І досі серед істориків і мовознавців тривають суперечки про походження української мови. Проте спробуйте незаангажовано, без політичного підтексту дослідити «Слово», древні літописи, ділову документацію, листування княжої доби і стане очевидним: давність української мови незаперечна. Саме вона лежала в основі мов багатьох слов’янських народів. Давня українська лексика нестримно проривалася у церковнослов’янські тексти, ставала ознакою особливого натхнення та піднесення творців давньоруських текстів…
«Не минайте ані титли, ніже тії коми»
Усім, хто вивчає філологію та історію, добре відомо, що церковнослов’янське письмо до занесення в Русь-Україну вже багато десятків років обслуговувало церкву Моравії, Болгарії, Македонії і, звісно, увібрало в себе мови насельників тих країн. А вже тут, в Русі-Україні те штучне письмо зазнало сильного впливу місцевої мови, тобто української. Ось як, приміром, про це пише український учений із діаспори Ю.-М. Левицький: «Староцерковнослов’янські тексти з XI ст., писані на території сьогоднішньої України, вказують на сильний вплив на них розмовної української мови».
Скажімо, саме в Русі-Україні під пером освічених людей проявилося українське повноголосся, видозмінивши церковнослов’янське благо на болого, врем’я на верем’я, терзатися на терезатися. По-своєму використовувалася в Русі-Україні й церковнослов’янська абетка: її літери -Е- та -Й- представники Київської писемної школи часто використовували для передачі українських звуків -Е- та -И-, але не церковнослов’янських -Є- та -І-. Так само церковнослов’янські літери -”Е- (ять) та -Г- завжди передають у пам’ятках Русі-України звуки -І- та -Г-. І те утвердилося на території України на багато століть, з приводу чого мовознавець Є. Тимченко пише: «Традиція фонетичного наповнення — як -І- була настільки сильною, що ще у XVIII ст. всякий звук -І-, незалежно від походження (також з -О- та -Е-), в українській мові позначався –: вн, хмль».
Про передачу звуку -І- на українських землях через літеру -ТЬ- знали і російські вчені, зокрема В. Даль зазначав: «Де пишемо –, там новгородці вимовляють -І-, як це роблять у Малій та Червоній Русі».
Дуже повно дослідив особливості використання церковнослов’янської абетки писарями Русі-України А. Кримський: «Головна ознака старокиївсько’ї малоруськості XI ст. — це… змішування літер — та -Й- одночасно зі змішуванням -Й- та -Ы-. Згадана особливість є той максимум спеціально малоруської фонетики, якого ми маємо чекати від малоруської мови XI ст.» Свою думку Кримський підтверджує рядом промовистих прикладів: «Ми стрічаємо в Київському Ізборникові 1073 року вже отакі написання: ниций (замість нции), нимая, ними суть (замість нми), пламениеть (замість пламенеть), симя (замість смя)». Такі ж переконливі приклади наводить Кримський і на поплутування -И- та -Ы- писарями Русі-України, тобто передачу українського звуку -Й- через церковнослов’янську літеру
-И-, а не -Ы-: «От у Київському Ізборнику 1073 року маємо: глаголетьси (замість глаголетъсы), неправди (замість неправды.),… прости ни (замість просты ны), посиніти (замість посыниты)». А на доказ того, що в усному мовленні літописців та писарів Русі-України був український фрикативний звук -Г-, Кримський показує, що вони часто писали слова год як ход, слуг як слух.
Як єдинокровники свого рідного народу писарі й літописці Русі-України допускали й інші описки в дусі своєї рідної української мови, причому «не так програмовано чи в намірах, — пише Ю. Шевельов, — як через брак тренувань та освіти». За Кримським: «писарі малоруські не хотячи робили описки в дусі своєї живої мови і через те з-попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південноруської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокняжій державі». Так само точно сказав про те і О. Колеса: «… жива староукраїнська народна мова успіла вже в XI столітті продертися через церковнослов’янську шкаралупу навіть до письменства».
Саме тому уже із середини XIX ст. і до наших днів дослідники виявляють у рукописах, писаних на етнічних українських землях у ХІ—ХІІІ ст., величезну кількість винятково українських слів, характерних для української мови фонетичних та морфологічних ознак, як і способів побудови речень. Крім згаданих раніше фонетичних рис, дуже частими чи навіть і постійними у рукописах Русі-України є такі україномовні риси, як вживання -О- після шиплячих (замість -Е- за церковнослов’янськими нормами), наявність звуку -Й- після -Г-, -К-, -X, пом’якшення звуку -Ц- в кінці слів, пом’якшення -Т- в кінці дієслів, вживання звуку -В- замість -Л- у закінченнях дієслів, повноголосся -ОРО-,
-ОЛО-, поплутування сполучень -РА та -РЯ, -РУ та -РЮ тощо.
