Головна » 2015 » Листопад » 06

                   Князь Володимир говорив українською

volidimir

І досі серед істориків і мовознавців тривають суперечки про походження української мови. Проте спробуйте незаангажовано, без політичного підтексту дослідити «Слово», древні літописи, ділову документацію, листування княжої доби і стане очевидним: давність української мови незаперечна. Саме вона лежала в основі мов багатьох слов’янських народів. Давня українська лексика нестримно проривалася у церковнослов’янські тексти, ставала ознакою особливого натхнення та піднесення творців давньоруських текстів…

«Не минайте ані титли, ніже тії коми»

Усім, хто вивчає філологію та історію, добре відомо, що церковнослов’янське письмо до занесення в Русь-Україну вже багато десятків років обслуговувало церкву Моравії, Болгарії, Македонії і, звісно, увібрало в себе мови насельників тих країн. А вже тут, в Русі-Україні те штучне письмо зазнало сильного впливу місцевої мови, тобто української. Ось як, приміром, про це пише український учений із діаспори Ю.-М. Левицький: «Староцерковнослов’янські тексти з XI ст., писані на території сьогоднішньої України, вказують на сильний вплив на них розмовної української мови».

Скажімо, саме в Русі-Україні під пером освічених людей проявилося українське повноголосся, видозмінивши церковнослов’янське благо на болого, врем’я на верем’я, терзатися на терезатися. По-своєму використовувалася в Русі-Україні й церковнослов’янська абетка: її літери -Е- та -Й- представники Київської писемної школи часто використовували для передачі українських звуків -Е- та -И-, але не церковнослов’янських -Є- та -І-. Так само церковнослов’янські літери -”Е- (ять) та -Г- завжди передають у пам’ятках Русі-України звуки -І- та -Г-. І те утвердилося на території України на багато століть, з приводу чого мовознавець Є. Тимченко пише: «Традиція фонетичного наповнення — як -І- була настільки сильною, що ще у XVIII ст. всякий звук -І-, незалежно від походження (також з -О- та -Е-), в українській мові позначався –: вн, хмль».

Про передачу звуку -І- на українських землях через літеру -ТЬ- знали і російські вчені, зокрема В. Даль зазначав: «Де пишемо –, там новгородці вимовляють -І-, як це роблять у Малій та Червоній Русі».

Дуже повно дослідив особливості використання церковнослов’янської абетки писарями Русі-України А. Кримський: «Головна ознака старокиївсько’ї малоруськості XI ст. — це… змішування літер — та -Й- одночасно зі змішуванням -Й- та -Ы-. Згадана особливість є той максимум спеціально малоруської фонетики, якого ми маємо чекати від малоруської мови XI ст.» Свою думку Кримський підтверджує рядом промовистих прикладів: «Ми стрічаємо в Київському Ізборникові 1073 року вже отакі написання: ниций (замість нции), нимая, ними суть (замість нми), пламениеть (замість пламенеть), симя (замість смя)». Такі ж переконливі приклади наводить Кримський і на поплутування -И- та -Ы- писарями Русі-України, тобто передачу українського звуку -Й- через церковнослов’янську літеру
-И-, а не -Ы-: «От у Київському Ізборнику 1073 року маємо: глаголетьси (замість глаголетъсы), неправди (замість неправды.),… прости ни (замість просты ны), посиніти (замість посыниты)». А на доказ того, що в усному мовленні літописців та писарів Русі-України був український фрикативний звук -Г-, Кримський показує, що вони часто писали слова год як ход, слуг як слух.

Як єдинокровники свого рідного народу писарі й літописці Русі-України допускали й інші описки в дусі своєї рідної української мови, причому «не так програмовано чи в намірах, — пише Ю. Шевельов, — як через брак тренувань та освіти». За Кримським: «писарі малоруські не хотячи робили описки в дусі своєї живої мови і через те з-попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південноруської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокняжій державі». Так само точно сказав про те і О. Колеса: «… жива староукраїнська народна мова успіла вже в XI столітті продертися через церковнослов’янську шкаралупу навіть до письменства».

Саме тому уже із середини XIX ст. і до наших днів дослідники виявляють у рукописах, писаних на етнічних українських землях у ХІ—ХІІІ ст., величезну кількість винятково українських слів, характерних для української мови фонетичних та морфологічних ознак, як і способів побудови речень. Крім згаданих раніше фонетичних рис, дуже частими чи навіть і постійними у рукописах Русі-України є такі україномовні риси, як вживання -О- після шиплячих (замість -Е- за церковнослов’янськими нормами), наявність звуку -Й- після -Г-, -К-, -X, пом’якшення звуку -Ц- в кінці слів, пом’якшення -Т- в кінці дієслів, вживання звуку -В- замість -Л- у закінченнях дієслів, повноголосся -ОРО-,
-ОЛО-, поплутування сполучень -РА та -РЯ, -РУ та -РЮ тощо.

Як було видно при аналізі літописних географічних назв та людських язичницьких імен, як і графіті, перераховані вище україномовні риси були вже в добу Русі-України в усному мовленні русів-укрів. Варто зупинитися конкретніше на деяких із тих рис, які були занесені літописцями й писарями у рукописи XI-XIII ст. із живої розмовної стихії русів-укрів, що й засвідчить нам існування української мови в княжу добу.

Закінчення -ТЬ у дієсловах. А. Кримський з приводу цієї україномовної особливості писав: «Кінцівка 3-ої особи теперішнього часу на -ТЬ… має своє коріння в сивій прадавнині,… зустрічається на кожнісінькій сторінці геть усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису». У «Літопису руському» (Іпатіївський список) названа особливість наявна, приміром, ось у таких фразах: «не жалуєте что ся удієть»; «і тако тихо ідяхоуть… бяхуть бо у них коні тучні»; «то ці всі поїдуть»; «хотяхоуть бо бющеся дойти ріки Донця». Навіть Києво-печерські ченці-грамотії збивалися на те рідне українське пом’якшення -ТЬ: «руки взложать і здраві будуть» («Києво-Печерський патерик»). Яскраво проявилося українське закінчення -ТЬ і в «Слові о полку і гореві Ігоря»: «Див кличеть»; «Ріки текуть»; «Половці ідуть»; «тако лежать погания»; «Овлур велить князю»; «дятлове кажуть»… У «Руській правді» маємо цілий букет дієслів із пом’якшеним -ТЬ: заплатять, помагають, вся-деть, заповість, пхьнеть, убьешь, ударить, утнеть, подобаєть…

Відсутність кінцевого -Т у дієсловах. За А. Кримським, це «теж з’явище, що вже в XI віці цілком встановилося». Дослідники наводять багато прикладів на цю україномовну особливість із рукописів княжої доби, приміром: буде, живе, напише, іде, може, рече, поучає, подобає, рождає, убиває… На цю україномовну рису постійно збивався і автор «Слова»: «рече Ігор дружині»; «пониче веселіє»; «Слава на суд приведе»; «Боян і провоє припівку»; «печаль жирна тече»…

Українське закінчення -В у дієсловах. Таке характерне українське закінчення у дієсловах 2-ої особи однини А. Кримський відшукав у «Ізборниках» (Святослава) 1073-го, 1076-го рр. Ось приклади Кримського: «Онєсобрав», «єдав», «уставив», «оугодив». їв «Літописі руському» багато разів зафіксоване оте наше -В у дієсловах: «Прийде Семион Болгарський на Царьград і сотворив мир»; «Сей бо Блуд затворивься со Ярополком». Зустрічаємо кінцеве
-В замість -Л і в «Слові», наприклад: «Осмомисле Ярославе… заступив королеві путь затворив Дунаю ворота».

