героїчна оборона міста скувала основні сили російського війська, яке втратило бл. 10 тис. вбитими, і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою.

У червні 1659 р., зібравши всі можливі військові сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам. 28–29 червня
(8–9 липня) 1659 р. на р. Соснівці, поблизу Конотопа, відбулася вирішальна битва, в якій 100-тисячна московська армія була вщент розгромлена. На боці українських гетьманських військ воювали, за умовами Гадяцької угоди, поляки, а також німецькі найманці і татари. В ході битви росіяни втратили бл. 30 тис. вбитими і 5 тис. полоненими (за іншими даними – 40 тис. вбитими і 15 тис. полоненими, серед яких було кілька бояр, зокрема Пожарський, Львов). Рештки військ противника відступили під Курськ.

Проте І. Виговський не зміг скористатися результатами блискучої перемоги. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній підтримці московського уряду організував І. Безпалий, а також Т. Цюцюра і В. Золотаренко. Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. В листопаді 1658 р., під Варвою (тепер Чернігівська обл.), Іван Безпалий був обраний наказним гетьманом. Скориставшись новим протигетьманським виступом, новосформовані московські війська під командуванням Г. Ромодановського знову розпочали наступ на Лівобережжя. Свої загони до московських військ приєднав І. Безпалий. У вересні 1659 р., зрадивши гетьмана, до частини промосковськи налаштованої старшини, яка готувала змову проти І. Виговського, приєднався В. Золотаренко. Невдовзі він разом з Я. Сомком допоміг московським військам Трубецького захопити Лівобережну Україну і склав у Ніжині присягу на вірність царю Олексію Михайловичу.

Існувало й незадоволення народу умовами Гадяцької угоди (союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався багатьма неможливим). Це призвело до народного повстання проти влади І. Виговського. Сама Польща теж не спішила дотримуватися умов договору, хоча Гадяцька угода й була ратифікована сеймом Речі Посполитої. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером сина Б. Хмельницького – Юрія. За ним стояли досвідчені полковники І. Богун, І. Сірко, Я. Сомко та ін. Крім них були і явні зрадники – І. Безпалий та В. Золотаренко. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. 20 вересня 1659 р. І. Виговський добровільно зрікся гетьманства на козацькій раді під Германівкою і виїхав на Правобережжя.

Однак, за більш аргументованим поглядом сучасних дослідників (Т. Яковлева), І. Виговським «пожертвували» його ж прихильники, переважно правобережна старшина, для збереження цілісності Гетьманщини, яка восени 1659 р. висіла на волоску. До того ж, обранням нового гетьмана Ю. Хмельницького, І. Виговський і його прихильники (Г. Гуляницький, І. Богун, Г. Лісницький, О. Гоголь, І. Лизогуб, М. Ханенко, П. Дорошенко, Т. Носач, Г. Гапанович, Ф. Лобода та ін.) вибили ґрунт з-під ніг промосковськи налаштованих угруповань Тимофія Цюцюри (з ним московські війська зустрічали В. Золотаренко, О. Силич, Ф. Терещенко) та Івана Безпалого. Характерно, що головну промосковську підбурюючу роль відігравав ніжинський протопоп Максим Филимонович – одна з головних постатей всіх наступних лівобережних заворушень.

Джерело:http://zno.academia.inа

Статті по цій темі:http://ingulskapalanka.at.ua/publ/

Переглядів: 581 | Додав: slivunchik | Дата: 25.10.2015 | Коментарі (0)