Як було видно при аналізі літописних географічних назв та людських язичницьких імен, як і графіті, перераховані вище україномовні риси були вже в добу Русі-України в усному мовленні русів-укрів. Варто зупинитися конкретніше на деяких із тих рис, які були занесені літописцями й писарями у рукописи XI-XIII ст. із живої розмовної стихії русів-укрів, що й засвідчить нам існування української мови в княжу добу.
Закінчення -ТЬ у дієсловах. А. Кримський з приводу цієї україномовної особливості писав: «Кінцівка 3-ої особи теперішнього часу на -ТЬ… має своє коріння в сивій прадавнині,… зустрічається на кожнісінькій сторінці геть усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису». У «Літопису руському» (Іпатіївський список) названа особливість наявна, приміром, ось у таких фразах: «не жалуєте что ся удієть»; «і тако тихо ідяхоуть… бяхуть бо у них коні тучні»; «то ці всі поїдуть»; «хотяхоуть бо бющеся дойти ріки Донця». Навіть Києво-печерські ченці-грамотії збивалися на те рідне українське пом’якшення -ТЬ: «руки взложать і здраві будуть» («Києво-Печерський патерик»). Яскраво проявилося українське закінчення -ТЬ і в «Слові о полку і гореві Ігоря»: «Див кличеть»; «Ріки текуть»; «Половці ідуть»; «тако лежать погания»; «Овлур велить князю»; «дятлове кажуть»… У «Руській правді» маємо цілий букет дієслів із пом’якшеним -ТЬ: заплатять, помагають, вся-деть, заповість, пхьнеть, убьешь, ударить, утнеть, подобаєть…
Відсутність кінцевого -Т у дієсловах. За А. Кримським, це «теж з’явище, що вже в XI віці цілком встановилося». Дослідники наводять багато прикладів на цю україномовну особливість із рукописів княжої доби, приміром: буде, живе, напише, іде, може, рече, поучає, подобає, рождає, убиває… На цю україномовну рису постійно збивався і автор «Слова»: «рече Ігор дружині»; «пониче веселіє»; «Слава на суд приведе»; «Боян і провоє припівку»; «печаль жирна тече»…
Українське закінчення -В у дієсловах. Таке характерне українське закінчення у дієсловах 2-ої особи однини А. Кримський відшукав у «Ізборниках» (Святослава) 1073-го, 1076-го рр. Ось приклади Кримського: «Онєсобрав», «єдав», «уставив», «оугодив». їв «Літописі руському» багато разів зафіксоване оте наше -В у дієсловах: «Прийде Семион Болгарський на Царьград і сотворив мир»; «Сей бо Блуд затворивься со Ярополком». Зустрічаємо кінцеве
-В замість -Л і в «Слові», наприклад: «Осмомисле Ярославе… заступив королеві путь затворив Дунаю ворота».
Закінчення -МО в дієсловах. Про такі явища А. Кримський писав: «порівняльно-лінгвістичні міркування показують, що оце
-МО далеко старіше навіть од доби Київської Русі». Як приклади на цю особливість нашої мови дослідники називають наступні слова із рукописів Русі-України: підступаємо, віруємо, даємо, не постижемо, помагаємо, розуміваємо та ін. Прадавніми є й дієслова типу біжи (біжать), про що А. Кримський зазначає: «Ясная тая давність для біжи, вони біжать та ін. із показань Київського Ізборника 1073,… Ізборника 1076,… Слів Григорія Богослова XI віку,… Чернігівської ліствиці XII віку та ін.» їв «Слові о полку і гореві Ігоря» є дієслова з тим українським -Ж-, наприклад: «Галиці стада біжать к Дону»; «Гзак біжить».