Закінчення -МО в дієсловах. Про такі явища А. Кримський писав: «порівняльно-лінгвістичні міркування показують, що оце
-МО далеко старіше навіть од доби Київської Русі». Як приклади на цю особливість нашої мови дослідники називають наступні слова із рукописів Русі-України: підступаємо, віруємо, даємо, не постижемо, помагаємо, розуміваємо та ін. Прадавніми є й дієслова типу біжи (біжать), про що А. Кримський зазначає: «Ясная тая давність для біжи, вони біжать та ін. із показань Київського Ізборника 1073,… Ізборника 1076,… Слів Григорія Богослова XI віку,… Чернігівської ліствиці XII віку та ін.» їв «Слові о полку і гореві Ігоря» є дієслова з тим українським -Ж-, наприклад: «Галиці стада біжать к Дону»; «Гзак біжить».

Українські звукосполучення -ГИ-, -КИ-, -ХИ-. Вони переважають у рукописах, писаних на українських теренах у XI—XIII ст. Скажімо, упорядники «Ізборника Святослава» 1073-го і 1076-го рр. постійно збивалися на ту рідну їм мовну особливість, проставляючи після -Г, -К, -X церковнослов’янське -Ы-: «Великий в князях»; «чтеши книги»; «кончах книжки сія»; «лихими речами» та ін. Тут у словах книги, книжки, великий, лихими після -Г, -К, -X стоїть в оригіналі церковнослов’янське -Ы-, яке для зручності передане в нас українським -И-. Безліч прикладів на те мовне явище знаходимо і в інших пам’ятках княжої доби: «носища в приполі цвітки» («Літопис руський»); «Яруги їм знаємі»; «Помчаша дівки по-ловецкия а с ними паволоки і кожухи» («Слово»); «Упир лихий» («Остромирове євангеліє»). У словах яруги, цвітки, дівки, половецкия, паволоки, кожухи, лихий у першоджерелах після -Г, -К, -X стоїть все те ж церковнослов’янське -Ы-. Це ще раз підтверджує існування в ХІ-ХІІІ ст. розглянутої особливості української мови.

Пом’якшення звуків -С-, -3-, -Ц- у закінченнях. Рукописи Русі-України чітко зафіксували це україномовне явище в закінченнях іменників та прикметників. Густо представлене воно, приміром, у «Літописі руському» та «Слові»: «Придоша і Городець зажгоша»; «синівця своего із Рильська»; «І умертвиша шуйцюєго»; «Рік Боян піснетворець»; «галиці стада біжать»; «на тоці живот кладуть»; «ту німці і венедиці ту греці». Варто закарбувати, що в рукописи Русі-України уже потрапили з усного мовлення прикметникові суфікси -СЬК-,
-ЦЬК-: «Устрітоша полки половецькії» («Літопис руський»); «Наведе своя храбрия пло-ки на землю половецькую за землю руськую» («Слово»).

Звук -О- після шиплячих. Про цю україномовну рису А. Кримський писав: «після шиплячих та йоти звук -Е- перетворився в Києві XI віку в -О-… Київські «Ізборники» писали: чоловік, жона, нічого, Василіово». В рукописах можна віднайти й інші приклади на ту рису української мови, як, наприклад, у «Літописі руському»: конюшого, меншому, носящему…

Повноголосся -ОЛО-,
-ОРО-, -ЕЛЕ-, -ЕРЕ-. За підрахунками С. Обнорського тільки у «Слові о полку і гореві Ігоря» є 132-і повноголосні форми при 66-ти неповноголосних. А саме повноголосся характерне для української мови, а неповноголосся -для церковнослов’янського письма. Автор поеми, отже, тяжів до своєї рідної україномовної стихії. Українське повноголосся зафіксоване ще 907-го року в угоді київських князів із греками: город, вороти, паволоки, сором, волость, голод, переступити, череда… Як сказано вище, дуже часто зустрічається повноголосся у «Слові», приміром: «стоїши на бороні»; «Ольгово хороброе гніздо»; «туга полонила»; «стару помолодити»; «тьмою ся поволокоста»; «затворив ворота»; «труби горо-деньскіє «; «стелють головами» та ін. Доволі часті повноголосні форми і в інших писемних пам’ятках Русі-України: «не наше єсть верем’я»; «Як не бившися возворотитися то соромни будеть»; «приїхаша к полком с полоном» («Повість врем’яних літ»); «радуватися сісповлящимидоброноровіє»; «закон хоронити» («Ізборник Святослава» 1076-го року).

Перехід -І- в -О-. Деякі риси української мови нечітко простежуються в рукописах ХІ—ХІІІ ст. Але це не тому, що вони тоді не існували, як гадає дехто, а тому, що вони дуже вже контрестували з нормами церковнослов’янського письма і їх, очевидно, просто не рекомендувалося вживати. Така, наприклад, маркуюча щодо української мови риса, як перехід -І- в -О- (її ще називають — перегласовка), за А. Кримським, не зустрічається у жодній зі слов’янських мов. Церковнослов’янські «Граматіки» з тієї причини, напевно, вважали цю рису якоюсь недоречністю, можливо тому й давали, настанови писати, приміром, слова кінь як конь, стіл як стол, сокіл як сокол тощо. А все ж у деяких місцях літописів перегласовка -І- та -О- таки проскочила. З цього приводу заслуговує на увагу ось таке повідомлення «Літопису руського»: «В літо 6453 (945 рік)… посла Ігор мужі свої к Роману… Грім,… Шібрід,… Турбрід…» Про зафіксовану перегласовку -І- та -О- в імені Турбрід (брід-броди) говорилося в попередніх розділах. Але в цьому уривку маємо ще й ім’я Грім, записане через -І-. Звичайно ж, це язичницьке ім’я походить від природнього явища — грім (громи), тож у ньому й маємо перегласовку -І- та -О-, що, як показано раніше на прикладі імені Скіл та самоназві скіфів сколоти, існувала на українських землях принаймні ще у V ст. до н. е.

Промовистими є зафіксовані рукописами Русі-України фонетичні риси, які характеризують певні українські регіональні говірки. Вони спростовують твердження офіційної науки, що українські говірки нібито виникли десь аж у XVI ст. Показово, що ті з говіркових рис, які засвідчені рукописами Києва, збігаються з нинішніми говірковими рисами Київщини, тобто рисами середньонаддніпрянських говірок із певними вкрапленнями північних українських говірок.

Серед таких рис є зближення (поплутування) -Е- та -И-, яке виявляємо у таких, приміром, словах із києворуських пам’яток, як жетіе, жедове, жевоть, лецеміри, учиник, учитиля, роди-тилі, покажим… До такого ж говіркового явища належить і поплутування складів -РА та -РЯ, -РУ та -РЮ. Писарі давнього Києва, наприклад, писали: твору і творю, кесарю і кесару, Навуходоносорю, Лазаря і Лазара, кумиря й кумира тощо.

У давньокиївських пам’ятках зустрічається й характерне для сучасних говірок Київщини змішування звуків -Т- з -К- у написанні одних і тих же слів чи імен: Мартіян і Маркіян, Овдотья і Овдокья. Подібне маємо у сучаних середньонаддніпрянських говірках, приміром у словах кісто замість тісто, кісний замість тісний та ін. Давньокиївські писарі часто перед йотованими вживали звукосполучення -МН-, приміром, у словах мнясо, памнять, мняти, що роблять українці й тепер у ареалі названих вище говірок. Така ж мовна тотожність стосується і закінчень дієприкметників, коли замість закінчення -ЕНИЙ вживалось у княжу добу і вживається носіями названих говірок і нині закінчення -ЯНИЙ, -АНИЙ. А.Кримський відшукав у рукописах Русі-України такі приклади на те мовне явище: посажаний, повітаний, засмоляний, казняний.

