Головна » 2015 » Серпень » 10

                Кошовий Іван Сірко.ч.2

1667 р. був трагічним для України. Царська Росія та шляхетська Польща на тринадцять з половиною літ уклали перемир'я в містечку Андрусові. У 1686 р. воно з деякими змінами було підтверджене так званим Вічним миром. За Андрусівським перемир'ям Україну розтинали по живому навпіл. Лівобережна частина залишалася за Росією, а Правобережна знову перейшла до шляхетської Польщі. В особливо складне становище потрапила Запорозька Січ, над якою встановилося двовладдя Польщі *і Росії. Історичним нонсенсом було те, що від неї вимагали служити Речі Посполитій, проти якої український народ вів запеклу боротьбу.
18 жовтня 1672 р. Річ Посполита уклала з султанською Туреччиною Бучацький мир, за яким польська шляхта віддавала значну частину Правобережжя у володіння затятого ворога українського народу — турецького султана.
Після Андрусівського перемир'я на Україні спалахнула громадянська війна, посилилася турецько-татарська агресія. Правобережні гетьмани, які змінювали один одного, а іноді діяли й одночасно, то визнавали владу Речі Посполитої, то вдавалися до васалітету султанської Туреччини або Кримського ханства. А ті надсилали свої війська, грабували, руйнували міста і села, гнали величезний ясир. Цей період народ назвав «Руїною».
Іван Сірко вирушив на Слобожанщину, де зиму 1667— 1668 рр. провів з родиною у слободі Артемівці (поблизу Мерефи); тут жила його дружина Софія з синами Петром та Романом і двома дочками. У слободі й застала його звістка про народне повстання. Він одразу ж укомплектовує невеликий загін, з яким іде на об'єднання з повстанцями.
Заклик козацького ватажка підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки і Мерефа. Українське населення і російські солдати — ратні люди — нищили представників царської воєводської влади і, захопивши боєприпаси гарнізонів, приєднувалися до повсталих, а Сірка обрали харківським полковником. Під час цих дій він заручився підтримкою козаків із Дону, а з Степаном Разіним мав особисті дружні стосунки.
У березні того ж року харківський полковник привів свій загін, який налічував уже три тисячі чоловік, до Харкова. У місті одразу ж вибухає повстання. Але царський гарнізон виявився сильним, добре оснащеним артилерією. Повстанці змушені були відступити, а під Охтиркою зазнали тяжкої поразки.
Іван Сірко перейшов на Запорожжя, де продовжив боротьбу з турецько-татарськими загарбниками. Маємо дані про чотири походи у Крим протягом 1668 р. Під час третього було знищено три тисячі ординців, а півтисячі захоплено в полон. Четвертий же знаменний тим, що запорожці разом з донськими козаками та калмиками дійшли до Бахчисарая, напали на ханську столицю.
Тим часом на Січі сталися деякі зміни: тут владу тимчасово захопив,татарський ставленик Петро Суховій. Сіркові довелося з ним та його спільниками вести боротьбу, в якій його підтримав гетьман Петро Дорошенко, котрий згодом прийняв турецький васалітет. Проте особу Дорошенка, як і деяких інших діячів того винятково складного, суперечливого часу, не можна оцінювати однозначно. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко 1674 р. відрікся від васалітету султана, присягнув Росії, визнав гетьмана Самойловича і був відкликаний до Москви. В Росії став воєводою, одержав земельні володіння, вдруге одружився. До речі, Наталя Миколаївна Гончарова, дружина О. С. Пушкіна, була по прямій лінії правнучкою українського козацького гетьмана Дорошенка.
Непереможний лицар... Той, кого не могли схопити турки, татари, шляхта... Зате це вдалося зробити своїм: у квітні 1672 р. Івана Сірка підступно схопив, заарештував і видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко, який з кількома генеральними старшинами висунув брехливі звинувачення проти уславленого запорозького полководця.
Мотив цього віроломства відомий — боротьба старшинських угруповань за владу. Федір Жученко та його однодумці, змістивши з гетьманства Дем'яна Многогрішного, хотіли настановити на його місце Івана Самойловича. Тому вони не бажали допустити на виборчу раду ні широких мас козацтва, ні тим паче запорожців, очолених Сірком, які мали величезний авторитет і могли рішуче вплинути на перебіг ради в небажаному для цієї старшини напрямку. Саме з намови Самойловича, який дуже боявся, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Дмитровича, царський уряд без суду й слідства заслав «державного злочинця» Сірка до Сибіру, в Тобольськ. Уряд не забув колишніх зв'язків видатного ватажка зі Степаном Разіним.