Українські звукосполучення -ГИ-, -КИ-, -ХИ-. Вони переважають у рукописах, писаних на українських теренах у XI—XIII ст. Скажімо, упорядники «Ізборника Святослава» 1073-го і 1076-го рр. постійно збивалися на ту рідну їм мовну особливість, проставляючи після -Г, -К, -X церковнослов’янське -Ы-: «Великий в князях»; «чтеши книги»; «кончах книжки сія»; «лихими речами» та ін. Тут у словах книги, книжки, великий, лихими після -Г, -К, -X стоїть в оригіналі церковнослов’янське -Ы-, яке для зручності передане в нас українським -И-. Безліч прикладів на те мовне явище знаходимо і в інших пам’ятках княжої доби: «носища в приполі цвітки» («Літопис руський»); «Яруги їм знаємі»; «Помчаша дівки по-ловецкия а с ними паволоки і кожухи» («Слово»); «Упир лихий» («Остромирове євангеліє»). У словах яруги, цвітки, дівки, половецкия, паволоки, кожухи, лихий у першоджерелах після -Г, -К, -X стоїть все те ж церковнослов’янське -Ы-. Це ще раз підтверджує існування в ХІ-ХІІІ ст. розглянутої особливості української мови.
Пом’якшення звуків -С-, -3-, -Ц- у закінченнях. Рукописи Русі-України чітко зафіксували це україномовне явище в закінченнях іменників та прикметників. Густо представлене воно, приміром, у «Літописі руському» та «Слові»: «Придоша і Городець зажгоша»; «синівця своего із Рильська»; «І умертвиша шуйцюєго»; «Рік Боян піснетворець»; «галиці стада біжать»; «на тоці живот кладуть»; «ту німці і венедиці ту греці». Варто закарбувати, що в рукописи Русі-України уже потрапили з усного мовлення прикметникові суфікси -СЬК-,
-ЦЬК-: «Устрітоша полки половецькії» («Літопис руський»); «Наведе своя храбрия пло-ки на землю половецькую за землю руськую» («Слово»).
Звук -О- після шиплячих. Про цю україномовну рису А. Кримський писав: «після шиплячих та йоти звук -Е- перетворився в Києві XI віку в -О-… Київські «Ізборники» писали: чоловік, жона, нічого, Василіово». В рукописах можна віднайти й інші приклади на ту рису української мови, як, наприклад, у «Літописі руському»: конюшого, меншому, носящему…
Повноголосся -ОЛО-,
-ОРО-, -ЕЛЕ-, -ЕРЕ-. За підрахунками С. Обнорського тільки у «Слові о полку і гореві Ігоря» є 132-і повноголосні форми при 66-ти неповноголосних. А саме повноголосся характерне для української мови, а неповноголосся -для церковнослов’янського письма. Автор поеми, отже, тяжів до своєї рідної україномовної стихії. Українське повноголосся зафіксоване ще 907-го року в угоді київських князів із греками: город, вороти, паволоки, сором, волость, голод, переступити, череда… Як сказано вище, дуже часто зустрічається повноголосся у «Слові», приміром: «стоїши на бороні»; «Ольгово хороброе гніздо»; «туга полонила»; «стару помолодити»; «тьмою ся поволокоста»; «затворив ворота»; «труби горо-деньскіє «; «стелють головами» та ін. Доволі часті повноголосні форми і в інших писемних пам’ятках Русі-України: «не наше єсть верем’я»; «Як не бившися возворотитися то соромни будеть»; «приїхаша к полком с полоном» («Повість врем’яних літ»); «радуватися сісповлящимидоброноровіє»; «закон хоронити» («Ізборник Святослава» 1076-го року).
Перехід -І- в -О-. Деякі риси української мови нечітко простежуються в рукописах ХІ—ХІІІ ст. Але це не тому, що вони тоді не існували, як гадає дехто, а тому, що вони дуже вже контрестували з нормами церковнослов’янського письма і їх, очевидно, просто не рекомендувалося вживати. Така, наприклад, маркуюча щодо української мови риса, як перехід -І- в -О- (її ще називають — перегласовка), за А. Кримським, не зустрічається у жодній зі слов’янських мов. Церковнослов’янські «Граматіки» з тієї причини, напевно, вважали цю рису якоюсь недоречністю, можливо тому й давали, настанови писати, приміром, слова кінь як конь, стіл як стол, сокіл як сокол тощо. А все ж у деяких місцях літописів перегласовка -І- та -О- таки проскочила. З цього приводу заслуговує на увагу ось таке повідомлення «Літопису руського»: «В літо 6453 (945 рік)… посла Ігор мужі свої к Роману… Грім,… Шібрід,… Турбрід…» Про зафіксовану перегласовку -І- та -О- в імені Турбрід (брід-броди) говорилося в попередніх розділах. Але в цьому уривку маємо ще й ім’я Грім, записане через -І-. Звичайно ж, це язичницьке ім’я походить від природнього явища — грім (громи), тож у ньому й маємо перегласовку -І- та -О-, що, як показано раніше на прикладі імені Скіл та самоназві скіфів сколоти, існувала на українських землях принаймні ще у V ст. до н. е.