Одна з українських говіркових рис, зафіксована літописами княжої доби, проливає світло на походження прадавньої самоназви українців — руси. Йдеться про вживання звуку -И замість -І у закінченнях прикметників у множині. Така мовна говіркова особливість збереглася до нашого часу у середньонаддніпрянських говірках у словах типу боси (замість босі), добри (замість добрі), голи (замість голі), червони (замість червоні) тощо. На цю рідну українську мовну рису частенько збивалися писарі та літописці Київської писемної школи XI—XIII ст. Те видно з таких прикладів: «І прийде на місто… де же лежаще кості є голи»; «ізбраша мужі добри і смислени» («Радзівілівський список Початкового літопису»); «і виді вся своя вої прикрити» («Слово»); «не бисть же доски камени на положеніє трапезі» («Києво-Печерський патерик»).

Можна було б ще й ще наводити факти, коли фонетичні особливості мови русів один до одного збігаються із фонетичними особливостями мови сучасних українців. І те все не випадково. Адже за даними антропології (В. Алексеєв, В. Дяченко), антропологічний тип сьогоднішніх українців тотожний антропологічному типу русів VIІ—ХІІ ст. Тож однаковість черепів нинішніх українців та їхніх предків VIII—XII ст. зумовлює і однаковість їхніх артикуляційних апаратів, а отже, згідно з положенням лінгвістики, і їхніх мовних звуків. Не дивно, що академік-мовознавець О. Шахматов простежував характерні українські звуки -Г-, -ДЗ-, -ДЖ- ще у VII—VIII ст. Той же Шахматов, вивчаючи все своє життя мову стародавнього Києва, прийшов до висновку: «Із числа північномалоруських поселень особливо для нас цікавий Радомисльський повіт Київської губернії, Овруцький, Житомирський, Новоград-Волинський і Ровенський повіти Волинської губернії… Іншими словами: тип старих, домонгольських киян найбільш чисто представлений нині жителями Радомисльського повіту і названих сусідніх повітів Волині». До такого ж висновку щодо мови стародавнього Києва дійшов і академік А. Кримський, правда, дещо розширивши географію.

Той же Кримський стверджував, що українська мова є досить консервативною у галузі морфології. Своїми дослідженнями мови писемних пам’яток Русі-України учений переконливо показав, що українські морфологічні особливості вже існували на початку доби літописання: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, ярко індивідуальна одиниця і в ній легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоруської мови».

Про оту рельєфність і яскраву індивідуальність говорять в рукописах Русі-України українські форми відмінювання іменників, займенників та інших частин мови, як і вживання їхніх коротких форм тощо. У «Слові о полку і гореві Ігоря», наприклад, усі іменники в давальному, родовому, місцевому відмінках та кличній формі передані винятково по-українському. Дуже часті такі форми відмінювання і в інших писемних пам’ятках, писаних на теренах України у ХІ—ХІІІ ст. Зупинімося на конкретних прикладах.

Клична форма. В усіх пам’ятках Русі-України іменники у кличній формі майже завжди мають українські закінчення -Е, -Є, -О, -У, -Ю — на відміну від церковнослов’янського письма (та російської мови), де клична форма тотожна називному відмінку. Дослідники наводять багато прикладів на цю українську форму з рукописів ХІ-ХІІІ ст.: брате, княгине, друже, Всеволоде, Петре, земле, Маріє, владико, дружино, соловію, сину та ін. Навіть служителі церкви, які зобов’язані були пропагувати церковнослов’янське письмо, часто збивалися саме на українську кличну форму, про що свідчать приклади з «Києво-Печерського патерика»: «От тебе владико прислані є»; «Симоне сій хощет вздвигнути церков»; «Злий рабе і лінивий подобаше ті сребро моє». Колоритні приклади знаходимо і в «Слові»: «Бонне Велесов внуче»; «о руская земле»; «поганий половчине»; «Яр-Туре Всеволоде»; «Ти буй Рюриче і Давиде»; «А ти буй Романе і Мстиславе»; «О моя синовчя Ігорю і Всеволоде»; «О Дніпре Сла­вутицю»; «О Донче взлелій господине моя Ладу» та ін.

Родовий відмінок іменників. У цьому випадку літописці та писарі княжої доби дали нам можливість простежити, як давно існує в мові українців така говіркова форма, як закінчення іменників у родовому відмінку -ЕВ, -ЇВ, -ОВ. А. Кримський натрапив в «Ізборнику Святослава» 1073-го року, «Словах Гри-і горія Богослова» XI ст. на такі слова: молев (замість молей), врачев, дождев, плачев, монастирев та ін. У «Літопису руському» знаходимо слова домов, днинов: «возворотитися домов»; «І тако билися кріпко тоу днинов». Звичайне для нас закінчення -У, -Ю іменників у родовому відмінку дуже часто зустрічається в пам’ятках Русі-України: от дому, із дому, до, полу, не сохрани чину, хлібу, гороху, солоду та ін.

Давальний відмінок іменників. Типові українські закінчення у цьому відмінку -ЕВІ, -ЄВІ, -ОВІ переважають у пам’ятках літописної доби. Безліч таких форм занесли літописці у «Літопис руський»: «Хотя іти на половців к Донові»; «Володимир же слашеть… ко Рюриков! і ко Давидові»; «І даша Переяслав Адрієві»; » Повіда князю своєму Ігореві». Не поминули цю форму й автори «Києво-Печерського патерика»: «Пришедші к Яневі»; «І даєть его синові своєму Всеволоду».

Місцевий відмінок іменників. Писарі й літописці майже завжди по-своєму, по-українському відмінювали іменники в місцевому відмінку, як ось, приміром, автор «Слова»: «ростікашеся волком по землі»; «копієм приломити на ріці на Каялі».

Давальний відмінок займенників. У пам’ятках Київської писемної школи ХІ—ХІІІ ст. переважають українські форми займенників, як наприклад: собі, в собі, к собі, к тобі, по тобі, о тобі. Це зайвий раз свідчить про україномовність писарів та літописців Русі-України. Прикладів на ці форми займенників можна знайти безліч у рукописах княжої доби: «Не будеть слави тобі ні живота» («Літопис руський»); «Оже ти собі не любо то того і другу не твори» («Ізборник Святослава» 1073-го року); «Яко отець чадо своє привлечить є к собі» («Повчання Володимира Мономаха»); «Пхнеть муж мужа любо к собі любо от себе» («Руська правда»); «Попа привел із Русі к собі» («Літопис руський»).

Короткі форми слів. Такі форми у мовознавстві вважаються архаїчними. Як далеко сягає та архаїчність видно з того, що вони раз по раз вживаються у рукописах ХІ—ХІІІ ст. Наприклад: «Прибіже Біловод Просович і повіла Святославу»; «І про то зара тішася Олговичі» («Літопис руський»); «І позва є Ольга к собі»; «Поча тужити Володимир»; «Іде на Олга і пожже волость его» («Повість врем’яних літ»); «Посла муж своїх Олег построїти мира» («Угода Олега з греками»); «Іже отбіже от златия луди» («Києво-Печерський патерик»). Відомо, що вживані тут короткі дієслова прибіже, повіда, позва, поча, пожже, посла, отбіже є і нині у говірках українців: одні — Півдня чи Сходу України, інші — Волині чи Середнього Подніпров’я.

