Данило Терпило (Отаман Зелений)

 

А у неділю вранці-рано вдарили гармати – То Зелений Україну почав визволяти. Ой гримнуло у Трипіллі – в Каневі лунає; Отаману Зеленому й Дніпро помагає. Пливуть Дніпром комуністи – і спілі, й неспілі... Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли... Вимітає, вичищає, гей! Визволя Вкраїну, гей! Його слава, поки й віку, не вмре, не загине. Та гей! Гей! Слова народні (записані Борисом Антоненком-Давидовичем на Київщині, доопрацьовані Віктором Лісоволом)

Данило Терпило (28 грудня (16 грудня за с.с.) 1886 с. Трипілля — кін. листопада 1919, с. Стрітівка) — повстанський отаман, відомий під іменем Зелений.

 

Життя та діяльність Отамана Зеленого в значній мірі відображає ту стихію часів українських визвольних змагань 1917-1920 рр., яка зметала на своєму шляху все і вся у своєму прагненні отримати заповітні – Землю і Волю.

"Зелений" – це псевдонім, а насправді отамана звали Данило Терпило. Народився він 16 грудня(за с.с.) 1886 року неподалік Києва, у Трипіллі, на кутку Гайдаївка, що на самому березі Дніпра. Батьки майбутнього отамана Ілько та Варка вже мали чотирьох синів – Савку, Гордія, Грицька та Панаса, а ще в сім’ї було п'ятеро дівчат – Оксана, Одарка, Мелашка, Софія та наймолодша Галина.

Під час революції 1905—1907 рр. був членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. За антиурядову діяльність в 1910 році заарештований і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки.

Брав участь у Першій світовій війні: у 1914—1917 рр. мобілізований до Російської армії. Служив на Західному фронті писарем при штабі XXXV корпусу. У 1917 році повернувся в Україну.

Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.

У листопаді 1918 підтримав Симона Петлюру і Директорію у повстанні проти Гетьмана Павла Скоропадського, взявши участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін становив близько 4000 селян. Була це перша перемога під орудою Данила Терпила. А після запального й аргументованого виступу на велелюдному мітингу в Григорівці і заклику людей допомогти його загону встановити народну владу по всіх селах загін його значно поповнився добровольцями з навколишніх сіл.

23 листопада 1918 року, розвиваючи григорівський успіх, повстанці виступили на Обухів, де їм вчинила опір німецька кінна частина , що мала на озброєнні сорок кулеметів. Сміливим ударом повстанці зламали опір кайзерівців і звільнили Обухів. Тому великому загону повстанців на обухівському величезному мітингу дали ім'я Першої Дніпровської дивізії, а її командиром обрано Данила Терпила.

Визнавши верховенство Директорії УНР спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ.

На початку 1919 року отаман Зелений розійшовся з Директорією, бо вважав, що радянську владу треба встановлювати разом з більшовиками. Та агресія більшовицької Росії і безчинства Муравйова в Києві, коли до стінки ставили за українське слово і вишиванку, змінили позицію отамана. І вже в квітні 1919 року він розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.

Отаман Зелений входив до підпільного Всеукраїнського ревкому гаслами якого були: “Ми домагаємося такого: - Україна мусить бути незалежною...; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців (усіх живущих на Україні)...”.

Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області. Згодом повстанський рух зелених вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину.

Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”. Тоді ж було утворено на Васильківщині й “Другу Київську повстанську дивізію” (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в “Перший повстанський кіш”, який очолив отаман Зелений. І вже влітку 1919 року район Трипілля-Васильків-Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.

За даними більшовицьких істориків, сили Зеленого нараховували 30-35 тис. козаків і старшин. Та не стільки важливо, скільки козаків було у отамана Зеленого, а важливо скільки сили ворожої він притягував до себе. Тільки за кінець травня початок червня з петлюрівського фронту було знято 21 тис. чоловік червоної армії і кинуто на боротьбу з Зеленим. Двадцять одну тисячу чоловік цей отаман відтягнув на себе. Оце є конкретна його участь у визвольній боротьбі. І він не тікав від десятків тисяч ворогів, а розбивав ті полки.

Отаман Зелений розумів, що початок занепаду і погибелі України поклала Переяславська Рада в 1654 році. Це відтоді нам нав’язувався міф про віковічну російсько-українську дружбу. У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «воз'єднання» з Московією.

У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Всю осінь 1919 року Зелений, очоливши велику партизанську армію, воював з денікінцями, які прийшли в Україну як нові окупати.

У жовтні 1919 року у бою з денікінцями неподалік Канева був тяжко поранений, по дорозі до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка на 34 році життя.

Це була досвідчена людина, з великим політичним досвідом, і величезним даром оратора, а ще внутрішньою тягою до справедливості. Бажання правди і справедливості - це, фактично, головний енергетичний хребет української нації, і тому до нього тягнулися люди.

джерело:http://www.spas.net.uа