Промовистими є зафіксовані рукописами Русі-України фонетичні риси, які характеризують певні українські регіональні говірки. Вони спростовують твердження офіційної науки, що українські говірки нібито виникли десь аж у XVI ст. Показово, що ті з говіркових рис, які засвідчені рукописами Києва, збігаються з нинішніми говірковими рисами Київщини, тобто рисами середньонаддніпрянських говірок із певними вкрапленнями північних українських говірок.
Серед таких рис є зближення (поплутування) -Е- та -И-, яке виявляємо у таких, приміром, словах із києворуських пам’яток, як жетіе, жедове, жевоть, лецеміри, учиник, учитиля, роди-тилі, покажим… До такого ж говіркового явища належить і поплутування складів -РА та -РЯ, -РУ та -РЮ. Писарі давнього Києва, наприклад, писали: твору і творю, кесарю і кесару, Навуходоносорю, Лазаря і Лазара, кумиря й кумира тощо.
У давньокиївських пам’ятках зустрічається й характерне для сучасних говірок Київщини змішування звуків -Т- з -К- у написанні одних і тих же слів чи імен: Мартіян і Маркіян, Овдотья і Овдокья. Подібне маємо у сучаних середньонаддніпрянських говірках, приміром у словах кісто замість тісто, кісний замість тісний та ін. Давньокиївські писарі часто перед йотованими вживали звукосполучення -МН-, приміром, у словах мнясо, памнять, мняти, що роблять українці й тепер у ареалі названих вище говірок. Така ж мовна тотожність стосується і закінчень дієприкметників, коли замість закінчення -ЕНИЙ вживалось у княжу добу і вживається носіями названих говірок і нині закінчення -ЯНИЙ, -АНИЙ. А.Кримський відшукав у рукописах Русі-України такі приклади на те мовне явище: посажаний, повітаний, засмоляний, казняний.
Одна з українських говіркових рис, зафіксована літописами княжої доби, проливає світло на походження прадавньої самоназви українців — руси. Йдеться про вживання звуку -И замість -І у закінченнях прикметників у множині. Така мовна говіркова особливість збереглася до нашого часу у середньонаддніпрянських говірках у словах типу боси (замість босі), добри (замість добрі), голи (замість голі), червони (замість червоні) тощо. На цю рідну українську мовну рису частенько збивалися писарі та літописці Київської писемної школи XI—XIII ст. Те видно з таких прикладів: «І прийде на місто… де же лежаще кості є голи»; «ізбраша мужі добри і смислени» («Радзівілівський список Початкового літопису»); «і виді вся своя вої прикрити» («Слово»); «не бисть же доски камени на положеніє трапезі» («Києво-Печерський патерик»).
Можна було б ще й ще наводити факти, коли фонетичні особливості мови русів один до одного збігаються із фонетичними особливостями мови сучасних українців. І те все не випадково. Адже за даними антропології (В. Алексеєв, В. Дяченко), антропологічний тип сьогоднішніх українців тотожний антропологічному типу русів VIІ—ХІІ ст. Тож однаковість черепів нинішніх українців та їхніх предків VIII—XII ст. зумовлює і однаковість їхніх артикуляційних апаратів, а отже, згідно з положенням лінгвістики, і їхніх мовних звуків. Не дивно, що академік-мовознавець О. Шахматов простежував характерні українські звуки -Г-, -ДЗ-, -ДЖ- ще у VII—VIII ст. Той же Шахматов, вивчаючи все своє життя мову стародавнього Києва, прийшов до висновку: «Із числа північномалоруських поселень особливо для нас цікавий Радомисльський повіт Київської губернії, Овруцький, Житомирський, Новоград-Волинський і Ровенський повіти Волинської губернії… Іншими словами: тип старих, домонгольських киян найбільш чисто представлений нині жителями Радомисльського повіту і названих сусідніх повітів Волині». До такого ж висновку щодо мови стародавнього Києва дійшов і академік А. Кримський, правда, дещо розширивши географію.
Той же Кримський стверджував, що українська мова є досить консервативною у галузі морфології. Своїми дослідженнями мови писемних пам’яток Русі-України учений переконливо показав, що українські морфологічні особливості вже існували на початку доби літописання: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, ярко індивідуальна одиниця і в ній легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоруської мови».