Дієприкметники на -ЧИ. Уже в угоді київських князів із греками 907-го року зустрічаються винятково українські дієприкметники із закінченням -ЧИ, приміром: платячи, придучи, приходячи, хотячи. І в інших пам’ятках Київської писемної школи ХІ—ХІІІ ст. знаходимо ту виняткову нашу рису: «Вся братья… печаль велику посилаючи»; «да приходячи Русь… ємлют єліко хотячи… пойдучи домов в Русь»; «і пойдоша воююче села і городи» («Літопис руський»); «Звонячи в прадіднюю славу»; «Леліючи кораблі на синім морі» («Слово»).

Кількість виняткових і характерних україномовних морфологічних та фонетичних рис у рукописах Русі-України набагато більша, ніж було їх названо. Та й літописці й писарі не змогли їх усіх зафіксувати через догми церковнослов’янського письма, хоча вони дедалі частіше відходили від тих догм, збиваючись на рідну їм українську мову. Л. Булаховський помітив, що «процес збільшення українізмів у південному письменстві… є процес дедалі вільнішого проникнення в письменство розмовної стихії». Цей висновок Булаховський виводить зі свого спостереження, за яким темпи зростання україномовних рис у києворуських рукописах набагато швидші, динамічніші за звичайний розвиток мови за своїми внутрімовними законами. Що ж, маємо думку ще одного авторитетного мовознавця, що україномовні риси виникали не паралельно написанню літописів, тобто не в часи Русі-України, але існували й раніше в усному живому мовленні русів-укрів, а літописці та писарі ХІ-ХІІІ ст. лише випадково зафіксували ті рідні їм риси.

«Ну що б, здавалося, слова»

Коли полянські (київські) князі приєднали у ІХ-Х ст. до Києва землі, що лежали на північ, південь і захід від Києва, то насельники тих земель, як засвідчують літописці, мали абсолютно українські самоназви — деревляни, сіверяни, уличі, бужани, тиверці… Та й власні імена (Мал) і назви міст тих земель (Мичськ, Пересічень) звучали по-українському, походили від українських слів. І в українському Закарпатті у IX ст. звучали по-українському імена особові та географічні назви, зафіксовані писемними джерелами: Народ (князь), Милота (княгиня), Топля (річка). Оті українські корені імен та назв закономірні, адже в писемних пам’ятках Русі-України маємо безліч назв понять і предметів, які є в активному словнику сьогоднішніх українців.

Чимало знаних учених не приховують свого здивування, що рукописи Русі-України прямо-таки, як висловився А. Кримський, «рясніють» українською лексикою. Дослідники наводять величезну кількість винятково українських слів, віднайдених у тих рукописах, а ще безліч таких слів залишається непоміченою і недослідженою. Особливо вражає, що в пам’ятки ХІ—ХІІІ ст., писаних на українських землях, потрапила з усного мовлення русів велика кількість звичайнісіньких українських побутових назв речей і понять, які майже не вживаються в офіційній мові. Ось кілька десятків із тих слів у тому ж написанні, як вони були подані в рукописах Русі-України: безліпиця, ватага, віхоть, вивіриця (білка), гоголь (птиця), гостина, гостинець (дорога), днина, дертичя (дранниця), ірій, лагода, лецеміри, ліпок (рослина), лудан, невіглас, нерядець, ночви, пагуба, паволоки, пакості, проказа, призьба, припола, оболонь, окріп (кип’яток), рінь, різчя (різки), ріпа, самовидець, смага, солод, халепа, трясьця, хуртовина, челядь, шюйця, яруга, хорт, жаблячий, долішній, дебелий, заможний, ниції, сподобивий, бабити, зоріти, ничить, утнеть, цвілити, обапол, одесную та ін.

Ось на таких та й багатьох інших українських словах із рукописів Русі-України часто спотикаються російські вчені, що не здогадуються заглянути в мову сусідів-українців. Приміром, Греков свого часу, аби «розкусити» слово челядь, заходився шукати його аж у Туреччині. А заглянув би він в українські обрядові пісні, і все було б ясно: «Рудий сам — руду взяв. Рудий піп повінчав. Руда музика іграла. Руда челядь танцювала». Тобто танцювали парубки й дівки — гості князя-нареченого і княгині-нареченої.

Більше того, відмахуючись від українськії мови і вперто не бажаючи визнати, що рукописи Русі-України написані носіями української мови — прямими предками сучасних українців, російські дослідники тих рукописів здійснили у деяких місцях невірний словоподіл від чого загубилися винятково українські слова. Наприклад: російські упорядники у виданих ними рукописах залишили неподільними словосполучення ІДЕ, ІДЕЖЕ, від чого в них не прочитується винятково український прислівник ДЕ.

Так само упорядники видань літописів ХІ-ХІІ не виділяють у текстах українського займенника Ц. Особливо у випадках, коли перед ним стоїть ще один український займенник СІ (ці) чи українська частка СІ (си).

У російських виданнях києворуських рукописів можна віднайти ще чимало випадків, коли через ігнорування української мови здійснено невірний словоподіл текстів. Наприклад, у Іпатіївському списку Початкового літопису («Літопису руського») петербурзькі видавці затемнили ось таке місце: «В літо 1143 Юрьї іспроси у брата своего Ярополка Переяславль а Ярополку дасть Суждаль і Ростов і прочюю волость свою но не всю і про то заратішася Олговичі». Російські видавці не розділили виділене тут сполучення заратішася і отримали якусь абракадабру, а потім витлумачують її, як кому заманеться. Але кожен українець, навіть безграмотний, побачить за тим словосполученням рідні українські слова зара+тішаться. Перше слово, що вжив його літописець, то є середньонаддніпрянська говіркова форма українського зараз. Тобто літописець написав, що Ольговичі зараз тішаться вдалим розподілом земель.

Нині дехто із об’єктивно налаштованих українських дослідників «Слова о полку і гореві Ігоря» знаходить чимало похибок російських видавців тієї пам’ятки. Дехто вважає, що російські дослідники здійснили невірний словоподіл у самому зачині поеми і винесли його у назву твору. Те місце за російськими упорядниками подане ось так: «начяти старими словеси трудних повістій о полку Ігореві Ігоря Святославлича». Росіяни витлумачують виділене тут місце як «о полку Ігореве, Ігоря». Але для чого б то автору поеми двічі називати ім’я героя? А може те місце прочитується якось по-іншому? Відомо, що автори творів частенько намагаються окреслити тему в самому зачині твору чи й заголовку. Якщо виходити з цього, а ще врахувати, що автори Київської писемної школи ХІ—ХІІІ ст. літерою Е (ять) передавали звук -І, тоді буде логічним прочитати виділене місце як «о полку і гореві Ігоря». Тобто з’являється тут нове слово, виражене українською формою — гореві. Саме воно й окреслює тему, підказуючи, що йтиметься про горе-ганьбу Ігоря.

Емоційність рукописів Русі-України, разом із іншими чинниками, спричинилася до того, що в них було занесено з усного мовлення русів так багато українських слів. Зокрема, в тих рукописах знаходимо всі українські слова на означення родинних людських зв’язків: родина (рідня), прадідній, праматір, праотець, баба, сім’я (сімня — іноді), отець, жона, дитя, дитичя, подружжя, дочка, брат, сестра, син, синівець, дядько, стрий, стрийко, вуй, небож, теща, зять, сват, ятрівка (дружина чоловікового брата), пасинок, мачуха, мачушич, кум та ін.