Для запорозьких козаків арешт і заслання улюбленого полководця були тяжким ударом. Січ одразу ж почала клопотатися про повернення свого отамана — спеціальне посольство відбуло до Москви.
«Полевой наш вождь добрий и правитель, бусурмана страшный воин должен быть отпущен,— писали у своїй чолобитній запорожці,— для того, что у нас второго такого полевого воина и бусурмана гонителя нет». Запорожці повідомляли: коли в Криму дізналися, що «страшного в Криму промышленника и счастливого победителя, который их всех поражал и побивал и христиан из неволи освобождал», знаменитого Сірка забрали з України, то татарські мурзи дедалі частіше стали нападати на Січ.
Втрутився у цю справу коронний гетьман, а згодом польський король Ян Собеський, який наполягав на звільненні Івана Сірка, вказуючи царю на зрослу загрозу Росії та Польщі з боку Османської імперії.
Повернувшись із заслання, Іван Дмитрович очолив перший похід запорозьких козаків проти турецької фортеці на Дніпрі — Аслам-Кермень, а потім — проти турецької фортеці Очаків. Вій не знав перепочинку: ледь завершивши один похід, виступав в інший.
Оточений ореолом непереможності, славетний кошовий викликав у ворогів страх. Існує легенда, що султан видав/ спеціальний фірман, у якому розпорядився молитися в мечетях за загибель Сірка, а татари, налякані Сірковою хоробрістю, називали його «шайтаном».
Та вік брав своє. Похилі літа й старі рани давалися взнаки.
До того ж в одному з боїв під час походу в Крим 1673 р. загинув син Івана Сірка — Петро. Народна дума («Дума про вдову Сірчиху») розповідає про загибель Петра Сірка під Тором.
1675 р. кошовий надіслав цареві прохання про свою відставку. Він написав: «Много время, не щадя головы своей, промышлял я над неприятелем, а тепер я устарел, от великих волокит, от частих походов и ран изувечен, жена моя и дети в украинском городке Мерехве скитаются без приюта, от татар лошадьми и животиною разорился, а мне, Йвану, теперь полевая служба стала невмочь, присмотреть за стариком и успокоить его некому. Милосердний государь. Вели мне, холопу своєму, с женишкою и детишками в домишке пожить, чтобы, живучи порознь, вконец не розориться и при старости бесприютно не умереть; вели мне дать свою грамоту, чтобы мне, живучи в домишке своем, утесиения ни от кого не было».
Не повинен дивувати невластивий узагалі для Сірка принизливий тон листа. За канонами тодішніх російських урядових концелярій звернення до царя допускалися лише з такою лексикою і фразеологією.
Але досвідчений воїн потрібен був для царської служби. І йому «височайше» відмовили. У своїй грамоті цар запевняв: коли «воинские дела станут приходить в успокоение», тоді лише, мовляв, «мы тебя пожалуєм, в доме жить позволим».
І Сірко продовжував виконувати високу життєву місію, висловивши своє кредо: «И ньне, при старости моей будучи, не о воинстве, только одна мысль — до остатних дней моих против того неприятеля нашего древнего противность чинити и доставати готовым».
Навесні 1675 р. козацький отаман вирушив зі своїм військом проти ханських орд та турецьких яничарів Ібрагіма-паші, що вдерлися на українські землі. Нападники зазнали нищівного удару від об'єднаних сил запорожців, донських козаків та калмиків. А в наступні роки — ще кілька блискучих операцій, які зупинили похід Отаманської Порти на Чигирин.
У 1679 р. султанський уряд планував новий широкий наступ на Україну і Росію, при цьому, зокрема, 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.
Остання військова акція, пов'язана з іменем уславленого кошового,— похід 1680 р. Напередодні Іван Сірко надіслав спеціальне звернення донському козацтву, запрошуючи побратимів до спільного походу на Кримське ханство.
Це був останній документ славетного лицаря. Невдовзі він тяжко занедужав і поїхав із Січі за десять верств на пасіку в село Грушівку. Там 1 серпня 1680 р. бойовий батько козаків одійшов на вічний спочинок.
Запорожці перепровадили водою на Січ тіло свого улюбленого ватажка. Наступного дня могилу викопали в полі за Січчю і з військовими почестями поховали його «усім Військом низовим Запорозьким...». «Похований він знаменито 2 серпня з численною гарматною стрільбою»,— записав козацький літописець Самійло Величко.

Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер»,— занотовував для пам'яті поколінь Самовидець

Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й по всій Україні. У народі з покоління в покоління передавалися легенди про славетного кошового отамана.
Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, що нібито у мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку — у критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки, казали, після ліквідації Січі побратими поховали правицю витязя.
У численних піснях і думах, які народ склав про Сірка, він виступає народним героєм, запорозьким вождем, козацьким полководцем.

Переглядів: 322 | Додав: slivunchik | Дата: 10.08.2015 | Коментарі (0)

                  Кошовий Іван Сірко.ч.1

Вісім разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За все понад кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна — Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина — в 60— 70-і рр. XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання і безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком безперервна героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських агресорів, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь вважав найпершою і найголовнішою метою кожного походу врятування бранців з полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.ногайські улуси, змушував хана пришвидшувати повернення його військ з України до Криму або виділяти частину орди для боротьби з козаками і дробити таким чином власні сили.Під час народного повстання, воєнних дій 1658—1659 рр., якими він керував разом з Іваном Богуном, Івана Сірка обрали кальницьким полковником.
Очолений ним похід запорозького загону до Чигирина — гетьманської столиці — визначив остаточне падіння Виговського.
На початку 60-х рр. Річ Посполита відновила війну з Росією і рушила на Україну величезним військом, заздалегідь уклавши угоду з кримським ханом, який привів на нашу землю свої орди.Іван Сірко з волості, а також із самої Січі, з якою, навіть будучи кальницьким полковником, не поривав зв'язків, організовував походи проти турецько-татарських нападників наприкінці 50-х — початку 60-х рр., що відзначалися своєю масштабністю. Навесні 1660 р. із Січі вийшло два козацьких загони. Перший спустився по Дніпру до того місця, де обабіч ріки стояли турецькі фортеці, чатувала засада. Другий попрямував до Очакова, поблизу якого зосередилися турецькі й татарські війська. Ці загони завдали водночас два удари по фортецях Аслам-Кермень та Очаків. Загін, діями якого керував Іван Сірко, за свідченням ігумена Трахтемирівського монастиря Іосафа, «в Очакове посад высек и полон... поймал». Запорожці обох загонів благополучно повернулися на Січ, привели багато полонених татар для обміну на бранців.
У 1663 р. Сірко разом з командиром російського гарнізону на Запорожжі Григорієм Косаговим здійснив два великих походи об'єднаних запорозьких і російських військ на Перекопські укріплення. Це паралізувало головні орди кримського хана і унеможливило його вихід з півострова та об'єднання з польським військом. 8 січня 1664 р. Іван Дмитрович, здавши своє кошове отаманство Пилипчаті, повів загін запорожців до Дністра, на Тягин, навколо якого стояли турецькі поселення, щоб зруйнувати їхні укріплення.
Король Ян Казимир, який очолив шляхетське військо, що вдерлося на Лівобережну Україну марно чекав увесь грудень свого спільника — кримського хана.
Докладаючи зусиль, аби привернути на свій бік козацького ватажка, популярність якого дедалі зростала, король навіть послав йому з Шаргорода 300 золотих червінців і золотий ланцюг. Кошовий отаман, звичайно, не спокусився на це.
Польське військо з великими труднощами просувалося по Лівобережній Україні, вельми послаблене й тим, що в його тилу — на Правобережжі — ширилося повстання народних мас проти панування Речі Посполитої та влади її прислужника й ставленика — правобережного гетьмана Тетері.Основна бойова сила цього повстання — селянство, козаки, міське населення. А його душею став Іван Сірко, чиї відозви до народу також зробили свою справу. Козаки і селяни до приходу запорожців самі створювали загони і нищили шляхту. Одне за одним повставали українські міста і села, відмовлялися визнавати владу польської шляхти. До запорозьких загонів Івана Сірка, що билися то під Тягином, то на Брацлавщині й Уманщині, вливалися нові сили, на які мусили зважати не тільки Польща, а й Туреччина, і Крим. Вже 1 березня 1664 р. на території від Дністра до Дніпра владу Речі Посполитої було ліквідовано. Похід королівських військ на Лівобережну Україну закінчився цілковитим провалом.
У наступні роки Іван Сірко здійснював походи на володіння кримського хана. Один з найбільших відбувся восени 1667 р., коли Іван Сірко та кошовий Іван Ріг, який замінив його на отаманстві, повели із Січі кількатисячне військо на Кримське ханство. Козаки пройшли через увесь півострів і перебували там понад тиждень. Полонені татари Єнакій-Атемаш, Чинасек та інші розповідали, що Сірко повів козаків від Кафи до Ширинбаївських улусів, тобто до володінь найвпливовіших феодалів-мурз. З підходом свіжих сил хана, що стояв у Перекопі, готовий вирушити на Україну, почалася велика битва, що тривала три дні й дві ночі. Козаки зазнали значних втрат, а ще більших — ханські орди. Літописець Самовидець записав про наслідки цього походу так: «Козаки орду зламали, і мусив хан уступати». Запорожці тоді визволили майже дві тисячі бранців, серед них — українців, росіян, білорусів, силоміць навернутих у рабство. Півтори тисячі невільників пішли на Запорожжя. Дізнавшись про розгром ханських володінь, татарські війська одразу повернули до Криму.
 

Переглядів: 278 | Додав: slivunchik | Дата: 10.08.2015 | Коментарі (0)