Про оту рельєфність і яскраву індивідуальність говорять в рукописах Русі-України українські форми відмінювання іменників, займенників та інших частин мови, як і вживання їхніх коротких форм тощо. У «Слові о полку і гореві Ігоря», наприклад, усі іменники в давальному, родовому, місцевому відмінках та кличній формі передані винятково по-українському. Дуже часті такі форми відмінювання і в інших писемних пам’ятках, писаних на теренах України у ХІ—ХІІІ ст. Зупинімося на конкретних прикладах.
Клична форма. В усіх пам’ятках Русі-України іменники у кличній формі майже завжди мають українські закінчення -Е, -Є, -О, -У, -Ю — на відміну від церковнослов’янського письма (та російської мови), де клична форма тотожна називному відмінку. Дослідники наводять багато прикладів на цю українську форму з рукописів ХІ-ХІІІ ст.: брате, княгине, друже, Всеволоде, Петре, земле, Маріє, владико, дружино, соловію, сину та ін. Навіть служителі церкви, які зобов’язані були пропагувати церковнослов’янське письмо, часто збивалися саме на українську кличну форму, про що свідчать приклади з «Києво-Печерського патерика»: «От тебе владико прислані є»; «Симоне сій хощет вздвигнути церков»; «Злий рабе і лінивий подобаше ті сребро моє». Колоритні приклади знаходимо і в «Слові»: «Бонне Велесов внуче»; «о руская земле»; «поганий половчине»; «Яр-Туре Всеволоде»; «Ти буй Рюриче і Давиде»; «А ти буй Романе і Мстиславе»; «О моя синовчя Ігорю і Всеволоде»; «О Дніпре Славутицю»; «О Донче взлелій господине моя Ладу» та ін.
Родовий відмінок іменників. У цьому випадку літописці та писарі княжої доби дали нам можливість простежити, як давно існує в мові українців така говіркова форма, як закінчення іменників у родовому відмінку -ЕВ, -ЇВ, -ОВ. А. Кримський натрапив в «Ізборнику Святослава» 1073-го року, «Словах Гри-і горія Богослова» XI ст. на такі слова: молев (замість молей), врачев, дождев, плачев, монастирев та ін. У «Літопису руському» знаходимо слова домов, днинов: «возворотитися домов»; «І тако билися кріпко тоу днинов». Звичайне для нас закінчення -У, -Ю іменників у родовому відмінку дуже часто зустрічається в пам’ятках Русі-України: от дому, із дому, до, полу, не сохрани чину, хлібу, гороху, солоду та ін.
Давальний відмінок іменників. Типові українські закінчення у цьому відмінку -ЕВІ, -ЄВІ, -ОВІ переважають у пам’ятках літописної доби. Безліч таких форм занесли літописці у «Літопис руський»: «Хотя іти на половців к Донові»; «Володимир же слашеть… ко Рюриков! і ко Давидові»; «І даша Переяслав Адрієві»; » Повіда князю своєму Ігореві». Не поминули цю форму й автори «Києво-Печерського патерика»: «Пришедші к Яневі»; «І даєть его синові своєму Всеволоду».
Місцевий відмінок іменників. Писарі й літописці майже завжди по-своєму, по-українському відмінювали іменники в місцевому відмінку, як ось, приміром, автор «Слова»: «ростікашеся волком по землі»; «копієм приломити на ріці на Каялі».
Давальний відмінок займенників. У пам’ятках Київської писемної школи ХІ—ХІІІ ст. переважають українські форми займенників, як наприклад: собі, в собі, к собі, к тобі, по тобі, о тобі. Це зайвий раз свідчить про україномовність писарів та літописців Русі-України. Прикладів на ці форми займенників можна знайти безліч у рукописах княжої доби: «Не будеть слави тобі ні живота» («Літопис руський»); «Оже ти собі не любо то того і другу не твори» («Ізборник Святослава» 1073-го року); «Яко отець чадо своє привлечить є к собі» («Повчання Володимира Мономаха»); «Пхнеть муж мужа любо к собі любо от себе» («Руська правда»); «Попа привел із Русі к собі» («Літопис руський»).