Є у працях києворуських авторів і чи не всі українські слова, що відображають людські взаємини та загальні назви, що відносяться до людей. Приміром: люди, чоловік, хлопець, паробок, паробці, юнак, дівка, дівиця, дівчина, удова, отрок, друг, приятель, господар, челядь, слуги, наймит, старшини, старійшини та ін. Хтось може зауважити, що частина з названих слів належить і до білоруської, і до російської мов чи до інших слов’янських. Але варто пам’ятати, ким були білоруси й росіяни у державі київських князів — підневільним людом. Із Києва насаджувалася колоніям адміністрація, із Києва йшло для утримання колоній у покорі військо, із Києва насаджувалася нова християнська релігія і церковнослов’янське письмо. Як правило, ніхто із завойовників не консультується з підневільними народами, які вживати адміністративні та військові терміни — все завжди насаджується із метрополії у готовому вигляді. Отже, білоруси та росіяни в часи Русі-України (а, правдоподібно, ще й раніше) зазнали часткової асиміляції від русів-укрів. Недаремно російські вчені Даль і Фасмер зафіксували в діалектах російської мови чимало прадавніх українських лексичних форм, що не були генетично властивими російській мові.

Варто ще й пам’ятати, що жоден зі слов’янських народів до часу польського поневолення не панував на етнічних українських землях і, звісно, не міг вплинути на нашу мову. А до того, частина, слов’ян, зокрема — серби і хорвати, у середині І тис. н. е. викотилися саме із України на Балкани, про що писав Костянтин Багрянородний у IX ст. Зрозуміло, що не ми запозичали лексику у деяких слов’янських народів, але вони «нахапалися» її від нас. І в першу чергу це стосується білорусів та росіян.

Тому-то великий пласт адміністративної та військової термінології, зафіксованої рукописами Русі-України, ми без жодного докору сумління маємо відносити до винятково української лексики княжих часів. Власне, такі, скажімо, слова, як держава, державці, князь, отроки, райці, радці, що фігурують у рукописах ХІ—ХІІІ ст., в усному мовленні білорусів та росіян майже не вживаються. І, навпаки, саме українці постійно вживали і вживають ті слова. Наприклад, слова князь і княгиня закріпилися в усному мовленні українців за нареченим і нареченою. А слово отрок законсервувалося в українському прізвищі Отрощенко, як і слово райці — в українських прізвищах Райко, Радченко. До речі, ряд сучасних українських прізвищ мають свої відповідники ще у літописних іменах та прізвиськах, як-от: Байдюк, Борко, Ляшко. Зрозуміло, це говорить про безперервний зв’язок поколінь українців, про багатотисячолітнє існування української мови.

Серед адміністративно-військової лексики в рукописах Русі-України дуже помітними, частими є такі слова, як волость, віче, бояри, воєводи, подвойські, старійшини, старшини, тисяцькі, соцькі, десяцькі, вої, посадники, мужі, думці, посли, дружинники, дружина (військо), посланці, гонці, вісники, двірські, писці (писарі), конюші, сторожі, сідельники, биричі, митники, купці, ключники, медушники та ін. Чому то ми маємо віддавати ті слова білорусам чи росіянам? Всі ті терміни — то все давньоукраїнська лексика, бо саме руси і ніхто інший писали у княжому Києві звід законів «Руська правда», саме руси наставляли в краях предків білорусів та росіян посадників, старійшин. Ми, а не вони-підневільники, були у князів райцями, думцями, боярами, писцями, мужами. Наші українські вої під орудою наших воєвод (водити воїв), тисяцьких, соцьких, десяцьких толочили землі предків білорусів та росіян, а наші биричі та ємці брали з них данину, і навряд чи могли ми дозволити їхнім полоненим бути при дворах ключниками, медушниками, конюшими, сторожами та ін. То й терміни ті витворили саме наші предки — руси-українці.

Отже, вся адміністративна і військова термінологія Русі-України постала зі слів, які й нині є загальновживаними у мові українців, а багато з них — і винятково українськими.

Джерело

 

Переглядів: 225 | Додав: slivunchik | Дата: 06.11.2015 | Коментарі (0)

Dakhno_8_1Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому.
„Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їх чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Ріпина, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. Мікєшін, Сластьон і ін. теж малювали чуприни на середині голови, а Сластьон ще й заплетеними як у дівчат, що справді робилось тілько на жарт і рідко. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…”

Знаменита козацька зачіски „чуприна”, яку тепер називають „оселедець”…
Перш за все скажу, що чуприна і чуб не одно і те ж, як дехто думає, а зовсім два різних типи ношення волосся.

Чуб підстригався так: над лобом, на висках і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови зіставлялося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці.

* Таким робом голені місця прикривались чубом і здавалось, що голова вся в волоссі; тілько коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилось диковеличним і войовничим. Чуба носили пани, городові козаки і посполиті; тілько, здається, пани підстригали його вище, на польський лад.

 

*  Зовсім інакше підстригалась чуприна. Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставляли кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало в довгу косу, яку можна було, зачесавши на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тілько спускалась на вухо, і кінець її теліпавсь на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу. У маленьких хлопчиків чуприну підрізували у рівні з бровами, щоб не лізла в очи. У старших голова не завсіди була гладко виголена, заростала невеликим волоссям, і так зіставалася подовгу, особливо так було у старих дідів, що не любили чепуритися. Чуприну носили запорізькі козаки і ті люди, котрі, так чи сяк, мали зносини з ними, як от чумаки і ті селяни, що жили близько до Запорожжя. В Гетьманщині ж, мабуть, носили тілько ті козаки, що якийсь час жили в Січі і вернулись назад. Треба думати, що і в Січі деяка старшина, як от писарі тощо, носили чуб.
“Чуба мій батько носив до самої смерти, а як голили чуприну, бачив за молодих літ і мені оповідав”.

*Виявляється, не всім і на Запорізькій Січі дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо. „Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва”.

В Україні існував навіть спеціальний термін „чуприндир” — хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові.

На жаль, усі ці питання практично до сьогоднішніх днів не висвітлювались, адже московські окупанти протягом століть намагалися дотла викорінити українську військову культуру. Ще цар Олексій Михайлович, батько майбутнього ката України Петра І, спеціальним указом вимагав від козаків: „прежде нашего пришествия разделение с поляками сотворите как верою так и чином; хохлы, которьіе у вас на головах, постригите”.

*

У поляків військова зачіска зовсім інша — дуже високо підстрижене волосся кружком на голові — воно більше нагадує зачіску наших селян.

*

Але вченим, ясна річ, вникати в усі ці тонкощі окупаційна влада “не рекомендувала”. Після знищення Січі московські окупанти силою голили чуприни всім козакам, а непокірних жорстоко страчували. Навіть, коли 1788 року було утворене Чорноморське військо, „для утримання запорожців від відходу на військову службу, деякі поміщики крім різних перешкод застосовували їх в тяжкі без відпочинку роботи і, що найголовніше, у козаків відрізали на голові чуприни і цим позбавляли козаків козацької честі, якою вони дорожили і у кріпацькому званні, визнаючи себе не кріпаками, а козаками”.

Та незважаючи на всі заборони ще до 70-х років XX століття в деяких українських селах чоловіки голили голови і залишали невеликий чупер як ознаку свого козацького походження.

