У середовищі української інтелігенції стійкі уявлення про національну території склалися в другій половині ХІХ століття. Такий вважалися землі, де носії української мови і культури складають більшість населення. Відомості про локалізацію і просторових межах цієї території надавали вчені-етнографи, чиновники-статистики, а пізніше матеріали переписів населення Австро-Угорщини та Росії.

У Російській імперії говорити про політичний єдності етнічної території України стало можливим тільки на початку ХХ століття. Вже коли впала монархія Романових в лютому 1917 року, українці сформулювали вимога створення національної автономії в складі федеративної Росії. Ця автономія мала охоплювати 9 губерній (Волинську, Київську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську), а також прилеглі повіти суміжних губерній, де українці становили більшість. (Дивись: «Українське питання (1914)», «Грушевський. Який автономії і федерації хоче Україна», «Український національний конгрес-з'їзд 6-8 квітня 1917», III Універсал Центральної Ради) ..