Короткі форми слів. Такі форми у мовознавстві вважаються архаїчними. Як далеко сягає та архаїчність видно з того, що вони раз по раз вживаються у рукописах ХІ—ХІІІ ст. Наприклад: «Прибіже Біловод Просович і повіла Святославу»; «І про то зара тішася Олговичі» («Літопис руський»); «І позва є Ольга к собі»; «Поча тужити Володимир»; «Іде на Олга і пожже волость его» («Повість врем’яних літ»); «Посла муж своїх Олег построїти мира» («Угода Олега з греками»); «Іже отбіже от златия луди» («Києво-Печерський патерик»). Відомо, що вживані тут короткі дієслова прибіже, повіда, позва, поча, пожже, посла, отбіже є і нині у говірках українців: одні — Півдня чи Сходу України, інші — Волині чи Середнього Подніпров’я.
Дієприкметники на -ЧИ. Уже в угоді київських князів із греками 907-го року зустрічаються винятково українські дієприкметники із закінченням -ЧИ, приміром: платячи, придучи, приходячи, хотячи. І в інших пам’ятках Київської писемної школи ХІ—ХІІІ ст. знаходимо ту виняткову нашу рису: «Вся братья… печаль велику посилаючи»; «да приходячи Русь… ємлют єліко хотячи… пойдучи домов в Русь»; «і пойдоша воююче села і городи» («Літопис руський»); «Звонячи в прадіднюю славу»; «Леліючи кораблі на синім морі» («Слово»).
Кількість виняткових і характерних україномовних морфологічних та фонетичних рис у рукописах Русі-України набагато більша, ніж було їх названо. Та й літописці й писарі не змогли їх усіх зафіксувати через догми церковнослов’янського письма, хоча вони дедалі частіше відходили від тих догм, збиваючись на рідну їм українську мову. Л. Булаховський помітив, що «процес збільшення українізмів у південному письменстві… є процес дедалі вільнішого проникнення в письменство розмовної стихії». Цей висновок Булаховський виводить зі свого спостереження, за яким темпи зростання україномовних рис у києворуських рукописах набагато швидші, динамічніші за звичайний розвиток мови за своїми внутрімовними законами. Що ж, маємо думку ще одного авторитетного мовознавця, що україномовні риси виникали не паралельно написанню літописів, тобто не в часи Русі-України, але існували й раніше в усному живому мовленні русів-укрів, а літописці та писарі ХІ-ХІІІ ст. лише випадково зафіксували ті рідні їм риси.
«Ну що б, здавалося, слова»
Коли полянські (київські) князі приєднали у ІХ-Х ст. до Києва землі, що лежали на північ, південь і захід від Києва, то насельники тих земель, як засвідчують літописці, мали абсолютно українські самоназви — деревляни, сіверяни, уличі, бужани, тиверці… Та й власні імена (Мал) і назви міст тих земель (Мичськ, Пересічень) звучали по-українському, походили від українських слів. І в українському Закарпатті у IX ст. звучали по-українському імена особові та географічні назви, зафіксовані писемними джерелами: Народ (князь), Милота (княгиня), Топля (річка). Оті українські корені імен та назв закономірні, адже в писемних пам’ятках Русі-України маємо безліч назв понять і предметів, які є в активному словнику сьогоднішніх українців.
Чимало знаних учених не приховують свого здивування, що рукописи Русі-України прямо-таки, як висловився А. Кримський, «рясніють» українською лексикою. Дослідники наводять величезну кількість винятково українських слів, віднайдених у тих рукописах, а ще безліч таких слів залишається непоміченою і недослідженою. Особливо вражає, що в пам’ятки ХІ—ХІІІ ст., писаних на українських землях, потрапила з усного мовлення русів велика кількість звичайнісіньких українських побутових назв речей і понять, які майже не вживаються в офіційній мові. Ось кілька десятків із тих слів у тому ж написанні, як вони були подані в рукописах Русі-України: безліпиця, ватага, віхоть, вивіриця (білка), гоголь (птиця), гостина, гостинець (дорога), днина, дертичя (дранниця), ірій, лагода, лецеміри, ліпок (рослина), лудан, невіглас, нерядець, ночви, пагуба, паволоки, пакості, проказа, призьба, припола, оболонь, окріп (кип’яток), рінь, різчя (різки), ріпа, самовидець, смага, солод, халепа, трясьця, хуртовина, челядь, шюйця, яруга, хорт, жаблячий, долішній, дебелий, заможний, ниції, сподобивий, бабити, зоріти, ничить, утнеть, цвілити, обапол, одесную та ін.