Усі ці факти, які вперто ігнорувалися окупантською історіографією, переконливо свідчать одне: козаки — продовження давньої військової формації воїнів-кшатріїв. За часів Київської Русі вона існувала як боярсько-лицарський стан, який виконував функції прикордонної сторожі. Зараз про це все сміливіше починають писати відомі українські вчені, зокрема Сергій Леп’явко, Леонід Залізняк, Ярослав Дзира, Дмитро Стороженко та багато інших.

Адже навіть польська влада в офіційних документах завжди зверталася до козаків не інакше як „пани-лицарі”. Про те, що козаки вважалися лицарським станом, свідчить відомий польський дипломат Станіслав Освенцім, котрий служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. У своєму щоденнику за 1643 рік, описуючи подорож з коронним гетьманом з Бара в Гадяч і назад, він зазначає: „Відправившись після обіду зі Стеблева, ми, проїхавши одну милю, досягли до ночі міста Корсуня, староства, котре належить його милості пану хорунжому коронному; тут ми прожили кілька днів. Під час цієї зупинки запорізькі козаки Чигиринського полку принесли скаргу його милості пану гетьману на свого полковника пана Закржовського про те, що вони терплять від нього великі образи і утиски, якими порушуються права їх рицарського стану. Коли справа ця роз’яснилася перед судом гетьмана і перед всіма нами, полковник був відставлений від посади…”

Не випадково на народних картинах „Козак-Мамай”, поруч з козаком, на дубі, який символізує “Дерево Життя”, неодмінно зображався родовий лицарський герб. Тобто, навіть народні майстри ідентифікували козацтво саме зі станом лицарів. Могили козаків відрізнялися від могил людей інших станів: на надгробному хресті поперечна частина була прикрашена невеличким древком з куском полотна на ньому, так званою „прапіркою”.

Там, де сном убитих сплять
Наші козаки.
На хрестах у них висять
З каймами хустки…

А найпотужніше цю гіпотезу доводять саме давні билини. Аналізуючи їх, ми отримуємо повну картину трансформації козацького стану протягом X століття. Так, в часи Святослава Завойовника (билинний Святогор) козацтво спрямовує свої сили зовні, підбиваючи держави і народи. Недаремно сам Святогор зізнається, що його через .велику силу богатирську” навіть Руська земля не може носити. Як це перегукується з літописним доріканням киян Святославові: „чужої землі шукаючи, свою занапастив”. Від надлишку власної сили Святослав-Святогор гине. Його син Володимир, якого в билинах названо „Красним Сонечком”, реорганізовує козацтво, створює з нього постійну прикордонну сторожу, організовує „застави богатирські”, найвідомішу з яких очолює „старий козак”, „отаман застави богатирської” Ілля Моровець.

Оскільки кордони у нас були не лише на сході, а й на заході, півночі та півдні, то й „застави богатирські” там також обов’язково мали бути. І тому серед билинних богатирів ми бачимо і волинян (Дюк Степанович), і галичан (Чурило Пленкович), і новгородців (Ставр Годинович). У билинах показано побут козаків, їхні звичаї, навіть бойові прийоми. Ось чому аж до останніх часів московські окупанти категорично забороняли видавати билини українською мовою (не видані вони і до сьогодні). Але це як відсутній фрагмент у мозаїці, без якого неможливо зрозуміти зміст картини. А московити постійно твердять, що билини є, мовляв, їхньою творчістю, оскільки збереглися саме на Півночі. Хоча добросовісні історики, наприклад, Є. Савельєв доводять, що Московщина билинних богатирів ніколи не знала, це творчість Подніпровської і Новгородської Русі. Найдовше вони збереглися саме на Новгородщині, оскільки на Подніпров’ї в часи боротьби з татарами з’явилися нові герої, нові думи, які й витіснили старі мотиви. А Новгородщина, де билини збереглися найбільше, з давніх часів була населена саме давньоруським, а не московським елементом, що блискуче довів славетний історик Н. Костомаров в своїй „Правде москвичам о Руси”. Але ж і пісні Січових стрільців збереглися теж на еміграції в Німеччині, в Канаді, оскільки на території колишнього СРСР за виконання цих пісень розстрілювали. Але ж канадцям чи німцям ніколи і в голову не прийшло оголосити ці пісні канадською чи німецькою народною творчістю. А в билинах описуються Київ, Галич, оспівуються українські богатирі, українська природа, українські рослини і тварини, яких ті, хто співає билини на півночі, часто не можуть собі навіть уявити. Але московських ідеологів це не дуже хвилює: якщо вже вкрали в українців навіть давню назву Русь, то можна і народну творчість присвоїти і перейменувати, адже їх першоназва, як відомо, не „билини”, а „старини”. Що ж до лицарського стану, то у XVIII столітті московський сенат прийняв спеціальну заборону приймати козаків у дворянство, оголосивши, що „в Малой России нет дворян…”, свідомо принизивши наших лицарів до рівня кріпаків.

Але повернемося до козацтва. Як ми вже зазначали вище, козацькі поселення теж існували по всьому периметру нашої держави. Тут ми підходимо до розвінчання ще однієї великої байки про козацтво, яку окупаційні історики не лише нав’язали нам, а й запустили у світ. Зокрема, вони завжди намагалася обмежити історію українського козацтва історією Запорізької Січі. Мовляв, козацтво виникло на Запорожжі і лише запорожці справжні козаки. Ігноруючи величезну кількість історичних матеріалів, які це заперечують, такий міф методично вбивали у нашу свідомість протягом століть московської окупації. Але факти свідчать про інше. Зокрема, ми знаємо, що поряд із запорізькими існували і городові, або ж реєстрові козаки, які були потужною військовою організацією та мали свою столицю спочатку в Чигирині, а згодом у Трахтемирові, містечку, яке постало на місці Кам’янського Городища — столиці могутнього сколотського царства Атея. Але історія реєстрових козаків завжди подавалась перекручено, мовляв, вони виникли з наказу польського короля 1562 року, з метою допомагати польській шляхті закріпачувати селян. Ця дата була вигадана на догоду Москві, яка таким чином намагалася довести, що донське козацтво виникло паралельно з українським. Історичні документи спростовують цю байку. Бунчуковий товариш Петро Симоновський у своєму описі козацтва, написаному 1765 року на основі стародавніх українських рукописів, а також творів латинських, французьких, польських, німецьких та інших авторів доводить, що українське козацтво принаймі на два століття старше за донське:

„Малоросійські козаки, без сумніву, є древніші від Донських, оскільки ті у 1579 році згадуються, за царювання царя Івана Васильовича стали бути відомими, а ці почали бути ще в 1340 році, коли Польща Чермну (Червону) Русь собі підкорила”.

Найцікавіше, що самі донські історики, на відміну від московських, стверджують, що саме запорізькі козаки були одними із засновників донського козацтва, вони ж заснували і першу столицю Донського Війська, яку в пам’ять про славне місто Черкаси було названо Черкеськ.

В Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення — 20 тисяч років. Але радянською історіографією навіть згадувати про це зображення було суворо заборонено. Адже ця знахідка переконливо доводить, що батьківщиною арійських племен була саме Україна.

В арійських племен, котрі в давні часи переселились до Індії, ця зачіска була ознакою військової касти — кшатріїв. Кшатрії носили її ще чотири тисячі років тому. У них вона мала назву „шикхандака” і була вона властива індійським богам вітру, Крішні (як символу воїнства). Вважається, що ця зачіска символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці, свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.

Питалися козака:
“Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна ?”
“А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну”.

Подібну зачіску можна побачити на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.), де вона прикрашає голову одного з полонених мітанійських аріїв. І мандрувала ця зачіска разом з нашими предками арійцями по всьому Євразійському континенту: від Франції, куди її принесли кельтські племена, до Японії, куди вона потрапила з таємничим арійським племенем айнів і навіть до загадкових туарегів (групи арійських племен, які дійшли аж до Африки) та аріїв Індії, де була невід’ємною ознакою воїнів та правителів. А наші предки сколоти по всіх своїх землях ставили кам’яні статуї, які своїми обличчями один до одного нагадують козаків-запорожців. До речі, самі запорожці називали ці кам’яні статуї „мамаями”. Чи не напрошується тут паралель із знаменитим образом Козака-Мамая — народним символом козацтва? Всі ми добре знаємо образи скіфів з численних зображень, які знайдені при розкопках скіфських курганів Причорномор’я. На них зображені скіфи з довгим волоссям і пишними бородами. Чомусь утвердилась думка, що саме ці зображення є зображеннями царських скіфів. Але ж Геродот зазначав, що могили царських скіфів знаходяться в таємничих Геррах, які лежать за сорок днів плавання вверх по Дніпру. Ці Герри, як вказують географічні підрахунки, мали б знаходитись десь у верхів’ях річки Прип’ять. Сьогодні вони ще чекають на своє відкриття археологами, а кургани Причорномор’я можуть бути могилами скіфів-кочівників або скіфів-еллінів, які, за Геродотом, саме там і мешкали.

Зовсім інший образ скіфських богів-царів подають нам кам’яні скіфські статуї, які радянська історіографія зневажливо іменує “скіфськими бабами”, що дають нам зовсім інший образ сколотського воїна-вождя, зовнішній вигляд якого більше нагадує запорізьких козаків, ніж скіфів, відомих із зображень із Причорноморських курганів.

Згадку про це знаходимо й у шведського історика Йогана Гербінія, котрий у своїй праці, писаній на основі давніх джерел, згадує борисфенідів-косоносців, буквально, придніпровських козаків, загони котрих були у війську Олександра Македонського.
Цікаво, що за описами істориків одне зі скіфських племен Масагети — Великі Саки — Гети, котрі складали у війську гунського царя Атілли передову кінноту, також голили голови, залишаючи зверху одну косичку, і бороди, залишаючи вуса.

Побутувала ця зачіска й у сарматів ще в II столітті, про що свідчить грецький письменник Лукіан із Само-сати. Щодо гунів, то на єдиному прижиттєвому портреті Атілли, він зображений з чуприною поверх зачіски. До речі, як довів український санскритолог Василь Кобилюх у своїй монографії „Українські козацькі назви у санскриті”, ім’я Атілла означає „надзвичайний провідник”, „великий вождь”, а гуни є предками українців. Цю зачіску вони нав’язали, як модну, навіть візантійцям. Прокопій Кесарійський, розповідаючи про звичаї у Візантійській імперії в VI ст. н. є., де народ поділився на дві партії цирку, свідчить, що члени однієї з партій носили, як відзнаку, вистрижені до висків голови, з довгим пучком волосся, що спадав на потилицю за „гунською модою”. Цікаво, що і назва цієї партії була слов’янською — „венети”.

Візантійський літопис так описує давньоруське військо, яке під проводом Аскольда і Діра 866 року оточило Константинополь:” Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голитантинополь:” Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голили бороди і носили довгі вуса; на головах з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреі… Озброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та з обох боків гострими мечами, а щити в них вгорі та внизу вузькі.” Отже, козацький чупер ще в ті часи вважався ознакою знатності роду.

Саме про козаків в IX столітті згадує перський анонім в “Книзі кордонів світу”: „Народ русів… войовничий. Вони воюють зі всіма невірними, які оточують їх і завжди виходять переможцями. Царя їх називають хакан русів. Серед них є група з моровват [лицарів]… Вони шиють шаровари приблизно із 100 гязів тканини, які надягають і обертають вище коліна… Вони шиють шапки з шерсті з хвостом, звисаючим до потилиці”. Навіть одяг русів — широкі шаровари, хутряні шапки зі шликами один до одного нагадує одяг запорізьких козаків. Саме під терміном „моровват”, який з перської перекладається як „лицарі”, перський автор розуміє професійних воїнів-козаків, що жили у військових поселеннях, які мали громадсько-вічевий устрій, носили і вуса, підковою виголюючи бороду, і голили голову, залишаючи чупер, та жили переважно з військової здобичі.
Про це свідчать також арабські автори аль-Масуді, Ібн-Фадлан. Гардізі, аль-Істахрі, аль-Савейджі, аль-Ідрісі та інші.

Найцікавіше те, що саме слово „моровват”, яке багато вчених виводять із перської мови, могло бути почутим перським мандрівником і від самих русів. Адже в праіндоєвропейській мові слово “мор” означало битву бійців. У такому ж значенні воно побутувало і у слов’ян: порівняйте “морити” — бити, вбивати. До наших днів дійшла давньоруська казка про Марію-Морівну прекрасну королівну, яка дуже любила воювати і славилася своїми численними перемогами. На Гуцульщині „муравицею” називають чорну кров. Амміан Марцеллін 358 року, описуючи сарматське військо, говорить, що у сарматів були довгі списи бойовим криком був клич „мара! мара!”, що означало смерть.

У IX—X століттях на території Чехії, Словаччини та Польщі існувала Великоморавська держава, назву якій дали слов’янські племена “мороваців” — “бійців”. У часи на „мороваців” — „бійців”. у часи Київської Русі на Чернігівщині існувало навіть городище Моровиськ (сучасне село Моровськ), що означає „місто бійців”, з котрого походив і легендарний Ілля Моровець, „старий козак, отаман застави богатирської”, котрого пізніше московити перехрестили на Муромця. А знамените село Моринці на Черкащині, де народився Тарас Шевченко? А річка Морава в Австрії та річка з такою ж назвою у Чехії, а Моравська Брама — прохід між Татрами і Судетами?

Можна стверджувати, що саме козацькі загони складали основу дружин князя Святослава та й сам князь, як свідчать описи, був посвячений в козацький стан. Ось як описує Святослава візантійський історик Лев Діакон: и… помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з густими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одної її сторони висів жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та усі інші частини тіла повністю співмірні, але виглядав він похмурим і диким. В одному вусі у нього була золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білий і відрізнявся від одягу його оточення лише чистотою”.
У радянській псевдоісторіографії нам постійно змалювали „змосковщений”, „звізантійщений” образ наших боярів, лицарів та князів: довге волосся, борода. Натомість з описів ми бачимо, що Святослав носив оселедець і вуса, у вусі сережку. Саме так описують русів, боярсько-військову формацію і арабські автори: слов’яни стрижуть волосся кружком і носять бороди, а руси стрижуть вуса підковою, а на голові залишають чупер. Наші давні князі Аскольд і Дір, Олег і Рюрик, з яких вперто намагаються зробити то шведів, то німців, в усіх договорах та документах називали себе та свою дружину не варягами, норманами чи вікінгами, а саме Руссю. Отже, оскільки руси носили чупер, то і у князя Олега він мав би бути, як у його внука Святослава.