Ось на таких та й багатьох інших українських словах із рукописів Русі-України часто спотикаються російські вчені, що не здогадуються заглянути в мову сусідів-українців. Приміром, Греков свого часу, аби «розкусити» слово челядь, заходився шукати його аж у Туреччині. А заглянув би він в українські обрядові пісні, і все було б ясно: «Рудий сам — руду взяв. Рудий піп повінчав. Руда музика іграла. Руда челядь танцювала». Тобто танцювали парубки й дівки — гості князя-нареченого і княгині-нареченої.
Більше того, відмахуючись від українськії мови і вперто не бажаючи визнати, що рукописи Русі-України написані носіями української мови — прямими предками сучасних українців, російські дослідники тих рукописів здійснили у деяких місцях невірний словоподіл від чого загубилися винятково українські слова. Наприклад: російські упорядники у виданих ними рукописах залишили неподільними словосполучення ІДЕ, ІДЕЖЕ, від чого в них не прочитується винятково український прислівник ДЕ.
Так само упорядники видань літописів ХІ-ХІІ не виділяють у текстах українського займенника Ц. Особливо у випадках, коли перед ним стоїть ще один український займенник СІ (ці) чи українська частка СІ (си).
У російських виданнях києворуських рукописів можна віднайти ще чимало випадків, коли через ігнорування української мови здійснено невірний словоподіл текстів. Наприклад, у Іпатіївському списку Початкового літопису («Літопису руського») петербурзькі видавці затемнили ось таке місце: «В літо 1143 Юрьї іспроси у брата своего Ярополка Переяславль а Ярополку дасть Суждаль і Ростов і прочюю волость свою но не всю і про то заратішася Олговичі». Російські видавці не розділили виділене тут сполучення заратішася і отримали якусь абракадабру, а потім витлумачують її, як кому заманеться. Але кожен українець, навіть безграмотний, побачить за тим словосполученням рідні українські слова зара+тішаться. Перше слово, що вжив його літописець, то є середньонаддніпрянська говіркова форма українського зараз. Тобто літописець написав, що Ольговичі зараз тішаться вдалим розподілом земель.
Нині дехто із об’єктивно налаштованих українських дослідників «Слова о полку і гореві Ігоря» знаходить чимало похибок російських видавців тієї пам’ятки. Дехто вважає, що російські дослідники здійснили невірний словоподіл у самому зачині поеми і винесли його у назву твору. Те місце за російськими упорядниками подане ось так: «начяти старими словеси трудних повістій о полку Ігореві Ігоря Святославлича». Росіяни витлумачують виділене тут місце як «о полку Ігореве, Ігоря». Але для чого б то автору поеми двічі називати ім’я героя? А може те місце прочитується якось по-іншому? Відомо, що автори творів частенько намагаються окреслити тему в самому зачині твору чи й заголовку. Якщо виходити з цього, а ще врахувати, що автори Київської писемної школи ХІ—ХІІІ ст. літерою Е (ять) передавали звук -І, тоді буде логічним прочитати виділене місце як «о полку і гореві Ігоря». Тобто з’являється тут нове слово, виражене українською формою — гореві. Саме воно й окреслює тему, підказуючи, що йтиметься про горе-ганьбу Ігоря.
Емоційність рукописів Русі-України, разом із іншими чинниками, спричинилася до того, що в них було занесено з усного мовлення русів так багато українських слів. Зокрема, в тих рукописах знаходимо всі українські слова на означення родинних людських зв’язків: родина (рідня), прадідній, праматір, праотець, баба, сім’я (сімня — іноді), отець, жона, дитя, дитичя, подружжя, дочка, брат, сестра, син, синівець, дядько, стрий, стрийко, вуй, небож, теща, зять, сват, ятрівка (дружина чоловікового брата), пасинок, мачуха, мачушич, кум та ін.
Є у працях києворуських авторів і чи не всі українські слова, що відображають людські взаємини та загальні назви, що відносяться до людей. Приміром: люди, чоловік, хлопець, паробок, паробці, юнак, дівка, дівиця, дівчина, удова, отрок, друг, приятель, господар, челядь, слуги, наймит, старшини, старійшини та ін. Хтось може зауважити, що частина з названих слів належить і до білоруської, і до російської мов чи до інших слов’янських. Але варто пам’ятати, ким були білоруси й росіяни у державі київських князів — підневільним людом. Із Києва насаджувалася колоніям адміністрація, із Києва йшло для утримання колоній у покорі військо, із Києва насаджувалася нова християнська релігія і церковнослов’янське письмо. Як правило, ніхто із завойовників не консультується з підневільними народами, які вживати адміністративні та військові терміни — все завжди насаджується із метрополії у готовому вигляді. Отже, білоруси та росіяни в часи Русі-України (а, правдоподібно, ще й раніше) зазнали часткової асиміляції від русів-укрів. Недаремно російські вчені Даль і Фасмер зафіксували в діалектах російської мови чимало прадавніх українських лексичних форм, що не були генетично властивими російській мові.