Вікінги ж чупер не носили. А нам в літературі, образотворчому мистецтві, кіно постійно змальовували Олега кудлатого, з бородою, а інколи навіть у псевдоскандинавському шоломі з рогами. Мета цього була очевидна: втовкмачити нам у голови нав’язану чужинцями нісенітницю про нормандське походження князівської влади на Русі. І дуже помогло нашим недругам те, що грецькі церковники, котрі прибули на Русь з прийняттям християнства, активно впроваджували візантійщину в усі ділянки духовного життя, в тому числі в мистецтво. Тому, наприклад, на мініатюрах, у старовинних руських літописах той же Святослав, Володимир, а також інші князі зображаються у грецькій манері кудлатими і бородатими. Хоч, наприклад, з монети князя Володимира видно, що він бороди не носив, а Святослав самими ж візантійськими очевидцями описується з вусами і оселедцем. Хоча і в тих звізантійщених літописах інколи вдається знайти правдиві зображення. В Радивілівському літописі (друга половина XI—XII ст.) у сцені похорону Мстислава Володимировича в Чернігові ми бачимо серед групи людей козака з оселедцем, який схилився над небіжчиком. На мідній пластинці, інкрустованій золотом (XII—XII ст.), знайденій в давньоруському місті Родень, в одного із зображених там вояків також видніється оселедець.

Але повернемось до “Книги кордонів світу”, яка, описуючи місто русів Араб, зазначає: „Звідти привозять дуже цінні клинки для мечів і мечі, котрі можна зігнути вдвоє, але як тільки відпустити руку, вони приймають попередню форму”. Отже, русам були здавна відомі таємниці виробництва високоякісної сталі, подібної до дамаської. „Всі руси озброєні такими мечами, їхні лицарі завжди носять броню”,— в один голос зазначають інші автори. Про пріоритет у русів саме вояцького ремесла свідчить і такий звичай. При народженні сина батько дитини кладе перед нею голий меч і каже: „Я не лишу тобі ніякого маєтку, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем”. Цей звичай зберігся в Україні і до наших днів у трансформованому з прийняттям християнства вигляді: при народженні дитини коло неї кладуть ніж — для захисту від „нечистої сили”. Жінки русів, як свідчать арабські письменники, по смерті чоловіка ішли на вогонь разом з покійником, подібно до жінок арійських Катрин. А руський богатир Ілля Моровець у билинах називається саме „старим козаком”, „отаманом застави богатирської”, яка знаходиться на прикордонні, він разом з іншими богатирями об’їжджає кордон і бореться з ворогами. Отже, можна вважати, що руси — це першоназва кшатріїв-козаків. Саме козаки споконвіку були прикордонними захисниками Руси-Украіни, вони були тим живим муром, об який завжди розбивалися незчисленні орди різних загарбників, які звідусіль йшли на нашу благодатну землю.
На війні козаки виступали разом з народним ополченням. Саме козацьким військовим громадам київські князі пізніше виділяли землі на прикордонні, де вони несли військово-прикордонну службу.

*

В “Історії України-Руси” Михайло Грушевський наводить цікавий фамільний портрет підляського воєводи Василя Тишкевича, який 1569 року відмовився присягати на вірність Польщі, за що позбувся воєводства. Тишкевич на старовинному портреті виглядає справжнім козаком без бороди, з вусами та козацьким чупером на голові. Цікаво, що сам М. Грушевський обходить проблему зовнішнього вигляду воєводи мовчанкою, який аж ніяк не вписується в його концепцію козацтва. Взагалі питання козацької зачіски історики та етнографи не торкаються. А таких портретів українських шляхтичів є дуже багато. Переяславський староста Іван Жевуський (Ревуха), гетьман Станіслав Жолкевський і його син Ян, князь Станіслав Любомир ський. гетьман литовський Ян Радивил, князі Михайло та Дмитро Вишневецькі та багато інших вихідців зі старовинної української шляхти на фамільних портретах та надгробках періоду XVI— XVII столітть зображені з козацькими чупринами. Якщо ж ця зачіска була ознакою селян, які втікали від своїх панів і жили з розбою, то чому б її мали носити вельможні пани Речі Посполитої? Цікаво, що всі вони походили зі старовинних руських боярських родів.

*

*

На острові Мальта в каплиці Арагона є цікавий надгробок Великого магістра Мальтійських лицарів Ніколо Котонера, виконаний скульптором Доменіко Гвіді (1628—1701). Один з атлантів, що підтримує цей надгробок, схожий на запорожця, котрий розриває пута. Мистецтвознавці сходяться на думці, що це зображення литовського князя Радивила, що був гребцем на галері у турецькому полоні, і якого пізніше визволили мальтійські лицарі. І знову запитання: чому у князя козацька зачіска?

Та що там Річ Посполита. У Молдавії в 1595— 1606 роках правив славний господар Ієремія Могила, дядько знаменитого Петра Могили. Так от, його сини Олександр та Костянтин, котрі теж були молдавськими господарями, на старовинних портретах також зображені з чупринами на головах. А пояснюється це просто: Молдавія в давнину була частиною Київської Русі (так звана Шипотська земля) і вся правляча верхівка була руського походження, вона зберегла за собою навіть стародавню назву — бояри (котра, до речі, вживалася ще сарматами), назву керівника держави — господар, а також інші київські військові традиції. Відомо, що і знаменитий козацький гетьман Іван Підкова також походив з роду молдавських господарів.

*

Другий знак запитання дає те, що більшість цих родів походять із Західної України. І що цікаво, традиції носіння чуприн були тут поширені не менше, ніж на Запорожжі і навіть потрапили в іконографію. На знайденій в селі Ситихові біля Львова іконі „Різдво Христове” (XVII ст.) чітко видно козацькі зачіски двох молодих хлопців. На іншій іконі „Воздвиження Чесного Хреста”, знайденій там же. ми бачимо на хорах козака з чуприною.

На старовинному малюнку 1670 року, де зображений загін міської охорони Львова, теж бачимо козацькі зачіски. До речі, озброєні були ці львівські правоохоронці досить оригінально — величезними бойовими ціпами, звідки пішла й їхня назва „ціпаки”. А бойовий ціп був улюбленою зброєю саме запорізьких козаків, про що свідчить у своїй історії князь Митецький, котрий довгий час перебував на Запорізькій Січі. Зокрема, описуючи тактику морських боїв запорожців, він зазначає: “Але для цієї водяної війни мали в себе зброю вогненну, а також сокири і ціпи, і коли бачать турецьке яке-небудь велике судно, то наблизившись до нього на тих своїх човнах і будуть його рубати сокирами, а інші стоять з ціпами; щоб ворог їх із свого судна вразити не міг; а хто з ворогів буде оборонятися, то тими ціпами б’ють до смерті; а як судно підрубають і води напустять, буде воно тонути, то козаки багатство і артилерію собі забирають, а людей із судном топлять…”

Групу козаків на човні ми бачимо і на іконі сімнадцятого століття “Марія Єгипетська”, знайденій в селі Лісковате на Лемківщині. Зображений козак і на іконі „Усікновення голови Іоанна Хрестителя”, яка належить пензлю майстра з Судової Вишні, що на Львівщині. Всі ці факти ще чекають на своє дослідження вченими, незалежними від догм окупаційної історіографії.

Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому. Автор її підписався криптонімом „З”.
„Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їх чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Ріпина, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. Мікєшін, Сластьон і ін. теж малювали чуприни на середині голови, а Сластьон ще й заплетеними як у дівчат, що справді робилось тілько на жарт і рідко. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою, от через що я й подаю сю замітку — може, вона стане кому в пригоді…”

З книги Тараса Каляндрука “Таємниці бойових мистецтв України”

джерело:http://www.skarby.org.uа

Переглядів: 202 | Додав: slivunchik | Дата: 06.11.2015 | Коментарі (0)