Варто ще й пам’ятати, що жоден зі слов’янських народів до часу польського поневолення не панував на етнічних українських землях і, звісно, не міг вплинути на нашу мову. А до того, частина, слов’ян, зокрема — серби і хорвати, у середині І тис. н. е. викотилися саме із України на Балкани, про що писав Костянтин Багрянородний у IX ст. Зрозуміло, що не ми запозичали лексику у деяких слов’янських народів, але вони «нахапалися» її від нас. І в першу чергу це стосується білорусів та росіян.
Тому-то великий пласт адміністративної та військової термінології, зафіксованої рукописами Русі-України, ми без жодного докору сумління маємо відносити до винятково української лексики княжих часів. Власне, такі, скажімо, слова, як держава, державці, князь, отроки, райці, радці, що фігурують у рукописах ХІ—ХІІІ ст., в усному мовленні білорусів та росіян майже не вживаються. І, навпаки, саме українці постійно вживали і вживають ті слова. Наприклад, слова князь і княгиня закріпилися в усному мовленні українців за нареченим і нареченою. А слово отрок законсервувалося в українському прізвищі Отрощенко, як і слово райці — в українських прізвищах Райко, Радченко. До речі, ряд сучасних українських прізвищ мають свої відповідники ще у літописних іменах та прізвиськах, як-от: Байдюк, Борко, Ляшко. Зрозуміло, це говорить про безперервний зв’язок поколінь українців, про багатотисячолітнє існування української мови.
Серед адміністративно-військової лексики в рукописах Русі-України дуже помітними, частими є такі слова, як волость, віче, бояри, воєводи, подвойські, старійшини, старшини, тисяцькі, соцькі, десяцькі, вої, посадники, мужі, думці, посли, дружинники, дружина (військо), посланці, гонці, вісники, двірські, писці (писарі), конюші, сторожі, сідельники, биричі, митники, купці, ключники, медушники та ін. Чому то ми маємо віддавати ті слова білорусам чи росіянам? Всі ті терміни — то все давньоукраїнська лексика, бо саме руси і ніхто інший писали у княжому Києві звід законів «Руська правда», саме руси наставляли в краях предків білорусів та росіян посадників, старійшин. Ми, а не вони-підневільники, були у князів райцями, думцями, боярами, писцями, мужами. Наші українські вої під орудою наших воєвод (водити воїв), тисяцьких, соцьких, десяцьких толочили землі предків білорусів та росіян, а наші биричі та ємці брали з них данину, і навряд чи могли ми дозволити їхнім полоненим бути при дворах ключниками, медушниками, конюшими, сторожами та ін. То й терміни ті витворили саме наші предки — руси-українці.
Отже, вся адміністративна і військова термінологія Русі-України постала зі слів, які й нині є загальновживаними у мові українців, а багато з них — і винятково українськими.
Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому.
Таким робом голені місця прикривались чубом і здавалось, що голова вся в волоссі; тілько коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилось диковеличним і войовничим. Чуба носили пани, городові козаки і посполиті; тілько, здається, пани підстригали його вище, на польський лад.
Зовсім інакше підстригалась чуприна. Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставляли кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало в довгу косу, яку можна було, зачесавши на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тілько спускалась на вухо, і кінець її теліпавсь на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу. У маленьких хлопчиків чуприну підрізували у рівні з бровами, щоб не лізла в очи. У старших голова не завсіди була гладко виголена, заростала невеликим волоссям, і так зіставалася подовгу, особливо так було у старих дідів, що не любили чепуритися. Чуприну носили запорізькі козаки і ті люди, котрі, так чи сяк, мали зносини з ними, як от чумаки і ті селяни, що жили близько до Запорожжя. В Гетьманщині ж, мабуть, носили тілько ті козаки, що якийсь час жили в Січі і вернулись назад. Треба думати, що і в Січі деяка старшина, як от писарі тощо, носили чуб.
Виявляється, не всім і на Запорізькій Січі дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо. „Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва”.
